Це була її логіка: краще прикидатися бідною, ніж показати, що живеш добре.– Досить, Зоє, – раптом сказав він, і в його голосі відчувалася сталь. – Не обманюй людей. Ми живемо добре, і ти це знаєш

Зоя завжди вважала себе доброю господинею й турботливою жінкою, але мала одну слабкість – надто вже любила гроші. Для неї вони були не просто засобом до існування, а майже символом щастя й успіху. Саме через це Іван, її чоловік, ще на початку їхнього подружнього життя почав їздити на заробітки за кордон. Бо так захотіла Зоя.

– Нам потрібен просторий будинок, – мріяла вона, розмахуючи руками, ніби вже малювала в уяві план майбутніх кімнат. – А як зробимо ремонт – то щоб усі сусіди заздрили. Меблі – тільки найкращі, з дерева. І машина. Хоча ні, краще дві: одна для тебе, а друга для мене, щоб я не залежала від твоїх поїздок.

Іван слухав і мовчав. Він умів рахувати в голові швидше, ніж вона вимовляла ті свої мрії. І щоразу у нього виходили страшні підсумки: скільки років життя треба буде провести на чужині, щоб виконати все, чого хоче його Зоя? Але, дивлячись на свою дружину – гарну, завжди доглянуту, з блиском в очах, – він боявся її розчарувати. Любив він її до нестями, тому мовчки погоджувався на всі ті плани.

Роки минають швидко, коли ти працюєш день і ніч. Іван гарував на будівництвах, на заводах, на полях – аби тільки встигати висилати додому гроші. Йому здавалося, що втома – це дрібниця, головне, щоб Зоя була задоволена. Бо щаслива дружина – спокій у сім’ї.

Та одна її звичка почала його підточувати зсередини. Зоя дуже любила прибіднятися. Де б не була – чи серед родичів, чи серед подруг, – завжди починала говорити про те, яка вона бідна та нещасна.

– Та яке там життя? – зітхала вона. – Ми ледь кінці з кінцями зводимо. Усе на плечах Івана, а що там заробиш у тій чужині?

Іванові було боляче слухати такі слова. Адже він добре знав, що їхня родина зовсім не бідує. Вони мали гарний дім, у хаті не бракувало їжі, діти були одягнені й нагодовані, навіть на відпочинок кілька разів виїжджали. Але Зої цього здавалося мало.

– Зоє, ну перестань, – тихо просив він після таких «вистав». – Люди й так знають, що я працюю як віл. Навіщо принижувати мене перед усіма?

– Ти нічого не розумієш, – відмахувалася вона. – Якщо почнуть думати, що ми заможні, то заздрити будуть. А так – пожаліють.

Це була її логіка: краще прикидатися бідною, ніж показати, що живеш добре.

Іван терпів довго. Він не хотів сваритися, бо бачив у дружині не лише її примхи, а й матір своїх дітей. Його донька та син виросли майже без нього – він увесь час був у від’їздах. Але для нього це було начебто виправдано: він робив це заради них, заради Зої.

Та одного вечора терпіння увірвалося. Вони запросили гостей – кілька родичів і сусідів. Атмосфера була приємна, поки Зоя не почала свою улюблену «пісню».

– Та ми ж бідні, – зітхала вона, наливаючи чай. – Мені навіть нову сукню немає за що купити. А ремонт у хаті – такий старий, що соромно людей кликати.

Гості здивовано переглядалися, бо бачили все на власні очі: новенький паркет, дорогі шпалери, кухня з технікою. Іванові стало соромно й прикро.

– Досить, Зоє, – раптом сказав він, і в його голосі відчувалася сталь. – Не обманюй людей. Ми живемо добре, і ти це знаєш.

За столом запала тиша. Усі звикли, що Іван мовчазний і ніколи не перечить дружині. Але цього разу він не зупинився:

– Будинок нам обійшовся у шістдесят тисяч доларів. Ремонт – ще сорок. Меблі – тридцять. Подвір’я – двадцять п’ять. Авто з салону – тридцять. І я вже не кажу про твої шуби та золоті прикраси. То які ми бідні?

Він пішов до шафи й виніс старий зошит. Усі здивувалися: навіщо той зошит? А Іван пояснив: там його записи – кожна копійка, яку заробив і витратив, за роки важкої праці.

Гості були вражені: не лише сумами, а й тим, як докладно чоловік усе занотовував. Зоя ж сиділа з червоним обличчям. Вона ніколи й не підозрювала, що чоловік так ретельно фіксує їхні витрати.

Їй стало прикро й соромно: він не лише перекрив їй слово при людях, а ще й виставив їхнє справжнє життя напоказ. Адже тепер усі заздрити почнуть! А цього вона боялася найбільше.

Коли гості розійшлися, вдома здійнялася буря.

– Ти що собі дозволив? – кинула йому Зоя. – Усе людям розповів! Навіщо? Хочеш, щоб язиками точили й заздрили?

– Я просто сказав правду, – спокійно відповів Іван. – Мені набридло слухати, що ми злидарі. Я роками гарую, а ти робиш із мене невдаху.

– Я не збираюся жити з людиною, яка принижує мене перед усіма, – кинула вона. – Ми розлучаємося.

Іван глибоко зітхнув. Йому було боляче, але водночас він відчув полегшення. Бо скільки можна було терпіти її безкінечне ниття?

– Якщо хочеш – розлучайся, – спокійно сказав він. – Я своє слово сказав.

Він не вважав, що вчинив неправильно. Бо хіба ж справедливо роками працювати, віддавати всі сили родині, а у відповідь чути тільки скарги й вигадки про «бідність»? Він не просив подяки, не потребував похвали. Він хотів лише одного – щоб його не виставляли на посміховище перед людьми.

І того вечора Іван зрозумів: іноді правда може коштувати шлюбу. Але краще чесність і спокій, ніж постійні приниження та неправда.