-Що це, Миколо? – Голос мами втомлений, змучений, мама взагалі останнім часом якась млява, швидко готує вечерю, сірі макарони, промиті холодною водою і посипані цукром, або засмажені і перемішані з шкварками, і йде в кімнату, лягає на ліжко і відвертається до стіни.

– Ну все, тепер не пропадемо!..

Тато потряс якимось папірцем біля обличчя мами, ми з сестрою завмерли, а що? Мали пропасти? Ми не знали про це…

-Що це, Миколо? – Голос мами втомлений, змучений, мама взагалі останнім часом якась млява, швидко готує вечерю, сірі макарони, промиті холодною водою і посипані цукром, або засмажені і перемішані з шкварками, і йде в кімнату, лягає на ліжко і відвертається до стіни.

-Мамо,мамо, – кличе сестра Настя, – мама, байдуже повернувши голову, подивиться на сестричку і знову відвертається.

Я брав плачучу Настю і відводив за руку, ми грали з нею, будували з сірників будинки.

У наше життя щільно увійшло слово дефіцит, а ще голод.

Тата скоротили з роботи, він перебивався як міг, шукав різні підробітки, щоб заробити хоч якусь копійку.

Мама почала потихеньку продавати своє золото, великі громіздкі персні з червоними каменями, сережки, все, що їй дарував тато і віддала бабуся, татова мама.

Поступово прикраси закінчилися, мама витягла з скриньки останні маленькі сережки, вони були з маленьким камінчиком, я знав, що вони призначалися сестрі, мама віднесла і їх, байдуже подивившись на заплакану Настю.

– Не плач, – як міг, я заспокоював сестру, – не плач, коли я виросту великим, я накуплю тобі різних сережок, яких тільки ти захочеш.

Я завжди вмів заспокоїти сестричку.
Ми з цікавістю чекали, що ж такого скаже тато, що за папір, який врятує нас.

– Це, діти, наше спасіння! В’ячеслав Іванович, пам’ятаєте його? Так ось…

Звичайно, ми пам’ятали В’ячеслава Івановича, дядька Славу, більше того, ми бачимо його раз на тиждень, коли він заїжджає за татом і вони, два колишніх провідних фахівця , їдуть на старенькому авто дядька Слави на підробіток, туди, де платять картоплею, буряком, гарбузом і кабачками.

Іноді вони привозять м’ясо.

Тато трясе папірцем, навіть мама трохи надихнулася, вона з цікавістю дивиться на тата.

-Олю, діти! Ми врятовані! Це… ділянка на п’ять соток, недалеко від міста. П’ять соток обробленої землі! Ми там посадимо, – тато почав загинати пальці, – картоплю, так-так, я домовився, мені дадуть картоплі, гарбуз, кабачки, помідори…

Мама видала крик пораненої птиці.

-Коля…Миколо, схаменися, що ти несеш? Які помідори, Миколо? Твоїм дітям нічого їсти, їм нема на що купувати одяг, Коля… Я здала всі прикраси, скоро почну продавати свої речі, я…

Мама махнула рукою і пішла в кімнату, ми сиділи і не розуміли, радіти нам чи засмучуватися.

Батько сидів, опустивши голову.
Я взяв сестру за руку, і ми вийшли на вулицю. У животі неприємно бурчало.

-Вітю, ходімо подивимося на пиріжки.

Кожного разу я клявся собі, що більше не підемо, але… сили були нерівні, і я погодився піти на базар, щоб відчути давно забутий запах пиріжків.

-А ну пішли звідси, стоять тут, – товста тітка, в білому фартуху і сірих нарукавниках, з червоними руками, дивилася на нас з сестрою.

– Ми просто стоїмо, – тихо сказав я.

– Стоять вони… киш пішли, злодюжки…

Ніхто і ніколи не ображав мене так, та ще й сестру, ніхто і ніколи. Моє обличчя спалахнуло і загорілося якимось полум’ям, все тіло пронизали голки.

-Ми не злодії, – прошипів я, – здалися мені ці ваші пироги, ми просто стоїмо і чекаємо… родича.

Тітка відкрила рот, щоб закричати, але в цей момент до нас підійшов хлопець, одягнений він був у чорне пальто, білий шарфик недбало бовтався на шиї, в роті блиснув золотий зуб.

