— Хороша дружина повинна за чоловіка стояти горою! — не здавалася Раїса Петрівна. — А від тебе одне зло — тільки й знаєш, що цю отруту йому підливати!
— Хороша дружина повинна за чоловіка стояти горою! — не здавалася Раїса Петрівна. — А від тебе одне зло — тільки й знаєш, що цю отруту йому підливати!
— Слухайте, Раїсо Петрівно! Забирайтеся геть звідси! — огризнулася Світлана. — Квартира моя — нема чого тут концерти влаштовувати!
Свекрусі не було чим заперечити — житло і справді належало Світлані, дісталося у спадок від батьків задовго до заміжжя.
Павло смутно пригадував часи, коли мама з татом його обожнювали.
Мама Світлана ніжно притискала до себе сина, пекла улюблені ним млинці з сиром і полуничним джемом, називала «зайчиком».
Батько Андрій хоч і намагався здаватися суворим, але із задоволенням ганяв з сином м’яч у дворі і показував, як лагодити зламані іграшки.
У квартирі панувала ідеальна чистота: відполіровані до блиску меблі, білосніжна постільна білизна, аромат свіжовипраної бавовни витав у повітрі. З вікон лилося сонячне світло.
Коли саме все покотилося під укіс, Павло точно не міг пригадати.
Начебто у тата, який працював на заводі, почалися неприємності на роботі. Батьки спочатку почали сваритися, а потім почали прикладатися до чарки.
Тепер вдома постійно був безлад: немитий посуд громіздко стояв у раковині, повітря просочилося запахом перегару, про млинці з джемом всі забули, не кажучи вже про футбол у дворі.
Після вихідних сміттєвий бак ломився від порожніх пляшок, а Павлу на обід перепадала в кращому випадку гречка з сосискою та шматок батона.
Візити Раїси Петрівни перетворилися на рутину — вона з’являлася раз на два тижні з незмінними претензіями до невістки.
Свекруха і раніше недолюблювала Світлану, але мовчала, поки бачила, що молоді ладнають. Тепер же у неї знайшовся вагомий привід для докорів.
Знову і знову зав’язувалася звична суперечка — свекруха наполягала на беззастережній підтримці сина, Світлана відстоювала свої межі, нагадуючи, що квартира належить їй.
Старенька йшла з гучним грюком зачинених дверей, щоб через пару тижнів повернутися з тими ж звинуваченнями.
Андрій у цих розбірках не брав участі — ховався в дальній кімнаті. Павло теж намагався втекти на вулицю, ледь почувши бабусин голос.
Минув час.
Коли Павлу виповнилося шість, у нього несподівано з’явилася сестричка Настя.
Світлана дізналася, що чекає на дитину в тридцять і вирішила залишити її, сподіваючись «привести чоловіка до тями».
Хоч батьки і продовжували періодично прикладатися до пляшки, Настя з’явилася на світ здоровенькою, тільки дуже голосистою.
Спочатку Павло ставився до малятка з побоюванням, але одного разу вона схопила його за палець крихітною долонькою і беззубо посміхнулася — і він зрозумів, що цю малу в образу не дасть нікому і ніколи.
У захисті та опіці Настя дуже потребувала. Батьки начебто заспокоїлися після її появи, але через рік знову взялися за старе.
Андрій, тепер перебивався випадковими заробітками слюсаря. Світлана як і раніше стояла за прилавком — обох тримали на роботі тільки з жалю.
На міцне їм вистачало, а ось на продукти для дітей не завжди. Павлу доводилося самому перебиватися чим доведеться, та ще й стежити, щоб сестричка не голодувала.
Одного разу Раїса Петрівна заявила ультиматум:
— Хлопчика заберу, а з дівчинкою робіть що хочете. Може, відразу в дитбудинок здасте? Все одно в опіку заявлю — відберуть!
— Я без Насті не піду, — нахмурився Павло.
— Роби, що кажуть! — прикрикнула Світлана, яка того дня виявилася відносно тверезою.
— Правильно! — підтакнув Андрій. — Двох дармоїдів нам не прогодувати!
Батьки знову почали лаятися, не звертаючи уваги на присутніх.
— Бабусю, а чому ти Настю не любиш? — тихо запитав Павло.
— Вся в маму твою безпутну! — гучним шепотом відповіла Раїса Петрівна. — Ще невідомо, від кого Світлана її на світ привела!
— Не кажи так про маму!
— Гаразд-гаразд, — схаменулася старенька, зрозумівши, що наговорила зайвого. — Я занадто поспішила. Просто двох мені не потягнути.
Так Павло переїхав до бабусі, але часто забігав додому, щоб погратися з сестричкою.
У батьківській квартирі стало відносно чистіше, з’явилася їжа — мабуть, злякалися опіки, але посиденьки все одно влаштовували регулярно.
У такі дні краще було не з’являтися — можна було нарватися на скандал або ляпас: «Живеш у комфорті, поки ми тут від голоду пухнемо!»
Минали роки. Раїса Петрівна почала здавати, коли Павлу було чотирнадцять. Кілька разів лежала в кардіології, потребувала догляду і спокою.
Павло доглядав ща бабусею, і їй тимчасово ставало легше. Потрібна була операція, але таких грошей у них ніколи не було.
Шістнадцятий рік життя Павла видався особливо важким. Спочатку раптово пішов з життя батько, отруївшись.
Світлана страшенно тужила за ним місяць і вживала безперервно, а потім, мабуть, усвідомила причину його відходу. Злякавшись, начебто зав’язала, повернулася на роботу і з потрійним завзяттям почала піклуватися про Настю.
