Стас підняв свій келих, але дивився не на мене. Його погляд, теплий і трохи нервовий, був прикутий до моєї сестри. До Оленки. Вона сиділа навпроти, смикала край серветки і натягнуто посміхалася.

17.08.2025 admin

— А тост? — голос чоловіка прорізав густий аромат запеченого м’яса. — За сім’ю. За те, щоб вона ставала тільки більшою.

Я зробила вигляд, що не помітила. Просто звичка, вироблена за останній рік. Не помічати, як він подає їй пальто, хоча я стою ближче.

Не помічати, як сміється над її жартами — голосніше, ніж над моїми. Не помічати, як вони замовкають, коли я входжу в кімнату.

— За сім’ю, — відгукнулася я, відпиваючи терпкого виноградного соку.

Оленка сіпнулася і нарешті підняла на мене очі. У них плескалася така вселенська туга, що мені на мить стало не по собі.

— Олено, все гаразд? Ти сьогодні якась… тиха.

Вона моргнула, і туга зникла, поступившись місцем звичній втомленій іронії.

— Просто багато роботи, Катю. Звіти, дедлайни. Сама знаєш.

Звичайно, я знала. Я працювала в тій же компанії, просто в іншому відділі. І я знала, що у Оленки зараз найспокійніший час за весь рік. Але я промовчала. Ще одна корисна звичка.

Стас раптом кашлянув, привертаючи до себе увагу.

— До речі, про роботу. Пам’ятаєш, я говорив про той проект в іншому місті? Мені його схвалили.

Я відчула, як всередині щось неприємно стиснулося.

— Схвалили? Але ти ж казав, це просто ідея, начерк.

— А ось так, — він розвів руками, сяючи. — Через місяць їду. На півроку, може, більше.

Він говорив це мені, але знову дивився на Олену. А вона дивилася у свою тарілку, ніби побачила там відповідь на головне питання життя, всесвіту і всього такого.

— На півроку? — перепитала я, і голос зрадницьки затремтів. — Ми ж збиралися влітку у відпустку…

— Катюшо, ну це ж шанс! — з запалом вигукнув він. — Такий шанс випадає раз у житті! Ти ж хочеш, щоб я ріс, розвивався?

Він говорив правильні слова. Такі, з якими не посперечаєшся. Будь-яка нормальна дружина мала б зараз заплескати в долоні і почати збирати йому валізу.

Але я не була нормальною дружиною. Я була дружиною, яка бачила, як рука її чоловіка під столом накриває руку її сестри.

Всього на секунду. Легкий, майже невагомий дотик.

Оленка відразу відсмикнула долоню, немов обпеклася.

А я просто сиділа і дивилася на них. На свого сяючого, сповненого надій чоловіка. І на свою сестру, яка, здавалося, ось-ось розсиплеться в пил прямо на моєму кухонному стільці.

Вечеря закінчилася. Олена послалася на головний біль і попросилася додому.

— Я відвезу, — одразу ж зголосився Стас. — Мені все одно по дорозі в аптеку потрібно.

— Тобі в інший бік, — машинально зауважила я.

— Зроблю гак, — він уже накидав куртку. — Для сестри не шкода.

Він обернувся до мене в дверях. У його очах було щось нове. Не жалість. Скоріше… рішучість. Ніби він стояв на краю прірви і нарешті зважився стрибнути.

— Нам треба буде поговорити, Катю. Серйозно поговорити. Коли я повернуся.

Він пішов, залишивши мене одну в кімнаті, наповненій запахами свята, що не відбулося, і гучним передчуттям біди.

Перші два тижні я жила як у тумані. Стас дзвонив щовечора, рівно о дев’ятій. Розповідав про свій «проект», про нове місто, про орендовану квартиру. Його голос у слухавці був чужим, якимось механічним.

Він звітував, а не ділився. Питав, як у мене справи, але не слухав відповіді.

Я намагалася зачепитися за сестру.

— Олено, давай у вихідні по магазинах? Або в кіно?

Але вона вислизала.

— Ой, Катю, я так втомилася. Давай іншим разом.

Вона і справді виглядала втомленою. Схудла, під очима залягли тіні. На роботі я кілька разів помічала, як вона, замислившись, кладе руку собі на живіт. Дивний, незнайомий жест.

Підозра зародилася в мені не відразу. Вона проростала повільно, як отруйний плющ, обвиваючи серце.

