— Ой… це така історія. Просто серіал. Таке кохання там було. Звали його Артемом. Мені він чомусь відразу не сподобався, а Марія на крилах літала. Заміж зібралася. А ось дітей заводити вона, звісно, не збиралася.

Метушня в під’їзді з самого ранку підказала Ніні Василівні: «Знову». Вона вийшла і почула уривки голосів. Сусідку, Марію, відвідала швидка допомога. Вкотре.

Сьогодні все було гірше, ніж зазвичай. У гучній розмові проскакували слова «госпіталізація», «терміново», а також «органи опіки» і «невже зовсім нікого».

— Тут я. — крикнула Ніна Василівна. — Марійко, ти чого ж мене не покликала?

Марія сиділа на взуттєвій шафі в коридорі своєї квартири і намагалася не їхати з лікарями до стаціонару. У дверному отворі до кімнати стояв насуплений хлопчик років чотирьох, Микола.

Він не плакав, але був розгублений і наляканий. І хоч не вперше складалася така ситуація, але хіба можна звикнути?

— Доглянеш, Ніно? — морщачись, запитала Марія.

Мабуть, вже розуміючи, що само не пройде, і їхати на швидкій до лікарні доведеться.

— Звичайно. Їдьте з Богом. Коленька, йдемо до бабусі.

— Ви його бабуся? — не зрозумів лікар.

— Ну… за віком. А так — ні. Я сусідка.

Якби Марія могла почервоніти або обуритися, вона б так і зробила. Вони з Ніною були практично ровесницями, але Микола був її сином — не онуком. І таке трапляється.

Микола пішов до Ніни Василівни, Марію відвезла швидка допомога. Сусідка нагодувала хлопчика, дістала пазл:

— Будемо збирати?

— Новий купила? — зрадів Коля.

— Звичайно! Той вже зібрали.

Вони шукали хвіст коту, коли в двері раптом подзвонили.

— Позбирай сам, добре? — запропонувала Ніна. — Я ненадовго.

Вона погладила хлопчика по голові і поцілувала, відчуваючи в серці палітру найрізноманітніших почуттів. Там була і жалість до Колі. І симпатія — малюк був дуже гарненький і кмітливий, тільки сумний.

Не дивно. А ще Ніна відчувала жаль — у неї не було онуків. А доньці, Лізі, вже тридцять два…

Ніна прикрила двері в кімнату, де збирав пазл Коля, і відчинила вхідні. На порозі стояла заплакана Ліза. Прийшла без дзвінка.

— Що таке? — злякалася Ніна.

Ліза махнула рукою, скинула черевики і пройшла до кухні. Налила собі води і сіла за стіл.

— Все. Підтвердили патологію. І ЕКЗ мені не можна. Ну звідки, мамо? Чому це зі мною відбувається?

Ніна Василівна зітхнула. Значить все. Не буде ніяких онуків. Ніколи.

— Ну… що ж тепер. Не всім дано. Спрямуй свою енергію в якесь інше русло.

— А тобі хіба не сумно? — запитала Ліза, розмазуючи сльози по щоках.

— Я ж ніяк не можу вплинути на ситуацію! Можу чаю тобі зробити з м’ятою. Будеш чай?

— Давай чай!

Мати відвернулася до шафки, шукати чай, м’яту, заварювати. Ліза розплакалася ще більше.

Ніхто з жінок не помітив, як Микола з’явився на порозі кухні. Побачив плачучу Лізу, підійшов до неї і обійняв:

— Не реви! — серйозно сказав він.

Ліза ахнула. Відняла руки від обличчя і подивилася на хлопчика.

— Боже… хто це?

— Коля, а ти пазл зібрав? — запитала Ніна.

— Ти сказала недовго, а сама довго. Я почув, хтось плаче.

Микола перестав обіймати Лізу і виліз на табуретку:

— Можна я тут, з вами?

— А давай я тебе погодую, і ти трохи поспиш. Давай? — запропонувала Ніна.

— Ти мене вже годувала, бабусю Ніно. Ти забула?

— Ну так треба поспати вдень. Ти ж знаєш. Тиха година.

— Гаразд. — підкорився неминучому хлопчик і зліз із табуретки. — Тільки ти не плач. Не будеш?

Він дивився своїми синіми очима на Лізу. Вона похитала головою, перебуваючи в подиві. Ніна швидко заварила чай і повела хлопчика, кинувши Лізі:

— Я його тільки покладу. Засинає він сам.

— Я і читати сам вмію! — похвалився Коля, йдучи за руку з Ніною Василівною.

Читати він і справді вже трохи вмів — сусідка навчила. Коли Марія лежала в лікарні, Ніна Василівна брала хлопчика до себе і займалася з ним.