А ось Раїса Петрівна втрати сина не перенесла — її поховали через півроку.
Павло думав, що тепер повернеться додому, але мати зустріла його холодно:
— Ще чого! Мені б Настю прогодувати! Навіщо мені здоровий лоб, який їсть за трьох?! Ти вже великий, сам крутись.
Павлу було прикро, але чогось подібного він і чекав. З голоду не пропаде — давно підробляв на шиномонтажі і вмів економити.
Закінчить коледж, відслужить і піде працювати автослюсарем — вже пообіцяли місце в автосервісі — все налагодиться. Аби тільки в опіці не дізналися, що він живе один.
Минуло кілька років. Павло влаштувався на роботу, орендував невелику кімнату. Вперше Настя прибігла до нього через місяць після його повернення.
— Можна я у тебе переночую? — схлипувала сестра, здригаючись від ридань.
— Що сталося?
— Та мати… знову якихось друзяк притягла. Сидять там, кричать. Сил моїх більше немає!
Павло хотів піти розібратися, але Настя втримала його — боялася, що брат не стримається і потрапить до в’язниці, а вона залишиться зовсім одна.
Світлана дійсно два роки трималася після втрати чоловіка, а потім зв’язалася з якимось типом, і все покотилося по накатаній.
Залицяльник через півроку зник, і вона тепер заливала «горе» — не щодня, але раз на місяць йшла в триденний загул.
Павло намагався з нею говорити, але без толку.
Встановився новий порядок: Світлана гуляє — Настя у брата. Дівчина прибирала, готувала, хоч він і не просив. Павло регулярно купував їй одяг, взуття, підручники. Матір це влаштовувало — вона мовчки забирала дочку додому, де періодично з’являлися нові кавалери.
Час минав. Насті виповнилося шістнадцять, вона вчилася в кулінарному коледжі, коли на Павла звалилася нова біда.
— Я чекаю на дитину, — заявила сестра, з’явившись на порозі. Вона не плакала, але виглядала пригніченою.
Після короткої розмови з’ясувалося: позбавлятися дитини пізно, про батька дитини говорити не хоче, мати вигнала її з дому — у тієї з’явився «пристойний чоловік», і дочка з майбутнім немовлям у плани не входили.
Павло уявляв, скільки проблем у нього з’явиться… Адже він збирався одружитися з Ольгою — милою дівчиною-провізором з місцевої аптеки.
Вони познайомилися, коли він купував ліки для бабусі, і через кілька років доля знову їх звела.
— Але я не можу покинути рідну сестру! — з відчаєм пояснював Ользі Павло.
— Звичайно, не можеш, — наречена його підтримала. — Щось придумаємо.
Спочатку все йшло непогано. Настя не вередувала — можливо, боялася, що брат виставить.
З’явився на світ Єгорка. Сестра з радістю ним опікувалася. Все оплачував Павло, а Ольга, яка швидко подружилася з Настею, допомагала з малюком.
Минуло півтора року. Настя закінчила коледж, але працювати не поспішала — казала, що дитина маленька, в ясла не беруть. А потім раптом згадала, що вона молода дівчина, якій хочеться розваг.
Почалися прохання посидіти з Єгоркою — то день народження подруги, то зустріч однокурсників. Ольга заступалася за неї, сподіваючись, що та знайде нареченого і влаштує своє життя.
Павло поступався — не міг відмовити своїм «дівчатам». Але наречений не знаходився, а Настя йшла все частіше, часом просто ставлячи їх перед фактом.
Весілля довелося відкласти — грошей не вистачало. Ольга не скаржилася, але Павло розумів: у будь-якого терпіння є межа.
Через півроку таких «прогулянок» Настя зникла на два дні. Телефон відключений, подружки нічого не знають. Павло уже збирався в поліцію, коли Ольга запропонувала перевірити у Світлани.
— Після того як мати її виставила, вони не спілкуються. Навіть онука вона не бачила, — сумнівався Павло.
У батьківській квартирі їх зустріла знайома картина — весела компанія з двох чоловіків, Світлани і Насті.
Мати радісно вітала «синочка», Настя агресивно відмовилася їхати з братом — набридли їй «соплі-підгузки і нотації», хоче «нормально жити». Світлана її підтримала, заявивши, що їй ще рано з дитиною возитися.
Павло мовчки розвернувся і повів шоковану Ольгу.
Ще тиждень він намагався витягнути сестру, але безуспішно. З Єгоркою сиділа Ольга, яка взяла відгули.
Потім Настя забрала сина — приїхала твереза, зібрала речі і поїхала. «Вона ж мати», — пояснила Ольга, коли Павло обурився.
Він вирішив, що, може, це на краще — нарешті вони заживуть спокійно. Але спокою не було — пам’ять підкидала картини з власного дитинства з вічно веселими батьками.
Через два тижні Павло поїхав перевірити. У материнській квартирі все було передбачувано: компанія, бруд, голодний Єгорка.
Забрати племінника силою не вдалося — проти двох жінок і двох агресивних чоловіків він не впорався.
Розлючений Павло пішов в опіку. Наступного дня Єгорку забрали в будинок малюка.
— Треба було до нас його взяти, — плакала Ольга.
— Він не може жити з нами просто так. І взагалі, про нього подбають, а у нас будуть свої діти, — злився Павло, не вірячи власним словам.
Ольга була права — він уже шкодував про своє рішення.
Настю обмежили в батьківських правах на півроку — вона не засмутилася. Єгора передали під тимчасову опіку Павлу.
Вони з Ольгою вирішили: якщо Настя не передумає, Єгорка залишиться з ними назавжди.