Ірина, спостерігаючи за сусідом, все більше і більше злилася на чоловіка. Вона втомилася бути сильною, їй хотілося бути слабкою і ніжною

Всі сусіди знали, що Іван — безрукий, безногий, безрогий, іноді баран, іноді козел, іноді собака.

Різні прізвиська були прямо пропорційні провинам Івана. Кожного разу масштаб ляпів був різний, відповідно і сила гніву дружини була не постійною.

Ірина ж для чоловіка була: Зайчик, Лисеня, Сонечко і Ластівка. Почувши її крики, люди думали, коли ж цей баран як слід піддасть зайчику, але згадавши, що він же є і безрогою скотиною, робили висновок: ніколи.

Іван міг прикинутися глухонімим, на крики і образи дружини ніяк не реагувати. Ось цей спокій і байдужість до її скаженості і служили причиною тривалих припадків дружини.

Втомившись кричати, Іра йшла з дому. Грудка спазмів затуляла горло, ставало важко дихати. Обличчя покривалося червоними плямами, руки тремтіли, голос сипів. З’являлося бажання заревіти, але сліз не було.

А Іван, слідом за дружиною, що йшла, тихим голосом запитував: “А ти куди, Зайчику?”

Перші роки після одруження жили дружно, тихо і мирно. Якби хтось сказав, що через кілька років мирне життя перетвориться на сварливе, скандальне — Іра ніколи б не повірила. Адже виходила заміж за кохану людину, за того, кого обожнювала, але ніяк не за козла.

Іван працював зварювальником, без шкідливих звичок, був спокійним, як ведмідь у барлозі, завжди був на позитиві, все в його житті влаштовувало.

Дружини інших чоловіків ставили його в приклад, тому Іра пишалася ним. Дітей вирішили відразу не заводити. Треба було побудувати лазню, гараж, купити машину.

Купили будинок, і Ірі хотілося його упорядкувати на найвищому рівні.

Іван був дуже повільним, а може і ледачим. Робота завжди чекала на нього, сміючись, він говорив: “Всі справи не переробити. Треба іноді почекати, справи можуть розсмоктатися. Навіщо поспішати?

Ось я вважаю, що без бажання взагалі ні до чого торкатися не треба. Це вже не праця, а виходить експлуатація самого себе”.

А особливого бажання бути лідером у роботі у нього ніколи й не було. Іра бралася за будь-яку справу, і все у неї виходило не гірше, ніж у Івана: могла скопати город, пофарбувати будинок, покосити газон, для лазні наколоти дров.

Благо будинок був з усіма зручностями, і воду їй, як раніше, тягати не доводилося. Їй краще і швидше було зробити самій, ніж розгойдувати чоловіка.

Якось вночі прокинулися від моторошного гуркоту з боку кухні. Виявилося, що плитка, викладена Іваном, сповзла з верхнього ряду до нижнього. Іра назвала його безруким і наступного дня привела майстра з руками.

Якось ввечері прийшла з роботи і не впізнала свій квітник: весь був поритий копитами сусідської корови, квіти зламані, тому що Іван не закрив хвіртку.

З кожним днем Іру все більше дратувала повільність, лінь, байдужість чоловіка.

Поруч з їхнім будинком стояв будинок-сирота. Старі давно пішли з життя, а спадкоємці будинку спочатку хоч зрідка скошували бур’ян, а потім закинули садибу.

Але одного разу до того будинку під’їхала дорога іномарка. Це був онук діда Петра, який приїхав з родиною на постійне місце проживання.

Довго працював в Києві, де і одружився, а зараз повернувся на малу батьківщину. Київ був місцем для заробітку, а для життя найкраще була мала батьківщина.

Денис почав перебудовувати старий будинок. Ось тоді він показав Ірині, що таке не випускати роботу з рук.

Він показав майстер-клас будівельника, зварника і електрика, і щоб він не робив, дружини поруч не було. Вона займалася тільки домашніми справами і стежила за дитиною.

Ірина, спостерігаючи за сусідом, все більше і більше злилася на чоловіка. Вона втомилася бути сильною, їй хотілося бути слабкою і ніжною. Багато разів підказувала, направляла чоловіка на роботу, яку повинен робити будь-який чоловік, але Іван не був лідером у справах, йому і на других ролях у сімейному житті жилося добре.

