– Ти брехала. Рік брехала у вічі. Приймала допомогу, нагадувала про спадщину… – Андрійко… – Ні! – Він схопив куртку. – Знаєш, річ навіть не у квартирі. Річ у тім, що ти нас дурила! Умисно! Рік дивилася в очі Максимові й брехала! Пішли звідси! Олена, Максе, одягайтеся!
– Мамо, тут якась помилка у квитанції, – Андрій тримав у руках платіжку за комуналку і хмурився. – Чому власник – Карпова М.І., а не Воронцова?
Валентина Петрівна завмерла біля плити, де помішувала суп. Суп із половника капнув на підлогу.
– Це… моя племінниця. Двоюрідна, – голос свекрухи здригнувся, – Марина.
Андрій зблід. Олена, його дружина, опустилася на табуретку. Дев’ятнадцятирічний Максим, який щойно увійшов до кухні, зупинився у дверях.
– Ти переписала квартиру? – Андрій стиснув квитанцію так, що побіліли кістки пальців. – Коли?
– Рік тому.
Максим розвернувся і вийшов. Стукнули двері його кімнати.
– Навіщо ти брехала? – голос Андрія тремтів від люті. – Весь цей час обіцяла Максу…
Валентина Петрівна підняла ополоник тремтячими руками:
– Я можу пояснити…
Після того вечора Андрій три дні не розмовляв із матір’ю. Олена намагалася згладити ситуацію, але чоловік тільки відмахувався: “Не лізь, це між нами”.
Адже колись усе було інакше.
Валентина Петрівна народила Андрія у тридцять шість років, після десяти років безплідного шлюбу. Чоловік на той час уже завів іншу сім’ю, а вона вирішила – виховуватиме сина одна, для себе.
Сусідки шепотілися за спиною: «Стара егоїстка». Але Валентина Петрівна не звертала уваги. Андрій став сенсом її життя.
Хлопчик ріс в атмосфері абсолютної любові. Валентина Петрівна працювала бухгалтером у дослідницькому інституті, зарплата невелика, але стабільна.
На канікулах возила сина на море, відкладаючи цілий рік. Вечорами читала йому спочатку казки, потім твори улюблених письменників, поки голос не сідав.
– Мати у мене золота була, – згадував потім Андрій у розмовах із друзями. – З нічого цукерку робила.
Коли Андрій привів Олену знайомитись, Валентина Петрівна зустріла дівчину спокійно, привітно. Накрила стіл, дістала кришталь із серванта.
– Головне, щоб Андрій був щасливий, – сказала вона Олені на кухні, розливаючи чай.
Максима бабуся любила з першого дня. Няньчилась, поки молоді працювали, хоч спина боліла, і ноги надвечір гули. На майданчику бігала за трирічкою, ледве дихаючи.
Молода сім’я взяла іпотеку на однокімнатну в центрі. Їздили до Валентини Петрівни щовихідних – борщ поїсти, білизну випрати в машинці.
На сімнадцятиріччя Максима бабуся встала з келихом ігристого:
– Внучку, квартира моя – тобі буде. Документи оформлю, як належить.
Максим зніяковів, а Андрій обійняв матір:
– Мамо, та не треба нічого…
– Треба, – відрізала Валентина Петрівна. – Хай у хлопчика буде своє житло.
Відразу після цієї розмови почалися перші дзвіночки. Валентині Петрівні тоді виповнилося вісімдесят.
– Андрюша, картоплю не забудь привезти, – говорила вона телефоном, – або Максимові доручи. Мені важко тягати. Внукові ж квартира дістанеться, нехай звикає допомагати.
Андрій тоді лише знизав плечима. Привезли картоплю, занесли на третій поверх – ліфта у хрущовці не було.
Потім такі фрази почали звучати частіше. Валентина Петрівна ображалася через дрібниці: не зателефонували о сьомій вечора, а о восьмій – отже, забули. Приїхали в суботу, а не в п’ятницю, мабуть, не хотіли бачитися.
– Я розумію, вам не цікава стара, – зітхала вона, підкладаючи Максимові третю котлету. – Але квартиру Максим отримає, міг би й частіше відвідувати.
