– Дякую вам велике. Я вивчуся й обов’язково повернуся, – пообіцяла Люся.– Не загадуй, дівчинко. Може, знайдеш там своє щастя, одружишся. Бережи себе, – Лідія Вікторівна обійняла улюблену ученицю.

– Дівчинка! – сказала акушерка і підійняла дитину вище, щоб Люся могла побачити. – Красуня! Вся у маму.

Змучена Люся не встигла роздивитись доньку, як акушерка віддала її комусь. Дівчинку оглянули, сповили й забрали.

– А він і не знає, – сумно подумала Люся.

…Люся жила з мамою в маленькому містечку, де окрім них мешкали ще сім тисяч людей. Батька свого вона не знала і ніколи не бачила. Мама давно скаржилася на головний біль, пила пігулки, але біль не минав.

А навесні, коли Люся вже навчалася у випускному класі, мама раптом знепритомніла. Стояла за дошкою для прасування і раптом впала. Люся злякалася, хотіла швидку викликати, але мама отямилася, і не дала.

– Та нормально все. Магнітна буря, мабуть. Полежу, і все пройде, – сказала мама, як завжди.

– Мамо, давай завтра все-таки в лікарню сходимо. Не допомагають тобі твої пігулки. Це ж ненормально, що в тебе весь час болить голова. Давай я тиск поміряю.

Наступного дня вони сходили в лікарню. Маму посилали від одного лікаря до іншого, а потім дали направлення до обласного центру, в диспансер невиліковних хвороб.

Там лікарі поставили страшний діагноз – неоперабельну пухлину головного мозку. Лікарі лише розвели руками. Лягати в лікарню для процедур мама відмовилася.

– Ну проживу я на місяць довше, результат все одно один. Залікують, ще швидше дуба дам.

Ось тоді Люся і вирішила, що вступатиме до медичного інституту, стане лікарем, щоб вилікувати маму. Але не встигла. За два місяці мами не стало, за два місяці до державного тестування.

Люсю підтримувала вчителька української мови та літератури, Лідія Вікторівна. Після похорону Люся і жила в неї, не могла залишатися у квартирі, де все нагадувало про маму.

– Не впадай у відчай, дівчинко. Склади добре іспити, вступи до інституту та стань лікарем. Врятуєш ще багатьох людей. А мама на небесах пишатиметься тобою.

Люся закінчила школу із золотою медаллю. Лідія Вікторівна вмовила директора школи написати характеристику та вказати, що Люся сирота, сподіваючись, що це дасть додатковий шанс на вступ до інституту. На перший час і грошей дала.

– Дякую вам велике. Я вивчуся й обов’язково повернуся, – пообіцяла Люся.

– Не загадуй, дівчинко. Може, знайдеш там своє щастя, одружишся. Бережи себе, – Лідія Вікторівна обійняла улюблену ученицю.

– Удачі тобі, дівчинко. Будь-коли дзвони. Ти завжди можеш розраховувати на мою допомогу та пораду.

Ніщо більше не тримало Люсю в рідному містечку. Батька вона не намагалася шукати, справедливо вирішивши, що якщо він жодного разу не дав про себе знати, значить, вона йому не потрібна.

Люся вступила в медичний інститут, отримала кімнату у гуртожитку. Гроші, які дала їй Лідія Вікторівна, скінчилися, а на стипендію не проживеш.

Вона влаштувалася працювати санітаркою в поліклініку, неподалік гуртожитку. Домовилися, що вона приходитиме прибирати наприкінці робочого дня. Завідувачка неохоче, але пішла Люсі назустріч.

Вона намагалася економити, не ходила до студентської їдальні та в кафе з іншими студентами. Сиділа в гуртожитку за підручниками, або гуляла одна містом. У групі її прозвали Блаженною.

Після зимової сесії, яку вона здала найкраще, Люся поїхала додому, вірніше, лише зайшла їхню із мамою квартиру, а жила знову у Лідії Вікторівни. Та тільки рада була. На прощання вчителька знову засунула Люсі гроші.

– Що ви, не треба, – спалахнула Люся. – Я ж заробляю.

– І багато ти там заробляєш прибиральницею? А молодій дівчині вбрання потрібне. Бачу, що на їді економиш. Схудла, одні очі лишилися. Бери, говорю. Купи собі сукню, джинси, кросівки.

