Ось і жив він на самоті. Точніше навіть не жив, а доживав дні, відведені йому згори.

Василь поспішав на роботу, тому, коли побачив Трохимовича, що стояв біля машини, помітно занервував.

«Тільки не зараз», — думав він. З цим сімдесятирічним дідом ніколи не вдавалося швидко розійтися. Дідусь уже кілька років жив один, тому, коли йому вдавалося присісти на вуха комусь, він просто світився від щастя.

Сам Василь переїхав до села недавно (будинок дістався у спадок від матері), тому про цю особливість Трохимовича не знав. А ось місцеві обходили старого десятою дорогою і зайвий раз намагалися з ним не розмовляти, посилаючись на термінові справи.

Але Василю було складно відмовити пенсіонеру. Нахабно брехати в очі він теж не вмів.

Тому терпляче слухав і чекав, поки Трохимович виговориться. Останній раз прохання старого приділити йому всього п’ять хвилин обернулося двогодинним монологом, в якому той розповів все своє життя.

Розповідь вийшла цікавою, але важкою. Василь уважно слухав і в якийсь момент йому стало щиро шкода цього простодушного старого.

З малих років він ріс сиротою, всього в житті досягав сам. І домігся. Став шанованим агрономом, піднімав сільське господарство і будував плани на майбутнє, а потім колгосп розвалили і йому безцеремонно вказали на двері. Для нього це був великий удар.

Дружина у всьому підтримувала його і не дала скотитися на саме дно, повернула віру в себе і людей. Але три роки тому її раптово не стало – хвороба здолала.

Пережив Трохимович і це. Потім не стало дочки. З рідних залишилася тільки онука, але вона вже була доросла і жила в місті, приїжджала не так часто, як хотілося б старому.

Ось і жив він на самоті. Точніше навіть не жив, а доживав дні, відведені йому згори.

— Василю, доброго ранку! — радісно замахав Трохимович рукою односельчанину, коли той вийшов за хвіртку. — Не вважай за нахабство, ти б не міг приділити мені всього п’ять хвилин? Розмова серйозна.

Василь подивився на годинник: початок десятої. На роботі він мав бути ще о дев’ятій, і начальник переконливо просив нікого не спізнюватися — аж до того, що, якщо хтось його прохання порушить, звільнить без вихідної допомоги.

— Степане Трохимовичу, я дуже запізнююся на роботу. Якщо ви вкладетеся в п’ять хвилин, готовий вислухати, але не більше, тому що мене з роботи можуть звільнити за запізнення. Керівник новий, і всі мої колишні заслуги йому не цікаві.

— Знайома ситуація, — сумно сказав дід. — Гаразд, я надовго не затримаю. Ось, бачиш, у чому справа.

Старий почав розповідати, що цієї ночі він погано спав і багато думав, і що йому дружина наснилася, до себе кликала. Не в гості, а назавжди.

— Степане Трохимовичу, ближче до суті можна? — поквапив Василій оповідача, щосекунди поглядаючи на годинник, ніби сподіваючись, що час зупиниться або, що ще краще: повернеться назад. Не можна йому було спізнюватися на роботу.

— Так, я ж кажу, що Орися мені наснилася, до себе кличе. А у мене тут ось, бачиш? — дід повільно розстібнув блискавку на старій потертій куртці, і звідти виринула біла голова, з цікавістю озираючись на всі боки.

— Кіт у мене. Сніжок його звуть. Залишити нікому. Ось я і подумав, чи не міг би ти його у себе прилаштувати? Дивись, який красень. Він удачу приносить.

Пам’ятаєш, розповідав, як мене струмом вдарило, коли розетку лагодив? Так ось Сніжок мене пару разів лизнув і я відразу опритомнів. А з моїм здоров’ям…

З моїм здоров’ям це не інакше, як диво. Навіть самі лікарі це підтвердили. Грошей не прошу ніяких. Забирай даром. Тільки не ображай, і побачиш, як вже дуже скоро твоє життя зміниться на краще.

«Так, зміниться… — Василь подивився на годинник. — Звільнять мене без вихідної допомоги, і де потім роботу шукати?».