– Мамо, до чого тут квартира? – дратувався Андрій. – Ми приїжджаємо, бо ти мама, а не через квартиру.
– Знаю я, як би ви їздили, якби не спадщина, – Валентина Петрівна стискала губи.
Олена мовчки різала салат. Ці розмови вимотували. Вони з Андрієм працювали на двох роботах, щоб закрити іпотеку достроково, а свекруха ніби натякала, що вони корисливі.
– Бабуся, ну що ти, – намагався згладити ситуацію Максим. – Ми тебе любимо просто так.
– Любимо, любимо, – бурмотіла Валентина Петрівна, збираючи крихти зі столу в долоню. – А сантехніка покликати нема кому. Добре, сусідка допомогла, а то затопила б усіх. А квартира ж за фактом ваша, Максиму ж дістанеться.
Після таких візитів сім’я їхала додому у тяжкому мовчанні. Хотілося припинити їздити взагалі, але совість не дозволяла.
І страшно було зізнатися – любов до Валентини Петрівни повільно, але вірно перетворювалася на важкий обов’язок.
Того суботнього вечора вони приїхали втрьох. Максим одразу пройшов до кімнати – полежати з телефоном на дивані.
Олена допомагала свекрусі накривати на стіл, розставляючи тарілки зі звичним квітковим візерунком з обох боків.
– Мамо, я оплачу комуналку через додаток, – сказав Андрій, дістаючи телефон і влаштовуючись на своєму звичайному місці біля вікна. – Де квитанції?
– На холодильнику, під магнітом.
Андрій узяв товсту купу паперів, сів за стіл, поклавши телефон перед собою, і почав методично вбивати цифри. На третій квитанції застиг. Перечитав. Ще раз вдивився у рядок «Власник».
– Мамо, що за Карпова Марина Іванівна?
Валентина Петрівна різко обернулася від плити. Половник у її руці здригнувся, краплі борщу впали на лінолеум. Олена звела погляд.
– Це… помилка якась, мабуть, – голос свекрухи здригнувся.
– Мамо, тут у всіх квитанціях за останні місяці це прізвище, – Андрій перебирав папери, його обличчя темніло з кожною секундою.
Максим з’явився у дверях кухні.
– Що трапилося?
Мовчання повисло у повітрі. Валентина Петрівна повільно опустилася на старий табурет, витираючи руки об вицвілий фартух у горошок.
– Не лізьте не у свою справу.
– Як не у свою? – Андрій підвівся, стілець рипнув по підлозі. – Ти ж казала, квартира Максимові дістанеться!
– Бабу, що відбувається? – Максим увійшов у кухню, його обличчя виражало розгубленість.
– Це моя квартира! – голос свекрухи став верескливим, руки стиснулися в кулаки.
– Ти її продала?
– Не продала… Переписала. На Марину, двоюрідну племінницю. У неї троє дітей, чоловіка немає…
– Коли? – голос Андрія був глухий.
– Рік тому. У нас є договір ренти. Квартира її, але я мешкаю тут до… до кінця.
Андрій підвівся так різко, що стілець упав.
– Ти брехала. Рік брехала у вічі. Приймала допомогу, нагадувала про спадщину…
– Андрійко…
– Ні! – Він схопив куртку. – Знаєш, річ навіть не у квартирі. Річ у тім, що ти нас дурила! Умисно! Рік дивилася в очі Максимові й брехала! Пішли звідси! Олена, Максе, одягайтеся!
Стукнули двері. Валентина Петрівна залишилася сама на кухні. На плиті продовжував кипіти борщ, пара підіймалася до стелі.
За три дні Валентина Петрівна зателефонувала. Андрій побачив на екрані “Мама” і довго дивився, перш ніж відповісти. Прибрав телефон від вуха – не хотів, щоб Олена та Максим чули.
– Андрюша, не кидай слухавку, вислухай…
– Говори, – голос був холодний.
– Я розумію, ти злишся. Маєш право. Але зрозумій і мене…
– Що зрозуміти? Що ти рік брехала?
У трубці почувся важкий подих. Андрій вийшов на балкон, зачинив двері.
– Якби я сказала правду відразу, ви б припинили приїжджати.
