– Тітко Лідо, навіщо вам машина? – питав її Віктор – племінник, син Зої. – Ну, поїдете ви пару разів на дачу, і все. А машина працювати має, окупати себе. Мені автомобіль для роботи потрібний. Віддайте мені машину.

Лідія подивилася на годинник – скоро мала прийти Зоя – сестра її покійного чоловіка.

– Цікаво, що це раптом вона згадала про мене? – подумала Лідія. Рідня чоловіка і за його життя ставилися до неї з прохолодою, а коли вона стала вдовою, взагалі про неї забули.

Востаннє вона бачилася з усіма, напевно, півтора року тому, на ювілеї Михайла – чоловіка Зої. І тоді, як Ліді здалося, її запросили, щоб ще раз почати розмову про спадщину Валерія. Дві сестри Валерія – Зоя та Клавдія – вважали, що їх обійшли під час поділу спадщини брата.

Але все було справедливо: Валерій залишив усе своїй дружині та Романові – їх із Лідою єдиному синові.

Дружина та син у спадок вступили, а потім син оформив дарчу на матір. Він давно жив у іншому місті, мав і квартиру, і машину.

В результаті у власності Ліди виявилися двокімнатна квартира, дача з ділянкою у шість соток, та автомобіль.

Зрозуміло, що дві зовиці почувалися обділеними.

– Тітко Лідо, навіщо вам машина? – питав її Віктор – племінник, син Зої. – Ну, поїдете ви пару разів на дачу, і все. А машина працювати має, окупати себе. Мені автомобіль для роботи потрібний. Віддайте мені машину.

– Ти спочатку з Олексієм за розбитий мотоцикл розплатись, а потім про машину поговоримо, – відповіла Ліда.

І ось несподіваний дзвінок від Зої та прохання про зустріч.

Готуватись до візиту родички Ліда не збиралася – виставила на стіл вази з цукерками та печивом, поставила кухлі для чаю.

Зоя за той час, поки вони не бачилися, анітрохи не змінилася: така ж яскрава косметика, дещо недоречна для пані, якій уже перевалило за шістдесят, червоний плащ, під ним – квітчаста сукня. І такий самий, як раніше, гучний голос.

Щоправда, сьогодні Зоя говорила тихіше, ніж завжди. Навіть не говорила, а майже співала. З чого Лідія зробила висновок, що зовиця прийшла про щось її просити.

Але Зоя почала розмову здалеку.

– Як живеш, Лідо? Чула, що ти на пенсію вийшла. Не сумуєш? – поцікавилася родичка.

– Та ні, не сумую. Влітку на дачі – там сумувати ніколи. Взимку читаю, в’яжу, ходжу з подругами в театр. Нікуди не поспішаю, живу помаленьку, – відповіла Ліда.

– Ти так і живеш на дачі з травня до кінця вересня? – Запитала Зоя.

– Так, раніше тільки у відпустку туди виїжджала й у вихідні, а тепер мене нічого не тримає – тож я чотири – п’ять місяців – зі своїми квітами.

– А пенсії вистачає? – знову запитала Зоя.

– Як усім, хотілося б, звичайно, більше, але я в кредити та борги не залажу – по одязі простягаю ніжки.

– А комуналка в тебе яка?

– Дивлячись коли. Влітку – майже дві виходить, узимку – більше: опалення багато з’їдає, – відповіла Ліда, досі не розуміючи, до чого хилить Зоя.

Вона раптом перескочила на іншу тему.

– А ти знаєш, у нас же радість – Вітя одружується, – повідомила Зоя.

– Добре, – погодилася Ліда.

Насправді вона здивувалася, що знайшлася дівчина, яка вирішила пов’язати своє життя з Віктором. З погляду Лідії, племінник був абсолютно безладною людиною.

Він за себе не вмів відповідати, куди йому сім’ю? Після дев’ятого класу хлопець вступив до коледжу, який закінчив насилу.

Зараз йому тридцять, а він так і не визначився – за цей час кілька разів змінював роботу, бувало, що по пів року жив на утриманні батьків. І ось він одружується.