Спочатку тоненьким паростком — коли я випадково побачила в її сміттєвому кошику упаковку від тесту.

Потім — коли вона почала носити вільні светри, хоча завжди пишалася своєю фігурою.

Плющ ріс, міцнів, і його шипи впивалися все болючіше.

Я перестала чекати дзвінків Стаса. Я знала, що він бреше. Весь його «проект» був брехнею. Але я не знала, як змусити їх сказати правду.

Розв’язка настала раптово. У середу ввечері. Я сиділа на дивані і тупо дивилася в темний екран телевізора, коли задзвонив телефон. Номер Стаса.

— Привіт, — сказала я в трубку.

Він мовчав. Я чула тільки його дихання.

— Стас? Щось сталося?

— Я більше не можу брехати, Катю, — його голос був глухим, позбавленим будь-яких емоцій. — Я не повернуся. Справа не в проекті.

Я теж мовчала. Я чекала.

— Справа в Олені. Ми… ми кохаємо одне одного.

Я закрила очі. Плющ всередині мене перестав рости. Він просто завмер, перетворившись на камінь.

— У мене з твоєю сестрою буде дитина! — випалив він на одному диханні, ніби боявся, що якщо зупиниться, то не скаже цього ніколи.

У порожнечі я почула дивний звук. І тільки через секунду зрозуміла, що це я. Я сміюся.

Спочатку тихо, потім все голосніше і голосніше. Це був не веселий сміх. Це була істерика, що виривалася з самої глибини душі.

Я реготала, закинувши голову, і сльози текли по моїх щоках. Я сміялася над жахливою, безглуздою банальністю всього, що відбувалося. Чоловік, сестра, дитина. Як у дешевому серіалі, який я б ніколи не стала дивитися.

— Катю? — злякано пролунало з трубки. — Ти що?.. Ти плачеш?

— Ні, — видихнула я. — Що ти. Я не плачу. Я просто зрозуміла, який же ти ідіот, Стас.

Я відключила виклик. Істерика спала так само раптово, як і почалася, залишивши після себе дзвінку, кришталеву ясність.

Камінь всередині не тиснув, а навпаки, давав опору. Я встала, одяглася і вийшла на вулицю. Викликала таксі.

Двері мені відкрила Олена. В одному халаті, розпатлана, з червоними від сліз очима. Побачивши мене, вона відсахнулася.

— Катю… Він тобі сказав? Вибач, я…

— Де він? — перебила я її, входячи в квартиру. Мій голос звучав рівно і спокійно. Занадто спокійно.

— Він… він не тут. Він же в іншому місті.

Я оглянула її маленьку студію. Чоловіча куртка на вішаку. Його кросівки біля порога. На журнальному столику — два келихи.

— Припини брехати, Олено. Хоча б зараз.

Вона здригнулася.

— Катю, я знаю, це жахливо! Але ми не могли інакше! Ми так любимо одне одного!

Вона говорила ще щось. Про почуття, про те, як вони мучилися. Я не слухала. Я чекала, коли вона видихне.

— Ти чекаєш на дитину, — сказала я, коли вона замовкла. Це було не питання.

— Так, — прошепотіла вона, інстинктивно прикриваючи живіт рукою. — У нас буде дитина.

Я підійшла до неї впритул. Вона здригнулася, чекаючи удару, крику — чого завгодно.

— Олено, — я заглянула їй прямо в очі. — Чому ти не запитала мене? Перш ніж спати з моїм чоловіком і планувати з ним сім’ю.

— Що запитати? — не зрозуміла вона.

— Я б тобі розповіла. Адже це не секрет. Принаймні, для мене. Ми зі Стасом три роки намагалися завести дитину. Пройшли всі обстеження. Всіх лікарів.

Я зробила паузу.

— У Стаса не може бути дітей, Олено. Медичний факт, підтверджений купою аналізів. Він не може мати дітей. Ніколи.

Обличчя сестри повільно змінювалося. Здивування, заперечення, а потім — жах. Такий первісний, що мені на мить стало її шкода.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ти брешеш. Ти просто хочеш зробити мені боляче. Він… він говорив, що це в тобі проблема…

— Звичайно, говорив, — я гірко посміхнулася. — Йому так було простіше. Простіше брехати тобі, брехати собі. Простіше вкрасти твоє життя, ніж визнати свою неповноцінність.