-А ось ви де, ось бишкетники, племінники мої, сестра поїхала, мені довірила, не побачив. А що? Скільки коштують пиріжки? Загорни-но мені всім по два.

Тітка щось незадоволено буркнула.
Хлопець зло глянув на неї і щось сказав.

-А давай по п’ять, правда, дітлахи? Дуже смачно пахнуть у тебе пиріжки, – говорив він це з посмішкою, але в голосі звучав метал, очі дивилися сердито.

Я хотів піти, але хлопець наздогнав нас.
– Нате, племінники, тримайте…

– Ні, дякую, – почав відмовлятися я.

– Тримай… Голодні?…

Ми кивнули – не судіть, голод був сильніший за нас.

-Лопайте, якщо притисне сильно, прийдете туди, бачиш там чоловік стоїть, щось говорить?

Я кивнув.

-Скажеш, що до Семена, мовляв, племінники, не соромся. Приходь. Як вас звати?

-Вітя і Настя.

-Ну ось, Вітя і Настя…біжіть. Стій…

Я обернувся, хлопець простягав гроші.
-Ні, я не візьму.

-Візьми…будь ласка, ви діти, вам можна…Гроші мамі віддайте, а втім… купіть собі солодощів, – і він махнув рукою, застебнувши своє чорне пальто, і пішов углиб базару…

Що це був за атракціон небаченої щедрості, я тоді не зрозумів.

Гроші ми віддали мамі, вона навіть не запитала, звідки у восьмирічного і шестирічної взялася пристойна сума.
Просто купила макарони і ще щось.

Ми бачили Семена багато разів потім, коли ходили на базар за капустою або за молоком.

Він завжди підморгував нам і щось купував.
Одного разу купив упаковку шоколадок, коробочку досі небачених заморських батончиків, ми відмовлялися, але Семен так подивився, що ми не наважилися відмовлятися.

То подарував Насті ляльку, ну що за лялька, яка краса!.. Ми вдвох гралися цією чудовою лялькою, мама знову не запитала нас, звідки це все.

А незабаром мама почала зникати з дому, вона казала, що ходила подумати в парк, одного разу вона не прийшла ночувати, а потім і зовсім зникла.

Тато проводив весь час на своїх підробітках, намагався виростити урожай на ділянці, ми чули розмови, що там погана земля і нічого не росло.

Тато ламав голову, де б добути добрива, щоб виростити врожай навесні.
Мама з’явилася ошатна, красива, принесла нам цілий пакет солодощів, а ще ковбаси, ми давно не бачили ковбасу, а ще ми давно не бачили маму, веселу маму і тим більше забули вже.

Вона пообіцяла приходити до нас, сказала, що поживе поки окремо. Поцілувала нас і пішла.

Більше ми її не бачили…
Ми розповіли все татові, зварили суп, нагодували його. Він поправляв окуляри, що зсувалися на ніс, і розгублено дивився на нас своїми блакитними невинними очима.

Потім приходила його сестра, тітка Ніна, вона говорила погані речі про маму, я закривав Насті вуха і намагався сам не слухати.

Тітка Ніна сказала, що треба віддати нас бабусі в село, що вона повинна виправляти те, що накоїла її дочка, безпутна.

Ми не хотіли в село, тим більше ми не знали ніякої бабусі.

-Принаймні, – сказала тітка Ніна, – там вони не будуть голодні.

-Я сам подбаю про своїх дітей, – сказав тато і гордо підняв голову.

Коли тітка пішла, ми кинулися до тата і просили не віддавати нас ні до якої бабусі, ні в яке село.

Тато пообіцяв цього не робити, а я зрозумів, що настав час шукати Семена.

Чоловік, що говорив щось, прикрившись коміром, велів посидіти на перевернутих, порожніх ящиках.

Незабаром до нас підійшов хлопчик, трохи старший за мене, і наказав іти за ним.

Настя, побачивши Семена, кинулася до нього як до рідного і заплакала, настільки моїй сестричці бракувало турботи від дорослих, що я ледве стримав сльози.

Семен стояв, не дихаючи, і тихо гладив сестричку по голові.

Я розповів йому все: і про землю на ділянці, і про маму, яка кудись пішла, і про бабусю, про тітку Ніну, про те, що тато намагається заробити, але він невдаха, тому мама не може з ним жити, про все…

-Що ж мені зробити для вас?

