— Заходь, мила, заходь, — жінка озиралася на всі боки. — Не бійся, я одна живу, так уже сталося. — Що з тобою, мила, — воркувала над нею вона, допомагаючи зняти старе пальтечко.

— Мамо Олю, ти як тут? Ми ось з Антосиком проходили повз, ідемо з магазину, вирішили зайти, дещо і тобі купили, — обіймала Юля свою не рідну матір.

Вони так вирішили вдвох, що Оля і Юля будуть себе вважати мамою і донькою. Олі вже під сімдесят, якщо точніше шістдесят шість років. Життя її було не дуже щасливим, багато проблем і неприємностей було в її житті. Усе довелося пережити.

Але тринадцять років тому Бог винагородив її, “прибилася” до неї Юля. Просто одного разу постукала до неї в будинок, Оля відчинила. Перед нею стояла молода жінка, брудна і в синцях. Швидко запросила її до хати.

— Заходь, мила, заходь, — жінка озиралася на всі боки. — Не бійся, я одна живу, так уже сталося. — Що з тобою, мила, — воркувала над нею вона, допомагаючи зняти старе пальтечко.

Надворі стояла осінь, хоч і був тільки початок осені, але сира вона цього разу видалася і промозгла.

— Як твоє ім’я? — запитала вона, — я — Ольга Степанівна, можна тіткою Олею називати, так навіть краще.

— Юля, — тихо промовила молода жінка і схлипнула, а потім і заплакала.

— Поплач, мила, поплач, легше стане, — примовляла Ольга, погладжуючи її по волоссю.

Вона дістала коробку з медикаментами, обробила їй на щоці рану, шкіра була трохи здерта, потім привела її до ладу. Напоїла гарячим чаєм, щоправда від їжі вона поки відмовилася.

Розпитувати не стала, вичікувала, розуміла, сама розповість. Минуло трохи часу, відігрілася Юля.

— Спасибі, тітко Олю, спасибі. Я дуже змерзла, не знаю скільки пройшла пішки, але йшла весь день. Це яке село, темно вже я нічого не зрозуміла. Просто падала від втоми, ось і постукала до вас.

— Це Семенівка, село наше велике, а ти звідки?

— Ми з чоловіком жили в місті, та ми й одружені десь зо два роки. Коли зустрічалися, начебто було все нормально, а стали разом жити, ось тоді й проявився його характер. Жорсткий і невживливий, часто піднімав на мене руку. Я хотіла дуже дитину, а він сказав, що йому ніхто не потрібен. Дітей він не любив.

Але так сталося, я дізналася що чекаю малятко, і ось повідомила йому. А він підняв руку мене, потім ще, я бачила його звірячий погляд і злякалася за себе і за дитину. Схопила пальто з вішалки і шапку, добре хоч чоботи встигла вдягти, він мабуть не думав, що я втечу з дому.

А йти мені нікуди, я сама з дитячого будинку. Я боюся його, ось і йшла. Де по дорозі, а де біля лісу, боялася, щоб він не наздогнав. Потім побачила ґрунтову дорогу і звернула, потрапила сюди.

— Так, доню, ну й натерпілася ти. Ну нічого, в образу тебе не дам, аби з дитинкою було все нормально. А якщо хочеш, залишайся в мене назавжди, я сама живу… так уже вийшло, — зітхнула важко Ольга.

Відтоді й прижилася Юля в неї, а потім зʼявився насвіт син, Антосик. Ольга допомагала з дитиною. Вважала його за онука, а Юлю за дочку. Юля теж ставилася до неї, як до матері, одного разу вони домовилися.

— Тітко Олю, а можна я тебе буду звати, мамою, адже Антосик називає тебе бабусею.

— Звісно, доню, я ж тебе називаю донькою, і навіть уже вважаю, що ви мої рідні.

— Еге ж, мамо Олю, і я так вважаю, чужа, але своя, рідна.

