— Які тобі потрібні почуття? Чоловік він спокійний, хазяйновитий, непитущий. Не вийдеш за нього — залишишся одна, ніхто тебе більше заміж не візьме, — різко висловилася мати. І Надя погодилася. Вони швидко розписалися у сільраді. Ніяких урочистостей з цього приводу не влаштовували. Федір привіз наречену з речами до себе на мотоциклі.

Вона прокинулась і здивувалась, бо вже було пізніше ранку. Сонце світило на повну, а гілки берези були всі в інії і сріблилися в його промінні. Ранок, як завжди, змінив ніч, потім буде день. У світі нічого не змінилося, все йшло своєю чергою. Не стало тільки її чоловіка Федора, та світ не помітив втрати.

Вчора ввечері, після поминок, коли залишилися лише найрідніші, вона пішла до своєї кімнатки. Думала, не засне, але миттєво поринула у сон.

На кухні снідали та тихенько розмовляли її діти. Хоча, не всі діти. Приїхали старший син Андрій з дружиною Ганною та молодшенький Петро. Петро приїхав без дружини. Вона в нього директорка школи і не змогла вирватися, бо чекала на якусь важливу комісію.

Дочка Тамара живе з родиною за кордоном. Вона теж не змогла приїхати. Дочка обіцяла, що влітку приїде обов’язково, але мати відчувала — не приїде. Давно обіцяє, але все щось заважає. Вони вже років десять не бачилися. Дочка — відрізаний шматок.

Сини про щось сперечалися.

— Не можна матір одну залишати в селі на зиму, треба принести дров і води, їй-бо 75 років, — хвилювався Андрій.

— Я до себе не можу забрати, моя благовірна мене живцем з’їдає, якщо ще й матір привезу, зовсім життя не буде, — зітхнув Петро.

— На тебе ніхто й не сподівався. Ми заберемо матір до себе, — вставила своє слово невістка Ганна.

Мати вийшла до них.

— Мою долю вирішуєте? Нікуди я зі своєї хати не поїду, тут буду віку доживати. У нас у селі 126 подвір’їв. Влітку дачники приїжджають. Магазин є, фельдшер, хоч старенький, але є. Пошта працює два дні на тиждень.

До міста тричі на день автобус ходить, бо молодь вся в місті працює. Андрій з Петром недалеко в місті. Андрій у разі чого, може швидко приїхати. Доки батько хворів, він до нас майже щодня приїздив.

Дров Федір заготував на десять років наперед, сама принесу. І води теж принесу, колонка поруч. Є люди, які в 75 років дітей малих виховують ще, а ви з мене зовсім немічну бабцю зробили.

Спасибі вам, Андрійку з Ганнусею, що готові забрати мене. Але я поки при повному розумі і сама себе догляну.

Сини лише перезирнулися і розвели руками. Після сніданку з’їздили на місце спочину до батька. Надвечір брати натягали їй дров на веранду, воду залили у всі порожні посудини, і всі поїхали.

Вони домовилися щовечора зідзвонюватися, а в екстреному випадку мати має зателефонувати Андрію в будь-який час дня і ночі.

Мати залишилася в хаті одна. Лягаючи спати, вона з гіркотою подумала: «Ось і я знову вдова, вдруге».

…Вперше Надійка вийшла заміж у 18 років. Зі Степаном вони жили на одній вулиці, разом росли. Степан був на два роки старший, але це не заважало їхній дружбі.

Наді було 16 років, коли його забрали до війська. Вони вже розуміли, що кохають одне одного. Надійка пообіцяла вірно чекати його і чекала.

Після його повернення зіграли весілля. Літо того року було спекотним. Столи накрили на вулиці. Гуляло все село. На другий день нареченого змусили розколоти здоровенну сучкувату колоду, щоб визначити, який з нього вийде господар.

Колоду Степан з труднощами, але розколов. Піт по його обличчю котився градом. Він повернувся за стіл, випив холодного квасу, схопився за груди і впав замертво. Лікарі потім сказали, що у молодих чоловіків час від часу трапляється таке… Серце…

Надя довго не могла оговтатися. Горе було величезне, воно накрило її. Жоден промінчик світла не проходив крізь цю чорну тугу, так їй здавалося. Вона залишилася жити зі своїми батьками, працювала дояркою, але жила Надя за інерцією, без радості та інтересу.

Минуло майже п’ять років. Хлопці її остерігалися. У селі подейкували, що вона принесе нещастя і наступному нареченому.

Тому Надя здивувалася, коли одного разу після доїння до неї підійшов Федір. Він на тракторі підвозив сіно на ферму. У Федора недавно не стало дружини, і він залишився з 6-річним хлопчиком.

— Надіє, хочу заміж тебе покликати. Ти вдова, я вдівець — давай жити разом. Розумію, що рано мені вдруге одружуватися, лише пів року минуло, як жінки не стало. Та тільки несила одному, нічого не встигаю, худоби повний двір. Хлопчак без нагляду росте. Бабця стара моя дивиться за ним, та хіба вона вгледить? Вчора руку розпоров, фельдшер зашивав. Ти подумай, може, й пожалієш мене. Вдвох все ж краще, ніж по одному життя тягнути.