Втомлена Іра все частіше злилася і все частіше переходила на образи.

Вона почала думати про розлучення, адже все життя прожити так, вона не в силах, все частіше і частіше ставила сусіда в приклад, на що Іван посміхався і відповідав: “У чужого барана роги крутіші і шерсть густіша”.

Іван ніяк не міг зрозуміти натяку своєї дружини про розлучення. Багато жінок мучилися з питущими чоловіками, а тут не бита, не проклята, кохана і розлучення.

Адже ніколи не ображав, що хотіла, те й робила, куди хотіла туди й йшла, ну щодо грошей взагалі поняття не мав, куди вона їх витрачала.

“Ну і нехай, що я повільний, навіщо поспішати? Навіщо рвати і метати на порожньому місці. І навіщо я буду вказувати дружині, що і як їй робити?

Їй видніше, вона господиня. Звичайно, я не майстер плитку викладати, але я заробляю пристойно, найняти можна фахівця.

Звичайно, я вихідний день хочу відпочити, ну і вона нехай відпочиває, а не шукає роботу, яка надійно сховалася. Навіщо дивитися в чужі вікна і цікавитися, хто і як живе?

Всі люди різні за характером і за темпераментом у роботі. Я не розумію, навіщо розлучення?”- Іван зітхнув, сидячи біля телевізора, почухав голову і заспокоївся.

Іра щовечора носила для сусідського малюка молоко. Віка запросила її разом повечеряти, був привід розпити пляшку червоного.

Немов пан сидів за столом Денис, а Віка-слуга йому прислужувала: “Подай сіль, ти вічно не досолюєш, і взагалі щось не перчене?! Ти ж знаєш, що я люблю!

А де серветки?! Де штопор? Остигло! Чому перегріла?! Подай! Принеси! Прибери! Замовкни, я краще знаю! Тебе ніхто не питає!” – і так весь вечір.

Заплакав Микитка, і Віка вийшла до сина в іншу кімнату. Іра не знала, як підтримати розмову і запитала про нові меблі, які, як казала Віка, вони хотіли купувати.

Тут прийшла господиня і, зрозумівши, про що йшла мова, вставила в розмову пару фраз, спробувала пояснити, що вона хоче.

“Що куплю, те й буде! Хто знає, що ти хочеш! Витрачати гроші всі ми майстри, а заробити кишка тонка?!”

У Іри зник весь настрій, бачачи таке ставлення чоловіка до тихої, скромної, не вміючої за себе постояти дружини, вона про себе обізвала Дениса останніми словами, але сказати вголос, значить назавжди залишитися ворогом.

Подивилася Іра на “щасливу парочку” і нещасна пішла додому.

— Зайчику, а де ти була? Може чаю вип’ємо, я заварив, як ти любиш.

Іра обійняла чоловіка, той від подиву так подивився, що Ірі стало ніяково.

— Зайчику, а ну подихай, напевно ти їм молочка, а вони тобі міцніше, тому ти така добра і весела.

А Ірі хотілося плюнути на всі мінуси, на недоліки чоловіка і не думати ні про яке розлучення, і не дивитися в чужі вікна, а гарненько протерти свої.

— Коханий, а що мені завтра приготувати?

— Дивись сама, мені все одно. Аби тобі не було клопітно.

— 0 ! Іване , а я хочу нові меблі.

— Хочеш, купуй, тобі видніше, мені байдуже, на чому сидіти і дивитися телевізор.

— Іване, а давай тобі нову куртку купимо ?

— Навіщо? Цій ще тільки сім років, тобі треба шубу !

До ночі вони базікали і були щасливі, як у минулі часи.

— Іване, а я з розлученням пожартувала.

— Я так і подумав, навіщо поспішати, не треба ніколи квапитися, розлучитися завжди встигнемо.

Іра дивилася на чоловіка і думала: “Правда, поспішити — людей насмішити. Не дай Бог, такого спритного, як мій сусід! Краще ось такого повільного, готового бути слугою, а не царем на троні.”

Все рідше і рідше Іра обзивала свого Івана неприємними словами, все сильніше і сильніше за себе раділа. Адже дійсно, від добра добра не шукають, нехай Іван такий, а який? Іра засміялася і про себе подумала:

” Так ось такий!!! І слава Богу, що і не такий, як інші! ”