Так і жили разом. Юля влаштувалася на роботу, розносила пошту, хоч і мала освіту технолога, але куди тут у селі. Антосик підростав, Оля за ним наглядала.

— Олю, а твоя Юлька молодець, поважна, прижилася тут у нас, і Антосик теж вихований, — говорили їй односельчанки в магазині. — Ось пощастило тобі. Рідна ж донька тебе кинула, а ось бач, Бог тобі дав Юльку… Знати не дуже ти грішна перед Богом.

— Та я теж дякую Господу за те, що направив до мене Юлю того вечора. Ми з нею, як дві самотні метелики вночі, притягнулися і дуже прив’язалися одна до одної. Я — одна, і вона теж. А вдвох ми самотності не відчуваємо, вірніше втрьох. Антосик нам нудьгувати не дає.

У цьому селі жив Максим, він і приглянув Юлю, дуже вона йому подобалася своєю скромністю і ввічливістю. А те, що в неї син, це для нього не проблема, він дітей усіх любить.

Поки немає своїх, якось не пощастило йому, розійшовся зі своєю Тетяною, не хотіла вона дітлахів, поїхала до себе в село, там тепер веде розгульне життя.

А він після неї довго не міг одружитися. Не лежала душа ні до кого, а тут раптом з’явилася Юля. Довго придивлявся, все-таки не місцева, прийшла. Хто знає, що в неї на думці.

Але зробив пропозицію Максим їй. Юля звичайно спочатку сумнівалася, але Ольга порадила:

— Виходь за Максима, хороший чоловік, не розбещений, а те, що не пощастило з дружиною, так і тобі теж. Ось і будете жити в любові, та злагоді. Антосика любитиме, як свого.

— Мамо Олю, а ти знову будеш одна?

— Ой, ну що ти, Юлю, Максим через дві хати від нас живе, ось і будемо з тобою в сусідах. Не хвилюйся, і не відмовляй йому.

Так і вийшла заміж Юлія за Максима. До сина ставився тепло, а потім ще й донька у них зʼявилася. Оля живе одна, але вони їй у всьому допомагають, Максим теж до неї тепло ставиться і вважає своєю тещею. Вона радіє, що на старості не залишиться самотньою. А адже було раніше по-іншому…

Колись давно вийшла заміж Оля в сусіднє село за Андрія, як вона думала по любові. Народила дочку Віру. Спочатку начебто нормально жили зі свекрухою в домі.

Свекруха прийняла невістку, не було ніяких проблем і недомовок. Оля завжди прислухалася до неї, так її навчила мати, що свекруху потрібно поважати.

Але Андрій став часто приходити з роботи напідпитку, а потім і зовсім затримувався допізна.

— Де тебе носить, — лаяла його мати. — Дружина з донькою не сплять, чекають, а ти… такий-сякий.

Але він посилався на те, що багато роботи, а потім не міг відмовити мужикам посидіти і випити. Але в селі довго не приховається нічого і донесли матері Андрія та Олі, що зраджує він дружині з Тамаркою, усім відомою в селі особистістю.

Вдома був скандал, він начебто обіцяв, що такого більше не буде. Але одна справа обіцяти…

Ольга хотіла розлучитися і поїхати до матері в село, але свекруха вмовляла:

— Не поспішай, Олю, не поспішай. Піти від нього завжди встигнеш, але може Вірочка підросте, остепениться він, потерпи. Батько його такий самий був, та Бог прибрав його рано, втонув на риболовлі, випив зайвого.

Але далі нічого хорошого не було. Довелося піти до матері з донькою в сусіднє село. Батька вже не було, рано помер, правда і мати хворіла.

Важко хворіла, ледве ходила по хаті. Вона навіть десь і зраділа, що Оля повернулася додому. Допомога буде. Важко було Олі, працювала, зарплата була невелика, незабаром померла мати. Залишилися з донькою удвох.