Вголос він цього не сказав, щоб не образити діда, проте настрій його впав нижче плінтуса. А ще цей кіт. І що означає «Забирай даром»? Я навіть за гроші його не візьму. Навіщо він мені?

— Послухайте, Степане Трохимовичу, при всій повазі до вас, я не можу цього кота у вас забрати, мені й одному непогано живеться. Може, рідним зателефонуйте або комусь із сусідів його віддасте? Задарма хіба з руками-ногами його не заберуть?

— Василю, я не хочу його іншим віддавати. Тільки тобі. Візьмеш?

— Вибачте, але ні, — сухо відповів Василь. — Мені на роботу треба і з котом немає часу займатися. Тим більше він уже дорослий.

Трохимович замовк. А Василю стало ніяково.

— Степане Трохимовичу, ну перестаньте. Давайте я ввечері приїду, і ми поговоримо за чашкою липового чаю, як ви любите?

Старий лише махнув рукою і пішов у бік будинку.

Василь тим часом сів, нарешті, в машину і помчав до міста, хоча розумів, що проблем не уникнути. Годинник показував п’ять хвилин одинадцятої.

Передчуття не підвело. Начальник при всьому колективі відчитав його як школяра, який запізнився на урок, а потім оголосив, що з цього дня Василь звільнений, і вихідної допомоги йому не належить.

Додому він їхав похмуріший за хмару. Ось навіщо він слухав цього старого? Що тепер робити? Відволікшись, Василь не відразу помітив на дорозі кота.

Він різко натиснув на гальма і кілька разів наполегливо посигналив. Але кіт навіть не ворухнувся. Василь вийшов з машини і підійшов до кота.

— Сніжок, це ти?

У ньому він відразу впізнав того самого білого кота, якого Трохимович пропонував забрати вранці. Сплутати його з кимось іншим було дійсно складно: дуже гарний і виразні очі.

— Ти що тут робиш?

Кіт подивився на чоловіка, жалібно нявкнув у відповідь і замовк. Він був на виїзді з села, тоді як будинок Трохимовича знаходився далі.

«Гаразд, відвезу дідусеві, щоб не нервував». Василь посадив кота в машину і поїхав до балакучого пенсіонера. Зупинившись біля його будинку, Василь здивувався: світло у вікнах не горіло.

«Заснув, чи що? Дивно, він сам казав, що раніше одинадцятої вечора спати не лягає, а зараз була тільки пів на дев’яту».

— Степане Трохимовичу! — Василь постукав у двері і покликав по імені та по батькові. Але у відповідь була тиша. Відчинилися двері сусіднього будинку і на вулицю вийшла Людмила Петрівна.

— Хто там? — вдивляючись у далечінь, запитала бабуся. Зір у неї був слабкий, тому Василя не відразу впізнала.

— Людмило Петрівно, добрий вечір. Ви не знаєте, де Степан Трохимович? Кота його знайшов на дорозі, хотів віддати.

— Так немає більше Трохимовича, — розвела вона руками, коли Василь підійшов до неї майже впритул.

— Тобто, як це немає?

— Швидка приїхала, але врятувати не вдалося. Прямо у себе у дворі і впав, коли город поливав. Відвезли його, а коли привезуть і чи привезуть взагалі, не знаю. Василь був ошелешений і не знав, що робити.

— Ви кота не заберете?

— Ой, ні. Даром він мені не здався. У мене своїх три штуки. Четвертого не потягну. Та й Трохимович мені ніколи не віддав би свого улюбленця. Він у хороші руки хотів його прилаштувати, щоб той щастя приніс людині.

А мені в моєму віці щастя вже не потрібно. Гріхи б встигнути замолити перед відходом.

Василь попрощався з Людмилою Петрівною і поїхав додому. «Ось і що мені з тобою робити?» — думав він, дивлячись на кота, який лежав на передньому сидінні.

Наступного дня Василь бігав по всьому селу і пропонував односельцям забрати гарного кота.