– Тобто, ми для тебе – корисливі, котрі тільки через квартиру відвідують матір?
– Ні, синку… Але квартира була… гарантією. Страхуванням. Що не залишите стару.
Андрій задимів, хоч кинув три роки тому. Руки тремтіли від злості.
– Знаєш, що найнеприємніше? Ми приїжджали не через квартиру. Максим тебе любив. По-справжньому.
– Любив? – голос матері здригнувся.
– А тепер не може пробачити обману. І я не можу.
– Андрюша, я стара, хвора… Марині з трьома дітьми квартира потрібніша. У вас є своя. А мені просто хотілося… щоб відвідували. До кінця.
– Ми б відвідували й так! Ми ж сім’я! Чи тобі це порожні слова?
– Сім’я… – у слухавці почувся гіркий смішок. – Я тридцять років працювала в поліклініці. Надивилась, як діти кидають батьків. Як тільки ті стають тягарем – усе забули дорогу.
– І вирішила підстрахуватися брехнею?
– Я хотіла якнайкраще…
– Ні, мамо. Ти хотіла контролювати. Маніпулювати. І знаєш, що? Домоглася протилежного.
– Андрюша, не кажи так…
– Все, мамо. Розмова закінчена.
Він натиснув на відбій. У Максимовій кімнаті було тихо – той весь вечір мовчав, уткнувшись у підручники. Андрій розумів: син теж все чув через двері.
Минув місяць з того вечора. Андрій до матері більше не їздив і не дзвонив.
– Не можу її бачити, – говорив він Олені, перемикаючи канали телевізора. – Нехай тепер племінниця її борщі сьорбає.
Максим також категорично відмовлявся від візитів. Коли Валентина Петрівна дзвонила, скидав виклик. На день народження бабусі навіть не привітав.
– Максе, вона ж літня людина, може, вибачиш? – спробувала Олена.
– А що прощати? Що брехала рік? Або що водила нас за ніс зі своїми натяками? – Максим грюкнув дверима своєї кімнати.
Тільки Олена продовжувала їздити до свекрухи раз на тиждень. Купувала продукти, допомагала з прибиранням. Валентина Петрівна зустрічала її заплакана, але про те, що трапилося, не говорила.
– Як Андрій? Як Максимко? – питала тихо.
– Нормально, мамо. Працюють, навчається.
– Передавай привіт…
Олена кивала, хоч знала – передавати нема кому. Чоловіки викреслили Валентину Петрівну із життя.
На кухні біля свекрухи тепер стояла недоїдена каструля супу. ТБ бубонів цілими днями — мабуть, щоб не було так тихо. На столі лежали недоторкані цукерки, які раніше купували спеціально для Максима.
Сім’я розпалася. Не через квартиру – через брехню, яку ніхто не зміг вибачити.
За пів року Олена знайшла Валентину Петрівну на підлозі у ванній. Свекруха не могла згадати, як упала і скільки пролежала.
– Андрій приїхав? – Запитувала вона, поки Олена допомагала їй піднятися.
– Ні, мамо. Це я, Олена.
– А, Оленко… А де Максим? У школі?
Максим уже третій рік навчався в університеті.
Лікар після огляду відвів Олену убік:
– Їй потрібний постійний догляд.
Вдома Олена розповіла чоловікові. Андрій мовчки слухав, барабанячи пальцями по столу.
– Нехай Марина її забирає. Квартиру отримала – нехай і доглядає.
– Андрію, ти ж знаєш, вона не буде. У неї троє дітей, орендована однокімнатна.
– І що? Мама зробила свій вибір.
Валентина Петрівна дзвонила все рідше – забувала, як користуватися телефоном. Сусідка розповідала Олені, що старенька часто стоїть біля дверей, не пам’ятаючи, куди йшла.
– Усе на Андрійка чекає, – зітхала сусідка. – Говорить, син обіцяв приїхати.
Боячись самотності, Валентина Петрівна вигадала спосіб утримати сім’ю. Але брехня зруйнувала останні мости.
Тепер у порожній квартирі вона отримала саме те, чого боялася найбільше – цілковита самотність в очікуванні тих, хто вже не прийде.
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинив син? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.