Час ішов.

Вірі вже вісімнадцять років, вийшла заміж за місцевого хлопця. Жили окремо, але не склалося в них. Прожили всього лише близько трьох років, щоправда дітей не було, розійшлася Віра з чоловіком.

Поки Віра жила з чоловіком, посватався до Олі Захар, їй на той час було тридцять вісім років, симпатична. Донька з зятем порадили їй вийти за нього.

Захар був непоганим чоловіком, не пив. Але потім донька з чоловіком розлучилася і повернулася додому.

Захар з Олею прожили сім років. Одного разу поклали її в лікарню у місті, прихворіла, щось із серцем.

— Мамо, не хвилюйся, спокійно лікуйся, я тут догляну за твоїм чоловіком. Усе буде нормально, — обіцяла Віра.

І доглянула. Оля лежала в лікарні десять днів, потім виписали. Приїхала додому, а в хаті все змінилося. Захар невдоволено зустрів її:

— Чого так рано виписали? Не встигла лягти в лікарню, вже вдома, значить не хвора.

Віра теж косо поглядала на матір, грубіянила, скандалила через кожен дріб’язок. Спочатку не доходило до Олі, поки сама на власні очі не переконалася, як її чоловік Захар і донька міцно обіймалися, та цілувалися на веранді.

Усе стало на свої місця. Дуже було їй погано.

Вона навіть не могла таке подумати, а не те що побачити на власні очі. Та ще й сусідка сказала:

— Олю, приглянь за своїми, мені здається у них кохання.

Прийшовши трохи до тями, вирішила все розставити по місцях і коли ввечері зібралися на вечерю, вона сказала:

— Доню, як ти могла? Ну гаразд, Захар мужик, йому може бути і все одно, а ти — моя донька, допустила таке.

— А що тут такого? Тебе не було вдома, ну я замінила тебе, — нахабно заявила Віра, дивлячись в очі матері й посміхаючись.

Захар теж повівся нахабно і ні в чому не виправдовувався.

— Значить так, сьогодні переночуєте, а завтра йдіть на всі чотири сторони, — сказала рішуче Оля.

— І куди ж ми підемо, це теж мій дім, — заявила донька.

— А куди хочете, у тебе є мужик тепер Захар, ось нехай і думає. Це ваші проблеми.

Наступного дня Захар із Вірою зібрали дещо з речей і пішли. А куди, Ольга навіть не цікавилася.

Через рік з’явився Захар і попросився назад.

— Прости мене, Олю, прости. Прийми назад. Вигнав я твою доньку з дому, мужиків почала приводити, і сама йти.

— Назад не прийму, навіть і не проси, — відповіла Ольга і зачинила перед ним двері

Віра так і не приїжджала до матері. Одного разу сусідка зустріла її в райцентрі.

— Віро, ти чого до матері на очі не показуєшся, одна вона.

— А навіщо мені вона? Мені і без неї добре живеться, міняю мужиків, вони мене годують і напувають, а деякі й одягають. А з матері, що взяти з жебрачки. Нехай живе і про мене забуде. Немає в мене матері. Так і передай їй там у селі.

— Вірко, і Бога навіть не боїшся, не простить він тобі, що відреклася від своєї матері, — тільки й промовила сусідка, а та реготала їй в обличчя.

Передала вона Олі, але та й не очікувала нічого доброго від своєї доньки.

— Бог їй суддя, — тільки й відповіла, витираючи сльози.

А потім до неї прийшла Юля, і вона ожила. Знову щастям наповнився дім. Ну а тепер у неї є донька й онук, і зять, так і живе поруч зі своїми. Хоч і чужі, але вже свої, рідні.

Іноді доля дарує нам людей, які стають для нас справжнім благословенням, наповнюючи життя світлом і любов’ю. Таке трапляється, коли людина заслужила своє щастя, переживши багато випробувань.

Бог забирає, але обов’язково й дає.