Люся й сама розуміла, що одягнена дуже просто, на відміну від модних міських дівчат. Ті дивилися на неї зневажливо і навіть зарозуміло.

Навчалася Люся добре, її хвалили усі викладачі. Кожної сесії отримувала один-два іспити автоматично, що викликало заздрість та злість в інших студентів.

Після третього курсу та медсестринської практики Люся влаштувалася медсестрою в лікарню. Оскільки вдень вона навчалася, її ставили у нічні зміни.

Найбільше Люсі подобалося чергувати разом із Юрієм Борисовичем, молодим хірургом. Вона дивилася на нього із захопленням та обожнюванням. І це помічали багато хто.

Він навіть дозволяв їй проводити огляд пацієнтів, що надійшли вночі, ставити діагноз і призначати лікування.

Звичайно, Люся багато не знала і не вміла. Він терпляче пояснював, підказував, виправляв помилки.

Після чергування вона летіла на заняття, як на крилах. З нетерпінням чекала на наступне чергування. Юрій Борисович не був сліпим, зауважував, звичайно, закохані погляди смішної та милої медсестри.

Якось ніч видалася спокійна, жодного важкого пацієнта, жодної екстреного випадку. Вони сиділи в ординаторській удвох, пили каву з оладками.

Люся щоразу на чергування з Юрієм Борисовичем намагалася приготувати щось смачне. Він сказав, що навіть у його мами так смачно не виходить. Люся почервоніла від насолоди. А потім…

Люся віддалася коханому з радістю. Вона була на сьомому небі від щастя. Адже не було б між ними нічого, якби він не любив її.

А на наступне чергування він раптом не прийшов, бо змінився з іншим лікарем. Люся переживала, гадала, що з його батьками щось трапилося. Вона чекала на вулиці біля будівлі лікарні. Але він пройшов повз, навіть не глянувши на неї.

– Юра, – гукнула Люся.

Він підійшов до неї, похмурий і сердитий.

– Щось трапилося? Ви мене уникаєте? Чому? – Від збентеження вона знову почала називати його на «ви».

– Послухай, те, що було між нами, – це помилка, яка більше не повториться. Не треба мене чатувати. І так уже по відділку плітки ходять.

– Але ж я вас…

– А я ні! – різко обірвав він її. – Все!

І він пішов. Люся вперше сиділа на заняттях відчужено, відповідала на запитання не до ладу. Викладач вирішив, що вона захворіла і відпустив її додому.

Люся весь день проплакала, лежачи в ліжку і тицьнувшись у подушку. А потім дізналася, що чекає на малюка. Вона знову зустріла Юрія Борисовича і сказала йому про це.

– Я думав, ти оберігаєшся. Що ти хочеш від мене? Я тебе не примушував, ти сама була не проти. Хочеш, домовлюсь із жіночим відділенням, тебе швидко позбавлять цього непорозуміння? Я скажу, що ти залетіла від студента і попросила мене допомогти.

Після цих слів Люся спалахнула, на очах виступили сльози.

– Я не позбавлятимусь малюка, – прошепотіла вона.

– Недолуга! Як же ти будеш з дитиною вчитися? А працювати? Навіть, якщо академічну відпустку візьмеш, це нічого не змінить. Через рік, куди дінеш дитину?

– Адже в тебе немає матері, нікому допомогти. На що житимеш? Працювати не зможеш. Та зрозумій ти, я не готовий одружуватися, мене ось-ось до столичної клініки запросять працювати. Позбався його.

Люся намагалася зненавидіти його і не могла. Вона розвернулась і пішла. Більше вона не шукала зустрічі з Юрієм Борисовичем. Найближчими вихідними вона поїхала до Лідії Вікторівни й все їй розповіла.

– Бідолашна дівчинко, – зітхнула вчителька. – Я навчалася на другому курсі, коли закохалася у хлопця. Так що голову втратила, про навчання думати не могла.

– Хлопців на нашому факультеті вчилося мало, у нього всі дівчата були закохані. Я божеволіла, коли бачила його з іншими дівчатами.

– Новий рік ми зустрічали на дачі однокурсника. Було весело, танцювали, пили ігристе, салют на вулиці запускали.

– А коли розійшлися по кімнатах спати, він раптом завалився до мене в ліжко. Переплутав кімнати. Отоді все і сталося. Потім я дізналася, що чекаю на дитину.