-Дайте мені роботу, – попросив я.

-Що? – Семен нахилився до мене, – роботу? Тобі вчитися треба, малий. А ось для твого батька… Ходімо, ходімо, племінники … Що ж, мабуть так треба…

Ми привели його додому, він розглядав наш альбом, пограв з Настею в її чудову ляльку, зіграв зі мною в шахи.

Потім прийшов тато, вони про щось довго розмовляли, дуже довго. Я чув, як тато вставав, ходив по кімнаті, щось доводив, я навіть уявляв, як тато люто жестикулює руками, Семен говорив щось тихим і спокійним голосом.

Мені хотілося, щоб це все зникло, мені хотілося знову стати маленьким, щоб тато приходив з роботи веселим, щоб по розстеленій на підлозі ковдрі повзала маленька Настя, а мама тихо посміхалася і співала нам пісні.

Щоб вдома смачно пахло випічкою і не витало відчуття небезпеки і страху.

Незабаром у тата з’явилися гроші, гроші і трохи зацькований погляд.

Я не знаю, чим він займався, але ми стали жити краще, набагато краще, ніж жили до цього всього.

Ми з Настею росли, голодними ми вже не були, вчилися, гуляли з друзями, займалися в секціях, все як завжди.

Про маму ми ніколи не говорили.
Незабаром у нас з’явилася тітка Катя.

Спочатку ми прийняли її насторожено, але вона змогла знайти до нас підхід. Ми бачили, що тато щасливий з нею, значить ми теж постараємося бути щасливими, вирішили ми з сестрою.

Семен все рідше з’являвся в нашому житті.
Він зустрів мене біля школи, був похмурим і нервовим.

-Вітю, я повинен поїхати… Я звик до вас, ось тримай… не бійся, це я в церкві купив, на чесно зароблені гроші, тут тобі і Настусі, – так він називав мою сестру.

Він подав мені два маленьких хрестика, на невеликих мотузках.

-Ти куди, Семен? Ми більше не побачимося?

-Так, хлопче, швидше за все не побачимося, а якщо зустрінеш когось схожого на мене, пройди повз, добре?

-Так…

-Ну бувай… ти не бійся, батькові твоєму… з ним все чисто… Вирости людиною, Вітька, – так сказав цей дивний, який став рідним для нас, чоловік.

Він пішов, як завжди, піднявши комір пальто і трохи згорбившись…

Семен не був нам родичем, ми не були до цього знайомі, просто у людини щось тьохкнуло, коли вона побачила двох голодних дітей.

Дивно, що не тьохкнуло у матері, яка народила цих дітей, у скрутну хвилину кинула і не згадувала про нас багато років.

Нас виростила тітка Катя, у нашого вічно, як казала мати, невдахи-батька, раптом справи пішли вгору.

Він не став якимось крутим багатієм, він просто зміг забезпечити життя своїм рідним людям, і вони навіть з тіткою Катею, з нашою справжньою мамою, подарували нам брата Андрійка…

…Того дня я був особливо щасливий, моя дівчина Олена відповіла мені згодою на пропозицію руки і серця, а ще…

Ще я знайшов сережки точнісінько такі, як ті, що віднесла тоді в ломбард наша мати, ті, які мали стати прикрасою вушок моєї сестри.
Я викупив ті самі, чи схожі, не знаю, але я їх купив.

Настя заплакала, притиснувшись до мене, я знову згадав тих двох, голодних і неприкаяних дітей, що ходили на базар нюхати запах пиріжків.

Я поклявся собі, що мої діти будуть рости в повній родині і ніколи не дізнаються, що таке голод і батьківська холодність.

Жінка, яка подарувала нам життя, дала про себе знати. До нас прийшли співробітники соціальної служби, запропонували забрати додому нашу маму, яка нібито колись втратила пам’ять і дивним чином згадала про своїх дітей.

Уявляю, що про нас з Настею подумали ці люди, коли ми сказали, що наша мама вдома, разом з татом.

Я їздив до неї, вона скаржилася на життя, на маленьку пенсію, що доводиться доживати життя в чужому кутку.

Вона всіляко натякала мені і скаржилася, я пообіцяв приїжджати іноді, як вона колись, до двох покинутих нею дітей.

Я дотримав свого слова: мої діти і діти сестри ростуть в любові, ласці і достатку.