— Добре, я сам поїду, мені не відпочивається, коли матері зле, — погодився Олексій.
— До матері в село треба їхати, нудьгує вона, — ближче до вихідних похмуро сказав Олексій.
— Знову? Ми ж були недавно, весь тиждень робота, діти, і навіть вихідні без відпочинку, ну ти й вигадав, Олексію! Ти ж знаєш, я її жалію, але це вже занадто! — обурилася Дарина.
Дозвілля на відкритому повітрі поблизу
— Добре, я сам поїду, мені не відпочивається, коли матері зле, — погодився Олексій.
Знав, що Дарина відхідлива і совісна. Побурчить, поскиглить, що іншим бабусі допомагають, а тут і з дітьми турбот вистачає, та ще й до матері треба ганяти в село без кінця. Хоча вона й не така вже й стара…
Поїхали в суботу вранці, мати, дізнавшись телефоном, що до неї їдуть, зраділа, попросила на залізничній станції розсаду купити, у неї своя розсада пропала.
Скаржилася, що навіть розсада в неї не росте, ну все з рук валиться. Та ще й пес дворовий Вулкан захворів, а кіт їхній старий Кузьма весну відчув, знову з кимось побився, ледве ноги додому приволік!
— Їй би наші турботи, робити нічого, от і нудьгує! Коти, собаки, розсада ця нікчемна, аби свою значущість показати, та змусити до неї знову їхати! — роздратовано бубоніла собі під ніс Дарина. Знову не виспалася через те, що до свекрухи їхати довелося, вихідні пропали.
Але біля залізничної станції Дарина сама пішла вибирати розсаду в бабусь, що нею торгували. Вибрала найкращу, міцну, не перерослу, Марія Полікарпівна задоволена буде. Дарина до матінки, до матері чоловіка, взагалі-то добре ставилася. Вони зі свекром Василем Івановичем люди прості, добрі були до неї, коли вона за їхнього Льошку заміж виходила без житла і без копійки в кишені.
Прийняли її одразу, без косих поглядів, без докорів. Коли носила малятко її роботою не навантажували, а матінка їй ноги навіть масажувала. У Дарини набряки були сильні, коли вона старшу їхню доньку Риту носила.
Та й молодший їхній син Грицько, коли на місяць раніше зʼявився, матінка не квоктала, що, мовляв, такі не жильці. Не бурчала, як буває, що міська невістка хворого онука їм подарувала. Терпляче Грицька доглядала, з рук не спускала, молитви шепотіла. А одного разу, коли в Грицька раптом почалися судоми, угледіла, вночі всіх підняла, швидку викликала, врятувала онука.
Дарина це завжди пам’ятала, але зараз сердилася на те, що Марія Полікарпівна після відходу чоловіка у засвіти зовсім скисла, усе в неї з рук валиться. Та ще й подругу її стару нерозлучну Зінаїду теж Господь забрав, а будинок її родичі продали. Тут уже й зовсім самотньо стало Полікарпівні, не звикла вона сама. Розумом розуміє, що й так двічі на місяць до неї син із невісткою приїжджають, а їй усе одно цього замало й тужливо…
Дарина розійшлася і купила не тільки те, що Марія Полікарпівна просила, а й на свій смак квіти багаторічні. Посадить їх біля ґанку, щоб матінці на душі було веселіше. Грицько, звісно, з ними ув’язався, любить він до бабусі їздити.
Він же й помітив стареньку, яка зійшла з потяга, що проїздив, із великим баулом на коліщатках. І тепер намагалася сходами з платформи спуститися.
— Я піду ось тій бабусі допоможу, у неї сумка важка, — крикнув Грицько.
Він у них такий, жалісливий і уважний. Рита носом в уроки уткнеться, а Грицько щойно що — одразу допомагати біжить.
Старенька тремтячою рукою трималася за поручні, а другою намагаючись утримати свій баул на коліщатках, ледве тягла його сходами. Люди поспішали, оббігали з усіх боків бабусю, а вона розгублено озиралася. Постоїть, відпочине, іще осилить кілька сходинок…
— Бабусю, давайте я допоможу, — підбіг до неї Грицько.
Дарина з Олексієм це побачили й Льоша пішов на допомогу синові. Спільними зусиллями вони звели бабусю зі сходів, а вона раз у раз голосила і дякувала:
— Дай же вам Бог, я вже й не сподівалася спуститися, тепер то я сама.
— А вам далеко? — запитав Льошка.
Дарина від посмішки не втрималася, Грицько ж у батька добрий, вона й не сумнівалася, що Льоша напевно запропонує цю стареньку підвезти. І точно, за хвилину чоловік уже вантажив у багажник бабусин баул і садив її на заднє сидіння, примовляючи:
— Та їй автобус дві години тут чекати, а вона до нас у Олександрівку їде, сам Бог велів підвезти, — став пояснювати він Дарині, але з її посмішки зрозумів, що вона не гнівається.
Дарина в нього душевна, просто теж на роботі втомлюється, от і буркоче.