Вона повернулася в кухню і зачинила двері.

— Мамо, хто це?!

— Микола. Мій сусід. Його маму відвезли до лікарні. Знову.

— А що, у неї нікого немає?

— Нікого, Лізо. Вона одна на всьому білому світі.

— А де ж тато хлопчика?

— Ой… це така історія. Просто серіал. Таке кохання там було. Звали його Артемом. Мені він чомусь відразу не сподобався, а Марія на крилах літала. Заміж зібралася. А ось дітей заводити вона, звісно, не збиралася.

– Зачекай! Так а до цього що, у неї не було дітей?

– Була донька. Давно ще, років двадцять п’ять тому. Не стало її в дитинстві. Сім’я у Марії через це розпалася, і потім їй все якось не щастило. А тут ніби як пощастило. Вона так думала.

— Звідки ти все це знаєш? — здивувалася Ліза.

Ніна Василівна жила в будинку не так давно, раніше у неї була квартира в області. Але Ліза з чоловіком Борисом вирішили перевезти маму в місто, додали їй грошей на покупку квартири.

Вона не заперечувала. Продала житло в Ірпені і переїхала до Києва.

Ось уже сім років Ніна жила тут, діти відвідували її, і вона їздила до них. Але для Лізи було сюрпризом, що мати спілкується так тісно з сусідкою: все знає про неї, та ще й з дитиною допомагає.

— А звідки? Марія і розповіла. Коли залишилася в такій ситуації, їй потрібна була підтримка. Я її і підтримувала.

— У якій ситуації?

— Так ти не даєш розповісти!

Ну Лізко, ну лисиця. Он очі як горять цікавістю, як фари. І про свої біди забула.

— Загалом, Марія раптом, несподівано, в сорок шість років, дізналася, що чекає на дитину. Вона й не думала захищатися — за стільки років не дивно забути, які наслідки бувають у кохання.

Загалом, Марія розповіла чоловіку, а Артема як вітром здуло, ледь він дізнався про це. Ось так!

— Так. — кивнула Ліза. — А на що хворіє Марія?

— Ох… мовчи.

— Та кажи вже!

— Пізня поява дитини, як я зрозуміла, спровокувала онкологію. Ось тепер у Марії вже два з половиною роки не життя, а боротьба. З тих пір, як поставили діагноз.

Коли їй зовсім погано, або коли потрібно планово лягти в лікарню — Коля у мене. Я вже й прив’язалася до нього. Чудовий хлопчик. Шкода його.

— Так. Мені теж він сподобався. Що ж з ним буде, коли… якщо….

Ніна знизала плечима.

— Дитячий будинок.

— Ой, ні! Треба його забрати.

Ніна тільки головою похитала.

Вдома ввечері Ліза тільки й розповідала Борису про те, який чудовий сусідський хлопчик Микола.

— У нього мама хвора.

— Ну, по-перше, вона ще жива. А по-друге, це просто якийсь зовсім сторонній хлопчик. Припини мені його нав’язувати!

— Ти мене не любиш! — негайно перейшла до шантажу Ліза.

— Я тебе не люблю? Я тебе так люблю, що готовий прожити з тобою життя без дітей. Ну, буває й таке. Будемо кохати одне одного. Але це не привід одному з нас перетворюватися на дитину.

— Я? Я перетворююся на дитину?!

— А хто, я? Побачила іграшку, і «дай»! Що це взагалі таке? А це — не іграшка. Живий хлопчик. З живою матір’ю.

— Якби ти його бачив тільки… наше знайомство почалося з того, що Микола мене обійняв. Тому що я плакала.

Того вечора вони так і не зрозуміли один одного. Наступного дня Ліза, провівши чоловіка на роботу, помчала до матері.

Вона весь день провела з Колею і твердо вирішила, що цей хлопчик повинен бути її сином. Кращого вона все одно не знайде.

У вихідні вона все-таки потягла чоловіка знайомитися з Колею. Борис дивився на хлопчика, серйозного не по роках і дійсно дуже, дуже приємного.

Коли йшли, Микола першим простягнув Борису руку, щоб той її потиснув на прощання. І цей чоловічий жест у чотири роки замість сопливих обіймів вразив Бориса найбільше.

А Ліза перед відходом вчепилася в хлопчика, як потопаюча. Не відірвати. Так він їй припав до душі. Хоча, Борис тепер трохи розумів дружину…

У неділю ввечері він сказав Лізі:

— Гаразд. Я справді не дуже розумію, як можна прийти до жінки і сказати: «Вас скоро не стане, віддайте нам вашого сина». Якась дурість.

— Ну… ми ж ввічливо скажемо. Запропонуємо. Я вже все дізналася. Вона просто повинна написати заяву, що в разі її відходу ми будемо опікунами Колі.