– Він спочатку казав, що нічого не пам’ятає. Але я знала, що не настільки він був чумний, щоб нічого не пам’ятати.

– Потім сказав, що не впевнений, що це його дитина, що я залетіла від когось, а на нього хочу все звалити. Не добре він тоді розмовляв зі мною. Я зненавиділа його. Не розуміла, як могла його кохати.

– І що? – спитала Люся, ловлячи кожне слово вчительки.

– Я позбавилась малюка. А він за пів року одружився. У його дружини батько працював у Департаменті освіти.

– Вони також стали там працювати. Напевно, тому з нею й одружився, щоб добре влаштуватися, а не в школі працювати.

– Мені важко було бачити їх із дружиною. Я не витримала та поїхала сюди. Заміж так і не вийшла. А зараз я дуже шкодую, що позбавилася малюка. Потрібно було виносити. Нині не була б одна.

– У мене, звісно, ​​багато дітей, стільки випусків. Але ви йдете зі школи й забуваєте мене. Тільки ти приїжджаєш, – зітхнула Лідія Вікторівна.

– Я вас дуже люблю. Ви стільки зробили для мене! – Люся обняла вчительку.

– Послухай мене, Люсю. Бог дав дитину, дасть і можливість її виховати. Не поспішай, подумай. Це має бути лише твоє рішення. Твоя мама виховала тебе сама і пишалася тобою.

– Дитина – це назавжди. А чоловік, навіть найкращий, сьогодні є, а завтра його нема. Я допоможу. Вийду на пенсію і сидітиму з твоїм малюком. Ти кого хочеш, дівчинку чи хлопчика?

– Дівчинку, – схлипнула Люся.

– Ну от, значить, буде в нас донька.

Коли Люся прийшла на чергування, то одразу дізналася про гірку новину – Юрій Борисович поїхав до Києва.

Коли з’явився живіт, зав відділення викликала її до себе і довго розпитував. Люся звалила все на студента, якого відрахували після зимової сесії.

Усі літні канікули Люся провела у Лідії Вікторівни. А перед початком нового навчального року вона стала мамою доньки.

– Що робити думаєш, – запитала Лідія Вікторівна, коли після лікарні привезла Люсю з дитиною до себе.

– Поїду в інститут та візьму академічну відпустку.

– Правильно. Через рік поїдеш вчитися, а я з Лізою сидітиму. Вона велика вже буде, впораюся.

Але Лідія Вікторівна була вже у віці, у неї часто підіймався високий тиск. Люся не могла залишити на неї маленьку доньку. Хоч вона вже ходила, але за нею потрібне око та око.

– Куди ти з нею? Як же? – ахала Лідія Вікторівна, коли Люся зібралася їхати в обласний центр разом з Лізою.

– Я знаю, де мешкають батьки Юри, до них піду. Це їхня онука. Іншого виходу я не маю.

Прямо з вокзалу Люся поїхала до батьків Юри. Але рішучість залишила її, як тільки вона підійшла до дверей їхньої квартири.

Люся довго стояла, не наважуючись подзвонити. Люся хотіла вже піти, коли сходами піднялася жінка похилого віку.

– Ви до Зарубіна? Я допоможу. – І жінка натиснула кнопку дзвінка.

– До вас, Поліно Андріївно, – сказала жінка, коли двері відчинилися, і пішла.

– Ви до нас? – Запитала мама Юрія, побачивши перед собою дівчину з дитиною і валізою біля ніг. – Я Люся, Людмила Островська. Я… Це дитина Юрія Борисовича, – на одному подиху випалила Люся.

– Увійдіть, – сказала Поліна Андріївна, але дивилася на Люсю з підозрою. – Борисе! Боря! Іди скоріше сюди! – гукнула Поліна Андріївна у бік кімнат.

Потім Люся сиділа на кухні, пила чай і розповідала, а дочка грала біля її ніг з котом.

– Ну ось що, нікуди ви, Люсю, не підете. Залишайтесь у нас. Місця вистачить. – Він суворо подивився на дружину, яка хотіла заперечити.

– У нашій родині дітей ніколи не кидали, а навпаки! Мене виховали чужі люди, а дівчинка нам не чужа, внучка ж. Все ж таки ДНК аналіз проведемо, якщо ви не заперечуєте. Для спокою.