Надя подумала і вирішила, що не піде за Федора. Вона його не знає, ніяких почуттів до нього немає, а без почуттів хіба можна заміж виходити? Якби не втрутилася мати, вона б відмовила Федорові.

— Які тобі потрібні почуття? Чоловік він спокійний, хазяйновитий, непитущий. Не вийдеш за нього — залишишся одна, ніхто тебе більше заміж не візьме, — різко висловилася мати.

І Надя погодилася. Вони швидко розписалися у сільраді. Ніяких урочистостей з цього приводу не влаштовували. Федір привіз наречену з речами до себе на мотоциклі.

Надя нерішуче зайшла до хати. Дім був добротний, великий, але недоглянутий, відчувалася відсутність жіночої руки. Андрійко вийшов назустріч із забинтованою по лікоть рукою і спідлоба подивився на неї.

— Ось, сину, тобі нова мама, — представив Надю Федір.

— Ніяка вона не мама, у мене інша мама була, а ця… Ця… Ненавиджу! — хлопчик заплакав і вибіг на вулицю.

— Нічого, відхожу пару раз ременем і звикне, — спробував заспокоїти її Федір.

— Не смій! Ти хіба не бачиш, яка туга у нього в очах? Він же пам’ятає і любить матір. Я сама постараюся стати для нього хорошою мачухою, — відповіла Надя.

Так почалося їхнє сімейне життя. Перші дні молода дружина наводила порядок у хаті: білила, прала, мила і чистила. Все це вона робила у вільний від доїння на фермі час. Вдома з худобою допомагав Федір.

Про почуття Надя і не думала, не до того. Від рання і до пізнього вечора в роботі. Вона відчувала, що чоловік до неї ставиться з повагою, жаліє її, і на тому дякувала.

Не складалися лише у неї стосунки з Андрійком. Він її не слухався, огризався і всім своїм виглядом показував, що вона чужа для нього.

Чесно кажучи, вона його теж не любила, але годувала-поїла, розмовляла, літери з ним вчила. Він був кмітливий, але вередливий і неслухняний.

Одного разу вона його загубила. Тільки-но бігав у дворі, а тепер ніде немає. Надя шукала його всюди. Потім пішла до яру, туди дітям забороняли ходити. Яр був сипучий, а на дні глибокий струмок, запросто можна з’їхати по схилу і у воду.

Підбігла до яру, чує, хтось плаче. Дивиться, а там на дні яру Андрійко стоїть. Брудний, мокрий, але живий. Вона миттю спустилася до нього і від надлишку почуттів дала йому потиличник, а сама впала на коліна, обіймає його, плаче. Довго так стояли вони, обнявшись, і плакали.

— Мамо, ти таткові тільки не розказуй. Я більше не буду до яру ходити, — схлипуючи попросив хлопчик.

Надя пообіцяла мовчати. Вибралися вони з яру і пішли додому. З цього моменту вона Андрійка полюбила, а він став її мамою називати, легко так, ніби завжди мамою кликав.

Потім свої діти зʼявилися — дочка і син, тільки вийшло так, що старший Андрій був найласкавішим і найтурботливішим.

Одного разу Надія захворіла. Лежала вона з температурою, голова розколювалася. Всі домашні співчували, а Андрійко до неї кожні пів години підходив. То рушник намочить, на лоб покладе, то морс томатний принесе, то просто підійде, по голові погладить.

Так і пролетіло життя. Діти виросли, всі вивчилися і розлетілися з дому. Андрій працює інженером. Тамара вивчилася на медсестру, а Петро на залізниці диспетчером працює.

Онуки вже дорослі. У Петра дочка Настя, але вона до них рідко приїжджала, все більше з батьками на моря їздила, село Настя не шанує.

У Тамари син Сашко. Бабуся з дідом його всього кілька разів бачили, коли дочка з ним приїздила в гості.

У Андрія з Ганною немає дітей. Вони над дитячим будинком шефствують, волонтери. Надія для дітлахів з дитбудинку теж шкарпетки і рукавички в’яже.

Андрій і Петро недалеко в місті живуть. Тільки Петро приїжджає до батьків раз на пів року, а Андрій щотижня. У разі якоїсь потреби батьки завжди зверталися до Андрія.

Він допоможе, він відповідальний. Коли батько захворів, він його і до лікарів возив, і ліки купував, та нічого не допомогло. Батько на його руках і відійшов. Андрій розумів, що матір у такий важкий момент не можна залишати одну.

Мати залишилася сама, але не боялася за своє майбутнє. Вона знала, що у неї є діти, які завжди допоможуть. І найнадійніший з усіх — її улюблений син Андрій.

— Вся надія у мене на Андрія, — з цією думкою мати і заснула.

***

Життя, як ріка, що несе нас до моря, подекуди змушує змінювати свій напрямок. Іноді доля дає нам не просто урок, а справжню мачуху, щоб ми усвідомили: найріднішими стають не ті, хто дає життя, а ті, хто здатний віддати своє серце.

А як ви вважаєте, чи може любов до усиновленої дитини бути сильнішою за кровну?