– Я навіть не знаю, як тобі віддячити, – сказала вона. – Ти стільки зробив.

Вікторія йшла знайомою вулицею, тримаючи в руках сумочку, але зовсім не помічаючи ні людей, ні машин. Сльози стікали по щоках, а в голові безперервно крутилися думки: як таке взагалі могло статися? Їй здавалося, що світ навколо завалився і потягнув за собою всі її мрії. Вадим, з яким вона зустрічалася більше року, з ким планувала спільне майбутнє, виявився чужим чоловіком – у найгіршому сенсі цього слова. Одруженим.

Ще вчора вона була впевнена: це її людина, той, з ким можна пройти життя. Вадим умів бути уважним, ніжним, говорив правильні слова. На його пальці ніколи не було обручки, у соціальних мережах – жодного натяку на сім’ю. Він навіть розповідав про плани на весілля, правда, завжди додавав: треба трохи почекати, зараз складний період – і в моральному плані, і в фінансовому.

Віка, маючи стабільну роботу та непоганий дохід, пропонувала допомогти. Вадим відмовлявся – мовляв, не по-чоловічому брати гроші в жінки. Тоді вона думала, що це ознака гордості й гідності. Тепер розуміла: він просто боявся, що її підтримка стане для нього зайвим доказом брехні.

Правда розкрилася неочікувано й болісно. У розпал робочого дня до кабінету Вікторії зайшла незнайома жінка. Без привітання, холодно й різко сказала:

– Я – дружина Вадима.

На підтвердження поклала на стіл фото з їхнього сімейного альбому та копії документів.

Вікторія не пам’ятала, як саме відповіла. Лише те, що в голові стояв шум, а серце билося так, ніби хотіло вирватися.

Вадим не заперечував. Зізнався, що все правда, але намагався рятувати ситуацію: обіцяв розлучитися, казав, що з дружиною давно не живуть як сім’я. Та Віка вже не чула. Найгірше для неї – це обман. А він тривав місяцями.

Щоб добити остаточно, доля підготувала ще один удар. За кілька днів зателефонували з дому: її мама у лікарні. Довелося терміново брати відпустку за власний рахунок і повертатися у рідне містечко, яке вона колись залишила заради великого міста та кар’єри.

Віка завжди вважала себе сильною, але тепер відчувала, що сил немає. Розрив із Вадимом, мамина хвороба – усе разом тиснуло так, що хотілося просто сісти на лавку й заплакати до виснаження. Але часу на сльози не було: треба було діяти.

Коли вона зайшла в кабінет лікаря, навіть не глянувши на табличку, здивуванню не було меж. За столом сидів Андрій – її однокласник, якого вона не бачила з моменту випуску. Тоді він був тихим, сором’язливим хлопцем, завжди з підручниками, але зараз перед нею був упевнений у собі чоловік у білому халаті.

– Віко? Це ти? – усміхнувся він, підводячись. – Стільки років! Сідай. Не хвилюйся, зроблю все, що від мене залежить, щоб твоїй мамі допомогти.

І він справді допоміг. Організував додаткові обстеження, проконтролював лікування, часто заходив до палати, щоб переконатися, що все гаразд. Віка бачила, що це не просто професійний обов’язок, а щира турбота.

Коли маму виписували, вона знову зайшла до Андрія.

– Я навіть не знаю, як тобі віддячити, – сказала вона. – Ти стільки зробив.

Андрій на мить замислився, потім посміхнувся:

– Ну… можна почати з кави. Як на рахунок – сьогодні ввечері?

Віка раптом відчула, як щоки запалали.

– Так, чому б ні, – відповіла, намагаючись приховати хвилювання.

Вони сиділи в невеличкому кафе в центрі міста, і розмова лилася сама собою. Андрій зізнався, що ще в школі був закоханий у неї, але вважав, що не має шансів – надто вже вона тоді здавалася йому недосяжною.

– А коли я побачив тебе в своєму кабінеті, зрозумів: це знак. І якщо я знову тебе відпущу – більше такої нагоди не буде, – сказав він тихо, але впевнено.

Віка слухала й відчувала, як десь усередині розтоплюється той лід, що утворився після зради Вадима. Перед нею сидів чоловік, який говорив без фальші, дивився прямо в очі й тримав її руку так, ніби боявся втратити.

За кілька тижнів вони стали бачитися постійно. Андрій возив її маму на контрольні огляди, допомагав по господарству, знаходив час навіть у найзавантаженіші дні. Його увага й турбота були такими щирими, що Віка перестала озиратися назад.

Одного вечора, коли вони гуляли набережною, Андрій зупинився, обійняв її й прошепотів:

– Я тебе вже нікуди не відпущу.

– А я й не планую йти, – відповіла вона, усміхаючись.

У цей момент задзвонив телефон. На екрані – фото Вадима. Андрій помітив і запитав:

– Хто це?

Віка глянула на нього і навіть неочікувано для себе спокійно відповіла:

– Ніхто.

І вперше за довгий час вона відчула, що справді вільна. Вільна від болю, від образ, від минулого. Вона знала: життя знову дає їй шанс на щастя. І цього разу вона не дозволить його втратити.

Бо, як виявилося, доля справді існує. Іноді вона розбиває твоє серце, щоб потім привести до того, хто його зцілить і залишиться з тобою назавжди.