— А що ж ви самі поїхали? — стала розпитувати бабусю Дарина, але старенька, мабуть, чула погано, та й втомилася. Перепитувала, сісти ніяк зручно в машині не могла, видно не звикла.
І тільки коли вони вже майже приїхали в Олександрівку, вдалося дізнатися, що вона до своєї сестри троюрідної Зінаїди Матвіївни приїхала.
— До баби Зіни? Так вона ж… — Дарина осіклася і на Льошу подивилася багатозначно. Адже померла рік тому баба Зіна, чужі люди в її домі живуть, як сказати про це старенькій?
— А ви коли поїхали їй хоч дзвонили, чи рідні ваші? Треба ж було домовитися? — спробував уточнити Олексій. Раптом це інша Зіна, а бабуся помилилася?
Але вона одразу зрозуміла, що це її Зіна, ойкнула, сльозинки тут же покотилися, вона відвернулася, хустку з голови зняла, сльози витерла, щоб не бачили:
— Та які такі рідні? Вони ж мене хотіли в старечій будинок, а я зібралася і поїхала до Зіни. Вони тільки зраділи, їдь, кажуть, зажилася тут і всім набридла, — витираючи обличчя хусткою і не дивлячись від сорому на Олексія і Дарину, плакала бабуся.
— Так, ясно, напризволяще вас, значить, кинули, кажіть адресу, я з ними розберуся, — Олесій навіть кулаки стиснув від такого безсердеччя.
— Не треба, не потрібна я їм давно, краще померти ніж повернутися, — стала благати їх старенька.
— Тоді, може, треба рідні Зінаїди Матвіївни повідомити? — запропонувала Дарина.
— Та кому такий тягар потрібен, якщо синові своєму не потрібна? Не треба мене прилаштовувати, піду при церкві прислужувати, може не проженуть. Я і співати можу, та що завгодно, — старенька з таким відчаєм це сказала, що Олексій більше не став нічого їй говорити, лише одне запропонував: — Ну тоді з нами ходімо, у цьому домі матінка моя живе, відпочити з дороги треба, поїсти, а там видно буде.
Дозвілля на відкритому повітрі поблизу
— Вас хоч як звуть, а то ми й не запитали? — підтримала пропозицію чоловіка Дарина.
А Грицько так взагалі дуже зрадів:
— Бабусю Галю, давай руку, я допоможу тобі з машини вийти! Ходімо до баби Марії, от вона зрадіє, вони ж із бабою Зіною подругами були. А твою сумку тато в дім притягне.
Марія Полікарпівна побачила, яка до неї делегація йде і метушитися почала. А коли стало ясно, що це сестра троюрідна її подруги Зіни, так Полікарпівна одразу в сльози, Галина Іванівна теж. Обійнялися тут же, а матінка їй пообіцяла на могилку сестри її Зіни на завтра зводити, щоб поклонитися.
За день матінка заявила, що взагалі Галину Іванівну не відпустить нікуди. Будинок у неї великий, на горі в них церква є, у саду і яблука, і груші, і вишні ростуть, зацвітуть скоро.
— Он скільки розсади нам Даринка привезла, разом будемо садити, — розпорядилася пожвавішала Полікарпівна. І цілий день тільки й чутно було:
— Маріє, я коту твоєму обрізки м’яса дала, нехай поправляється.
— Галю, не моєму, а нашому, звикай!
— Марійко, а я дивлюся ти смородини відростки прикопала, садити не час?
— Відпочинь, Галю, встигнемо ще, ти краще глянь, яку я тобі перину знайшла, будеш спати, як королівна!
Ожила матінка, з Галиною їй не до нудьги, не нудно їй. І про життя є з ким поговорити, і справи переробити в чотири руки швидко виходить. А вже баба Галя як рада, вона знайшла собі таку рідню душевну неждано-негадано.
Грицько на літо скоро приїде, у нього в селі тепер дві бабусі — баба Марія і баба Галя. І навіть Рита в село збирається, їй бабуся Галя теж дуже сподобалася, вона так співати вміє — заслухаєшся.
Незабаром зовсім несподівано в Олексія на роботі справи пішли в гору, його і на посаді підвищили і оклад зріс майже вдвічі. Та ще й Рита порадувала, вступила вчитися на бюджетне місце, от пощастило!
Дарина одразу знайшла пояснення їхньому везінню:
— Це Олексійко тому, що ти зібраніший став, та за матір перестав тривожитися.
Може, звісно, і тому, але ще й так кажуть: усе повертається, добро — добром, зло — злом. Скільки віддаєш — так і отримаєш. А вже якщо безкорисливо, від усього серця добро робив і нагороди не чекав, то воно повернеться багаторазово і в найнесподіваніший момент…
Не бійтеся робити добро…
Чи вірите ви в те, що добрі справи, зроблені від щирого серця, завжди повертаються до нас у найнесподіваніший спосіб? І чи здатна одна людина, що з’явилася в потрібний час, змінити життя цілої родини, наповнивши його щастям і теплом?