– Весілля вже за два тижні. В Ангеліни, його нареченої, вся рідня живе у селищі. Але ми домовилися, що на весілля приїдуть лише її батьки та дві сестри.

– Геля хотіла й подруг запросити, та де їх поселити? Тому домовилися, що наступними вихідними вони у себе в селищі для рідних столи накриють.

– Я чого прийшла? Тебе Вітя та Геля теж запрошують. Листівку із запрошенням надішлють, там все буде вказано – і час, і місце.

– Дякую. Прийду, – відповіла Ліда.

– Так, тепер про подарунок, – продовжила Зоя.

З того, як вона це промовила, Ліда зрозуміла, що зараз почнеться найголовніше.

– Це в наш час дарували сервізи, постільну білизну, а найкращим подарунком вважалася техніка для дому. А зараз усі хочуть отримувати конверти з грошима. Та ще родичі змагаються – чия сторона більше подарує.

– Я багато подарувати не зможу, сама розумієш, – почала Ліда.

– Від тебе взагалі ніхто грошей не вимагає. Твій подарунок може бути найкращим, і це тобі нічого не коштуватиме: просто дозволь Віктору та Гелі пожити у твоїй квартирі з початку травня до кінця вересня, – сказала Зоя.

– У моїй квартирі? – перепитала Ліда.

– Так. Ти ж сама сказала, що в цей час живеш на дачі. А діти поки що тут, у тебе поживуть. І тобі вигода: вони всі ці п’ять місяців платитимуть комуналку – а ти можеш ці гроші в скарбничку складати, – заявила Зоя.

– Ні. У свою квартиру я нікого не пущу, – відповіла Ліда.

– Так квартира майже пів року стоїть порожня, поки ти на дачі зі своїми квіточками в дочки-матері граєш! – обурилася родичка.

– А в цей час Вітя повинен буде пів зарплати чужому дядькові за орендоване житло віддавати! І взагалі, ця квартира куплена на гроші мого брата. Валерка ніколи б не відмовив нам! Він взагалі повинен був і нас із Клавою, і Вітю згадати у заповіті!

– Це ти так думаєш, а Валера, очевидно, вважав по-іншому і залишив усе нам з Ромою, – відповіла Ліда. – Навіть не розраховуй, Зоя.

Зрозумівши, що домовитися не вдасться, зовиця почала збиратися додому.

– Ну, і сиди одна у своїй квартирі та на своїй дачі. Подивимося, що з тобою років через десять стане: запитаєш допомоги від родичів, а ось уже хріна печеного – як постелилася, – сказала вона, стоячи на порозі.

Ліда нічого не відповіла, просто зачинила двері Вона знала, що на цьому історія не закінчиться.

Наступного дня після обіду у двері подзвонили. Прийшов Вітя і з ним та сама Ангеліна, яку Лідія вважала, або надто сміливою, або надто дурною – розумна дівчина навряд чи звернула б на Вітю увагу. Племінник тримав у руках коробку з тортом.

– Доброго дня, тітко Лідо, – сказав він.

– Здрастуйте, – відповіла вона, але не відійшла вбік, щоб пропустити непроханих гостей у квартиру. – Вітю, якщо ви прийшли поговорити про квартиру, то моя думка не змінилася, і моя відповідь, як і раніше, – «ні».

– Тітонько Лідо, може,… – почав Вітя.

– Не може! Ідіть. Бажаю вам щастя. А торт мамі до чаю віднеси, – сказав Ліда і зачинила двері.

А ввечері їй зателефонувала друга сестра покійного чоловіка – Клавдія. Вона теж намагалася звернутися до родинних почуттів Лідії, але та відповіла їй дуже просто:

– Клаво, а ти запропонуй молодим пожити у твоїй квартирі. А що? Ти теж живеш сама, а на все літо їдеш на дачу до сина. От нехай молодята в тебе й поживуть.

– У мене одна кімната, а в тебе дві. І потім у мене будинок старий, і від центру далеко. Твоя квартира їм більше підходить, – заперечила Клавдія.