Даром пропонував. Але ніхто не погоджувався. Всі знали, чий це кіт, і не хотіли мати з ним справи. Чи то вірили в якісь прикмети, чи то боялися, що кіт буде «базікати» цілими днями без угаву, як його господар.

Прийшовши додому, Василь сів на ліжко, а поруч посадив Сніжка, який зістрибнув на підлогу і наполегливо занявкав.

— Хочеш їсти? — здогадався Василь. — Гаразд, посидь вдома, а я в магазин сходжу за кормом.

Коли Василь повернувся, побачив відчинені двері і насторожився. Він точно пам’ятав, що зачиняв їх. Не на замок, бо магазин поруч, але досить щільно, щоб кіт не відчинив. Зайшовши всередину, він почав шукати Сніжка, але його не було.

Вийшов у двір і почав голосно кликати його.

— Василь, кота шукаєш? — запитала Тамара Федорівна, яка сиділа на лавці через дорогу.

— Так! Не бачили?

— Так забрали його.

— Хто забрав? — не зрозумів Василь. Йому було обурливо чути, що хтось і без його відома забрав Сніжка з його ж будинку. Що це взагалі таке?

— Ганна, Трохимовича онука. Кликала тебе, кликала, потім двері відкрила і з котом на руках вийшла.

Василь побіг до будинку старого, щоб з’ясувати, на якій підставі забрали його кота.

Він навіть сам не зрозумів, що на емоціях став вважати Сніжка своїм, і тепер був упевнений, що кота у нього просто вкрали.

«Та за таке можна і до в’язниці потрапити — обурювався про себе Василь. – Як мінімум, за незаконне проникнення».

Підійшовши до будинку Трохимовича, він побачив дівчину, яка гралася на вулиці з котом.

– Вибачте, – почав Василь і замовк.

Коли він побачив її очі, його немов струмом вдарило. Вони були такими красивими, що аж дихати стало важко. Потім він взяв себе в руки і продовжив:

— Вибачте, це ви мого кота забрали?

— Вашого? — посміхаючись, запитала дівчина.

— Так, мого. Я добре знав вашого дідуся, і він просив мене за Сніжком доглянути. Не доглянути, а забрати.

— Серйозно? — дівчина засміялася.

— А що не так?

— Ось, дивіться.

Вона простягнула йому лист, в якому кострубатим, але розбірливим почерком було написано:

«Дорога онуко. Відчуваю, що мені залишилося недовго. Прошу виконати мою останню волю. Кота мого Сніжка забери собі. Він, до речі, удачу приносить. Забирай даром. Тільки не ображай, і побачиш, як вже дуже скоро життя твоє зміниться на краще.

Якщо вдома його не буде, зайди до сусіда мого Василя, в будинку навпроти Тамари Федорівни живе, кіт у нього повинен бути».

Василь подивився на дату і дуже здивувався. Старий написав листа ще три дні тому, тобто до розмови з ним.

— Ну і справи, — тільки й зміг вимовити Василь.

— Ви Василь?

— Все вірно. Але це якесь непорозуміння. Не розумію, навіщо тоді Трохимович… Тобто Степан Трохимович свого кота мені хотів віддати, якщо він вас про це попросив.

— Дідусь у мене з дивацтвами. Дуже на нього схоже. Але я, на жаль, кота зараз забрати не можу. Можна він у вас поки поживе? А я буду на вихідні сюди приїжджати: будинок до ладу приводити і заразом Сніжка відвідувати. Грошей на корм можу дати, скільки потрібно.

— Ні, грошей не треба. А кота візьму. Вас, до речі, як звати, а то незручно?

— Анна Сергіївна. Можна просто Анна. Ось мій телефон, — простягнула вона візитку, — телефонуйте в будь-який час, якщо щось трапиться.

Це саме «ЩОСЬ» трапилося вже через півроку.

Василю запропонували дуже хорошу роботу з високою зарплатою, і він переїхав до міста разом зі Сніжком.

А зараз він готувався до найхвилюючої події в своєму житті. Тиждень тому зробив пропозицію Ганні, і вона з радістю погодилася. Як і обіцяв Трохимович: життя справді змінилося на краще.