— А якщо вона одужає?

— Та й нехай Бог їй допоможе! Аби тільки Миколі було добре.

І заплющила очі, щоб Борис не побачив нічого зайвого в її очах. Непроханого, недоброго. Чоловік тільки головою похитав…

У понеділок Марія виписалася з лікарні і забрала Миколу додому. Ліза того ж дня прийшла до неї зі своєю пропозицією і отримала у відповідь страшний скандал:

— Що ви собі думаєте?! Відібрати у матері єдиного сина! Ніколи, — чуєш, — ти його не отримаєш! Якусь заяву! Я тобі дам, заяву. Таку заяву влаштую, кісток не збереш!

— Мамо, не кричи на Лізу. — сказав Микола.

— О! Дивіться! Вже й дитину проти мене налаштували! А я, дурна, думала, по-сусідськи допомагають. Швидко у кімнату!

Коля відступив. Марія тіснила Лізу до виходу.

— Та ви зрозумійте, якщо з вами щось трапиться, і Колю заберуть до дитячого будинку! А так його візьмемо ми… — намагалася Ліза закликати Марію до здорового глузду.

— Не дочекаєтеся! — відрізала та і зачинила двері перед носом у жінки.

На дворі був жовтень.

Ліза плакала, Боря її втішав. Пропонував усиновити іншу дитину, але Ліза не хотіла іншої. Марія від страху і відчаю відчула себе ніби краще, в лікарню більше не лягала. Займалася сином. Сусідці хлопчика вона більше не давала.

Ніна теж трохи поплакала. Пару разів вона бачила через вікно, як Марія веде сина за руку по вулиці. Сусідка виглядала непогано. Ну, може і справді все обійдеться. Справи налагодяться, і Микола виросте з рідною матір’ю.

Першого січня в обід Ніна запікала курку, збираючись поїхати з нею до дітей. У двері постукали. Що таке? Дзвінок зламався, чи що?

— Баба Ніна, йди швидше до нас! Мама кличе.

Сусідка зайшла до Марії. Пахло заспокійливими настоянками. Виглядала жінка зовсім погано.

— Маріє… ти як?

— Дзвони своїм. — якимось безбарвним голосом сказала та. — Нехай знайдуть нотаріуса і приїжджають.

— Тобі погано?

— Швидше, Ніно. Швидше, поки я… поки я ще тут.

Ніна зателефонувала дочці і все передала. Потім сиділа з Машею, хоча та просила сусідку піти до себе і забрати Миколу.

— Курка! — закричала Ніна. — Зараз, вимкну і прийду.

Незабаром приїхали Боря з Лізою. Привезли надзвичайно дорогого у свята нотаріуса. Вони все-таки випровадили Ніну Василівну з Колею в сусідню квартиру. Оформили заяву. Марія, перед тим як підписати, сказала:

— Тільки не відправляйте мене в лікарню. Тут хочу піти…

Ліза розридалася. Документи були підписані. Борис сказав:

— Хлопчику, напевно, краще у нас поки буде.

— Та що вже тепер… поки-не поки. Назавжди. — слабо сказала Марія. — Попрощаюся тільки.

На решту часу Боря з Лізою викликали Марії доглядальницю, теж надзвичайно дорогу. Сиділи вчотирьох у Ніни за столом, який прикрашала самотня курка.

Настрій був не святковим. Коля поглядав на дорослих. Потім зліз зі стільця, підійшов до Лізи і запитав зі сльозами на очах:

— Лізо, а ти тепер будеш моєю мамою?

— А ти хочеш?

— Отямилися. — хмикнув Борис. — Що треба і у винуватця метушні запитати.

Коля глянув на нього і сказав Лізі:

— Я хочу. Мама сказала, що вона більше не може зі мною.

Ліза знову розплакалася. Вдруге за день. Підняла Миколу, посадила до себе на коліна, обійняла, притиснула до себе. Боря махнув рукою, встав і підійшов до них.

Встав за стільцем, нахилився, обійняв їх своїми великими руками. Ніна теж махнула рукою і вийшла з кімнати.

Сльози душили і її. Начебто і щастя якесь. Хлопчик. Син. Онук. Подарунок на Новий рік, та який! Але чому такою ціною? Бідна, бідна Марія…

У кухню через прочинене вікно влетів білий метелик. У січні! Ніна ахнула. Ось і не вір після цього в дива.

У двері подзвонили. Ніна Василівна вже знала, що їй скажуть, коли вона відкриє. Це прийшла доглядальниця, сказати, що Марії не стало. Буде її душа літати білим метеликом і зверху дивитися, як росте Микола. Як живе. Чи люблять його. А вони його будуть дуже, дуже любити!