Люся не заперечувала.

Їх із донькою поселили в кімнаті Юрія. Наступного дня Люся пішла на заняття в інститут, а донька залишилася з бабусею та дідусем.

У п’ятницю, коли Люся повернулася з інституту, вона почула голосну розмову, що долинала з кухні, серед голосів впізнала Юру.

– Ти вирішила зіпсувати мені життя? Навіщо прийшла сюди? – Вибравши момент, коли батьків поряд не було, накинувся він на Люсю.

– Мені нема куди більше піти. Я закінчу інститут і поїду … – Люся готова була провалитися крізь землю, втекти, але втрутився батько.

– Живи з ким хочеш, але Люся залишиться тут, з твоєю донькою та нашою онукою!

Юра поїхав, ледь не посварившись із батьками, а Люся залишилася.

Через рік батька Юри несподівано не стало. Юрко приїжджав на похорон, але з Люсею вони майже не розмовляли. Поліна Андріївна тяжко переживала втрату чоловіка. Лише Ліза утримувала її від депресії та сліз.

Люся отримала диплом, можна було повертатися до рідного містечка, але вона не наважувалася залишити Поліну Андріївну одну. Несподівано приїхав Юрко.

Люся намагалася не потрапляти йому на очі, а сама почала збирати речі. Поліна Андріївна і чути не хотіла про від’їзд Люсі з донькою, розхвилювалась, хапалася за серце.

– Ну, куди ви поїдете? Та якби не ви з Лізонькою, не знаю, що зі мною й було б, – умовляла вона Люсю.

Наступного дня Люся рано пішла з дому. Вона хотіла йти пішки, щоб подумати, зайти на роботу, де раніше працювала медсестрою. А доньку Поліна Андріївна відведе до садка.

Але Поліна Андріївна вирішила в садочок з Лизою відправити Юру. Треба ж краще познайомитися з донькою.

– Юро, відведи дівчинку в сад, у мене тиск підскочив, – попросила Поліна Андріївна сина.

– Мамо, я не можу. Не вмію я з дітьми спілкуватися, – відповів Юрко.

– Ти хочеш, щоб у мене стався напад на вулиці?

Юрко зітхнув, узяв дівчинку за руку і повів у сад. Всю дорогу вони йшли мовчки. Ліза поглядала на нього з цікавістю. А коли вони прийшли в групу, вона сказала, що бабуся та мама її завжди цілують.

Юра розгубився, а потім сів навпочіпки. Дівчинка обхопила ручками його за шию і притулилася щічкою до його щоки. Юрко вдихнув її дитячий запах.

Очі раптом защипало, а в грудях розлилася теплота, серце затопило ніжністю. Він поцілував дочку. Вона пішла, а він довго ще не міг прийти до тями.

Весь день він думав про Лізу. А ввечері, коли Люся зібралася в садок за дочкою, він пішов з нею.

– Люсю, я хочу перепросити. Я не брав участі в вихованні дочки, викинув тебе зі свого життя. Якщо можеш, вибач мені.

– Я сьогодні багато чого зрозумів. Зрозумів, що я не зможу жити без вас, без Лізи. Тобі не треба нікуди їхати. Поїдьмо зі мною в Київ…

“Якби ти сказав це раніше …” – подумала Люся, а сама сказала:

– Я давно вас пробачила, Юрію Борисовичу. Та й нема в чому вас прощати. Я сама винна. Я сама вирішила залишити дитину, і дуже рада.

– Поліна Андріївна та Борис Сергійович стільки для нас із Лизою зробила. Я не можу її покинути. Вона не переживе. Та й ви одружені.

– Вже ні. Ти маєш рацію. Тоді я також залишусь тут. Мені запропонували очолити хірургічне відділення, – сказав Юрко.

Коли вони увійшли до групи, Ліза одразу кинулася до них. Спочатку вона обійняла маму, а потім Юрка. Він знову відчув у грудях тепло та ніжність. Додому Ліза йшла, тримаючи обох за руки.

– Мамо, я залишаюся! – крикнув Юрій з порога, коли вони прийшли додому.

– От і добре. І вірно. Нарешті, вся родина в зборі. Якби бачив Борис, зрадів би. Не дарма кажуть, що на віку, як на довгій ниві…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях