Дванадцять років Зіна була рибкою, зайчиком та кицею. А тут як то несподівано для себе вона дізналася, що схожа на квочку, не слідкує за модою, а ще прісна, сільська та немолода. А Зіні лише 32. Все це їй сказав Аркадій дістаючи із шафи свої сорочки

Дванадцять років Зіна була рибкою, зайчиком та кицею. А тут як то несподівано для себе вона дізналася, що схожа на квочку, не слідкує за модою, а ще прісна, сільська та немолода. А Зіні лише 32. Все це їй сказав Аркадій дістаючи із шафи свої сорочки.

— Нема в тобі, Зінко, родзинки, — сказав він на прощання і поїхав до молодої, модної та начиненої такою необхідною йому родзинкою коханки, прихопивши дві валізи речей.

Три дні Зіна лежала і не хотіла жити. Подумки перебирала симптоми зрад, на які не звертала уваги. Запитувала себе:

— Як далі жити? І чи варто?

На четвертий день підвелася, підійшла до дзеркала. З дзеркала на Зіну дивилася кудлата, набрякла від сліз тітка.

— Треба щось робити, — сказала Зіна.

Відпустки залишилося 2 тижні. І якщо вже підвелася з ліжка, то треба йти далі. З чашкою гарячого чаю Зіна влаштувалася в кріслі та почала думати, з ким розділити своє горе?

Подруги та колеги відкидалися одразу, не хотілося давати привід для пересудів та нещирих співчуттів.

Сидіти на самоті у чотирьох стінах — не вихід. Залишалася бабуся Валя, Валентина Тихонівна, єдина рідна людина.

Кілька разів на рік Зіна відвідувала бабусю, возила їй купу гостинців із міста, запрошувала до себе, але Валентина Тихонівна, у свої 79, цілком собі жила самостійно і сторонньої допомоги поки не потребувала.

Цього разу Зіна приїхала без гостинців — себе дотягти б, розтоптану і принижену.

Бабуля, побачивши це втілення нещастя на порозі, сплеснула руками, а потім цими ж руками притискала Зіну до свого плеча, яке та, ридаючи й розповідаючи про квочку та родзинки, рясно зрошувала солоними сльозами.

Виплакавши частину свого горя в улюблене бабусине плаття в трояндочках, Зіна незабаром заснула на високому старовинному ліжку, уткнувшись носом у м’яку велику подушку і вдихаючи легкий запах лаванди.

Бабуся любила цей аромат, і підкладала улюблену траву в скриню, де зберігала постільну білизну.

Прокинулася Зіна увечері. У хаті було тепло, тихо та пахло пирогами.

— А в мене лазня готова, Зіно. Ось тобі рушник, біжи мийся. Я тобі там і віничок запарила і ромашку.

Через дві години Зіна розпарена і запашна від трав, повернулася до хати. На столі стояла велика чаша з пирогами, каструлька з гарячою картоплею з кропом, миска солоних грибів і пляшка з фірмової бабусиної настоянки.

– За нове життя! — запропонувала Валентина Тихонівна, стукнувши своєю склянкою з рубіновим вишневим напоєм у Зінину склянку.

– За щасливе нове життя! — додала вона…

Через якийсь час, завдяки відкритим навстіж у теплу серпневу ніч вікнам у будиночку бабусі Валі, сусіди могли насолоджуватися піснями у виконанні злагодженого жіночого дуету.

А рано-вранці в легкому халатику, босоніж Зіна бігла по блискучій від роси траві до місцевого озера, де довго потім купалася і милувалася сонцем, що підіймалося над селом.

Онуку Валентина Тихонівна, що повернулася після купання, зустріла словами:

— Яблука вистигли, варитимемо варення.

З цього дня згадувати Зіні про те, що вона нещасна, лежати добу безперервно і байдуже дивитися на навколишній світ, як це належить при депресії, було вже ніколи.

За два тижні вони з Валентиною Тихонівною зварили двадцять баночок яблучного варення, десять — вишневого та п’ятнадцять — сливового. Це не рахуючи банки з малиновим, смородиновим і аґрусовим.

У кожне варення додалося щось особливе, те, що надавало готовому продукту неповторний смак і аромат. У хід йшли ваніль, кориця, листочки вишні, цедра апельсина та лимона, подрібнені горіхи, кардамон, імбир, родзинки та ще багато іншого.

З усієї округи на дивовижні запахи до бабусиного будиночка зліталися бджоли та оси, а ввечері, коли сонце починало ховатися за темним лісом, з великим небажанням розліталися по хатах, натикаючись по дорозі на дерева та паркани, бо аромат бабусиного варення п’янив, збивав з орієнтації.

Окрім варення, Зіна та Валентина Тихонівна зробили своїми руками ремонт: обклеїли гарними шпалерами кімнатки, все, що миється, відмили, оновили фіранки на вікнах, випрали доріжки.

З кожним днем ​​Зіна ставала веселішою, душевний біль відступав, а бажання жити зростало. Вечори як і раніше, як на замовлення, були тихими та теплими.

Втомлені після трудового дня і розімліли після спекотної лазні, Зіна і Валентина Тихонівна довго сиділи на кухні та ганяли чаї з пиріжками, а потім вони виходили на ґанок, де сиділи тісно притиснувшись один до одного, сховавшись однією великою ковдрою і тихенько наспівували.

Нічне небо з темно-синього оксамиту було усіяне зірками, які час від часу відривалися від нього і падали до лісу.

А ще Валентина Тихонівна терпляче навчала Зіну в’язати. Першою, самостійно зв’язаною річчю став шарфик. Яскраво-жовтогарячий, як апельсин, м’який і пухнастий.

Перед від’їздом Зіни Валентина Тихонівна почала акуратно складати в сумки баночки з варенням:

— У цій сумці — малинове та яблучне, а в тій — вишневе. Обережно, не розбий.

— Бабусю, ну як я це повезу? Мені ж не підняти ці сумки!

— Нічого, он до сусідки син приїхав машиною з міста, от з ним і поїдеш. Я вже домовилась. Він тобі сумки до квартири доставить.

Син сусідки, Сергій, вніс важкі сумки до передпокою Зіниної квартири, із задоволенням взяв запропоновані на знак подяки дві баночки варення і залишив на тумбочці біля дзеркала візитку з адресою спортклубу «Турист», де працював інструктором.

…Десь наприкінці зими Аркадій захотів повернутися до Зіни (видно в молодій коханці виявилася недостатньо родзинок?), навіть приготував текст на тему «був дурний, вибач, ти найкраща», але телефон Зіни ось уже два тижні був «поза доступом».

Сама ж Зіна з великим рюкзаком за спиною в цей час підіймалася крутим пагорбом разом з іншими веселими туристами.

Очолював групу інструктор Сергій у яскраво-жовтогарячому пухнастому шарфі, дбайливо замотаному навколо його шиї дбайливими руками коханої жінки.

Через чотири дні вони повернуться до свого міста, щоб накупити купу подарунків, завантажити все в машину та поїхати до села до Валентини Тихонівни. Як-не-як, ювілей у бабусі, 80 років!

А тепер рецепт дуже смачного та ароматного сливового варення з корицею, яке своїми східними нотками порадує вас зимовими вечорами:

Сливу – 1 кг. Беремо найщільніші, м’ясисті плоди!
Промити, просушити, розрізати на половинки, видалити кісточки.

Засипати 0,9 – 1 кг цукру в ємність, в якій слива варитиметься, залишити на 6 годин в холодному місці, щоб з’явився сік. Потім каструлю ставимо на маленький вогонь та варимо 15 хвилин після закипання. Не помішувати.

Можна іноді струшувати. Варення остудити та поставити в холод на 6 год. Кожен шматочок сливи насититься цукровим сиропом.

Додаємо в каструлю мелену корицю – 10 г, ставимо на маленький вогонь і варимо ще 20 хвилин при закритій кришці, щоб аромат кориці не випарувався.

Готове варення розливаємо по гарячих банках, закриваємо кришками та вкриваємо ковдрою до повного остигання. Смачного!