– Ну, знаєш, а мені, можливо, найбільше підходить двоповерховий котедж на березі моря. Але ж я не вимагаю звільнити його для мене, – заперечила Ліда.

– Ми з Валерою після весілля два роки у гуртожитку жили, де всі зручності були в кінці коридору. І нічого. Вижили.

Як далі розвивалися події, Лідія не знала. На весілля її, звичайно, не запросили. Вона, як завжди, поїхала на дачу. Приїжджала додому раз на місяць, щоб перевірити квартиру.

В один із візитів від спільної знайомої вона дізналася, що Віктор та Ангеліна в середині травня в’їхали у квартиру Клавдії.

А на початку вересня їй зателефонувала сама Клава:

– Лідо, не знаю, що робити. Вітька зі своєю дружиною не хочуть виселятись. Вона в положенні вже сім місяців.

– Вітька каже, що є такий закон, за яким не можна мамочок при надії, та сім’ї з маленькими дітьми із квартири виселяти.

– І ще вони всю квартиру загидили. Ця Геля, напевно, взагалі не прибиралася жодного разу. Підвіконня на кухні пропалено чимось, раковина у ванній тріснула. І вся квартира тютюном смерділа. Що робити? Лідо, пусти мене до себе, поки я з ними якось розберуся.

– Ні, Клаво, сама ти з ними точно не розберешся. Дзвони синові – нехай він розбирається. У Івана характер у батька, він із ними впорається. А ти поки що йди жити до Зої. І нехай вона спробує тебе не пустити, – порадила Ліда.

Іван приїхав, оселився у готелі. Туди ж забрав матір. Після цього з’явився у квартиру і дав загарбникам рівно годину, щоб вони зібрали свої речі та зникли.

Вітя характер двоюрідного брата знав: якщо Ангеліну Іван акуратно винесе з квартири на руках, то сам Віктор полетить униз, перераховуючи сходинки п’ятою точкою.

Тому Вітя пояснив дружині, що сперечатися не треба. За годину квартира була порожня.

Після цього Іван сфотографував усі руйнування: і раковину з тріщиною, і пропалене підвіконня, бардак на кухні, зіпсовану оббивку дивана, палас, що втратив первісний колір. І з цим прийшов до тітки.

Зоя спробувала заперечити – мовляв, усе так і було. Але виявляється Іван, коли дізнався, що мати пускає на час своєї відсутності «квартирантів», порадив їй сфотографувати, в якому стані передається квартира. Ці фотографії Іван і показав тітці.

– Отже, вибирайте, тітко Зоя, чи ви за два дні приводите квартиру в порядок, чи я викликаю клінінг, а рахунок пред’являю вам. І я вас запевняю: він вас не потішить!

– Крім того, купуєте нову раковину та оплачуєте її встановлення, реставруєте підвіконня, купуєте новий палас, бо той уже не відновити.

– І ще: робіть що хочете – провітрюйте, періть штори, але щоб через два дні у квартирі був тільки запах свіжості. І не забудьте сплатити по квитанціях за ці місяці, бо ваш Вітя цього не робив.

– Ти що, племінничку? Чому це я мушу квартиру Клавдії мити? Сама нехай відтирає! – обурилася Зоя.

– Тітонько Зоя, це я вам запропонував хороший варіант. Адже може бути й поганий. Я зараз складаю заяву до суду, знаходжу тут у місті знайомого адвоката, і ви матері не лише матеріальну шкоду відшкодуєте, а й за моральну сплатите.

І ось тут Зоя злякалася, – вона забула, що її племінник – адвокат. І хоча він мешкає в іншому місті, але серед місцевих юристів у нього, напевно, є знайомі.

Загалом через три дні квартира Клавдії сяяла чистотою, всі неполадки були усунені, а рахунки оплачені.

Залишаючи матір у чистій квартирі, Іван сказав:

– Мамо, ти наступного разу в сумнівній ситуації або зі мною, або з тіткою Лідою радься.

А Ангеліна та Вітя оселилися у двокімнатній квартирі його батьків – Зої та Михайла, і почалося у них веселе спільне життя. Але то вже їхні справи, і зовсім інша історія…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?