Я розвернулася і пішла до виходу.

— Тож, сестричко, вітаю. У тебе і справді буде дитина. Ось тільки мій чоловік до неї не має ніякого відношення.

Я зачинила за собою двері, залишаючи її саму в зруйнованому картковому будиночку її «великого кохання».

Нічне повітря здалося мені дивно свіжим. Я вдихнула на повні груди. Вперше за довгий час мені було легко дихати.

***
Минуло п’ять років.

П’ять років — це багато чи мало? Достатньо, щоб старі шрами перестали нити на погоду.

Достатньо, щоб змінити професію і переїхати в місто, де море видно прямо з вікна твоєї спальні.

Я сиділа в невеликому кафе на набережній, ліниво помішуючи ложечкою пінку на капучино.

Легкий бриз грався з паперовою серветкою, і десь далеко кричали чайки.

Я чекала на Андрія — ми збиралися поїхати за місто, вибирати цуценя в притулку. Ця думка гріла мене зсередини, наповнюючи тихою, спокійною радістю.

Дверний дзвіночок задзвенів, і я мигцем глянула в той бік.

І завмерла.

У кафе увійшла жінка, ведучи за руку маленького хлопчика. Вона була худою, з осунувшимся обличчям і згаслими очима.

На ній був якийсь безформний сірий кардиган, який робив її ще більш бляклою.

Я б не впізнала її, якби не знайомий вигин губ. Олена.

Вона побачила мене майже відразу. Здригнулася, на мить її обличчя спотворила паніка. Вона хотіла розвернутися і піти, але хлопчик уже тягнув її до вітрини з тістечками.

— Мамо, хочу ось те, з ягідкою!

Олена щось йому прошепотіла і, набравшись сміливості, повела його до столика в дальньому кутку. Подалі від мене.

Я відвела погляд, вдаючи, що дуже захоплена розгляданням візерунка на своїй чашці. Але спиною відчувала її напружений погляд.

Камінь, який колись був у моїх грудях, давно розсипався в пил, але зараз один крихітний осколок, здавалося, ворухнувся.

Я не відчувала ні злості, ні образи. Тільки дивну, відсторонену печаль.

Їхнє замовлення принесли швидко. Хлопчик смішно морщив ніс, поїдаючи своє тістечко. Він був симпатичним, світловолосим. Зовсім не схожим ні на Стаса, ні на Олену.

Я вже вирішила, що просто дочекаюся Андрія і піду, не промовивши ні слова. Але Олена раптом підвелася і попрямувала до мого столика.

— Привіт, — її голос був тихим, майже пошепки.

— Привіт, Олено.

Вона м’ялася, переступаючи з ноги на ногу.

— Я… я не знала, що ти тут.

— Буває, — я знизала плечима.

— Як ти? — вичавила вона з себе.

— У мене все добре.

Пауза затягнулася. Її син з цікавістю дивився на нас.

— Катю, я… — вона запнулася. — Я хотіла сказати… Вибач мене. Я знаю, що пізно. І що це нічого не змінює. Але я… я була такою дурепою.

Вона подивилася на мене з відчайдушною надією. Чекала відповіді, прощення, може, навіть докору. Чогось, що показало б — мені не все одно.

А мені було все одно.

— Все в минулому, Олено, — сказала я рівно. — Живи своїм життям.

В її очах блиснули сльози. Вона зрозуміла. Зрозуміла, що для мене вона — просто привид з минулого. Сторінка, яку я перегорнула і більше ніколи не буду перечитувати.

Дверний дзвіночок знову задзвенів. Увійшов Андрій, усміхнений, з букетом польових ромашок в руках.

— Вибач, затримався. Це тобі.

Він простягнув мені квіти і тільки потім помітив Олену. Він не знав її. Для нього вона була просто незнайомою жінкою, яка чомусь плаче біля столика його коханої.

— У вас щось сталося? — запитав він співчутливо.

— Ні, — я посміхнулася йому, приймаючи квіти. — Нічого. Ця жінка вже йде.

Олена мовчки кивнула, розвернулася і пішла назад до свого сина. А я вдихнула медовий аромат ромашок.

Все було правильно. У кожного своя дорога. І моя вела мене вперед, до моря, сонця і людини, яка дарує мені польові квіти просто так. Без будь-якої причини.