Дивувало те, що за весь час перебування в будинку кіт не видав жодного звуку — ні звичайного для котячої братії нявкання, ні задоволеного муркотіння. Але ж буває, що людина народжується німою, може, і з моїм Рудим таке?
Після відходу чоловіка будинок став якимось пустим. Я не звинувачувала дочку у своїй самотності. У Оксани було своє життя з купою турбот. Та й ще Вадик, мій онук, надумав одружитися.
Давно я його не бачила. Після навчання хлопець поїхав в інше місто. А пару місяців тому повідомив батькам, що одружується. Ось і виходить, що Оксані зараз не до мене…
Якось раптом я почула за дверима дивний звук. Невже знову сусідський пес заліз у сіни в пошуках поживи? Скільки разів просила Галку прив’язувати свого Рекса міцніше, так ні, — тільки за вікнами стемніє — він тут як тут!
Прихопивши віник, я пішла в сіни — виганяти сусідського собаку. Відкривши двері застигла в подиві. На порозі сидить і вмивається великий рудий кіт.
— Цікаво, ти чий такий? — я потягнулася, щоб погладити його. Кіт, недовго думаючи, обійшов мене і попрямував до будинку.
— Ну добре, заходь, якщо прийшов… Зголоднів, мабуть?
Зачинивши двері, я почала перебирати вміст холодильника, думаючи, чим би нагодувати несподіваного гостя, який вже встиг зручно влаштуватися на табуреті і стежив за моїми діями.
— Чим же тебе пригостити? Може, молочка хочеш? — діставши з шафи блюдце, я поставила його на підлогу поруч із табуретом і налила молока.
— Ну, ласкаво просимо! Рудий! — так я для себе охрестила вусатого гостя.
Той неспішно потягнувся, зістрибнув з табурета і почав ласувати частуванням.
Кіт спав цю ніч зі мною, згорнувшись клубочком в ногах, а вранці пішов у своїх котячих справах.
Але яким же було моє здивування, коли ближче до вечора з боку дверей почувся знайомий звук. На порозі сидів Рудий!
Так у нас і повелося — він йшов вранці, але до вечора завжди повертався, ласував частуванням зі свого блюдця і влаштовувався спати у мене в ногах.
Дивувало те, що за весь час перебування в будинку кіт не видав жодного звуку — ні звичайного для котячої братії нявкання, ні задоволеного муркотіння. Але ж буває, що людина народжується німою, може, і з моїм Рудим таке?
З появою Рудого моє життя наповнилося сенсом: було кого чекати вечорами, годувати, іноді навіть розмовляти.
Здавалося, кіт не просто слухав мої старечі скарги на здоров’я, погоду, пенсію, якої ні на що не вистачало, і що дочка не дзвонить вже більше тижня, але й все розумів, згортаючись клубочком у мене на колінах і пильно дивлячись на мене…
Будучи років на десять молодшою за мене, сусідка Галка не часто заглядала в гості. Однак, сьогодні вирішила-таки заскочити на чай і подивитися на приблуду, про якого я їй багато розповідала.
— Ну, показуй своє кошлате диво, — Галка пройшла слідом за мною на кухню і поставила на стіл баночку меду.
— Рудий, Рудий, іди сюди, — на звичному місці кота не виявилося, — куди ж ти подівся?
— Може, вискочив у двір?
— Дивно, …я ж двері зачинила.
— Так, може, це…- сусідка завагалася, — сховався десь. Не переймайся, знайдеться, це ж кіт — один раз погодувала, все, буде приходити завжди.
Я кивнула і почала заварювати чай… А через півгодини, як тільки сусідка пішла, невідомо звідки з’явився Рудий.
— Ти де був? — я докірливо дивилася на нахабну морду, — Чекав, мабуть, коли сусідка піде?
Кіт спритно застрибнув на табурет і з незворушним виглядом почав вмиватися.
А через кілька днів мені стало зле.
Чи то на погоду така реакція — серце прихопило сильніше, ніж раніше. Чи то тіло, нарешті, здалося під тягарем років. Почувши про те, що я захворіла, дочка зібралася мене провідати.
— Мамо, що тобі привезти? Ну, крім ліків. Може, хочеш чогось особливого?
— Та не потрібно мені нічого, Оксаночко, все ніби є. Хіба що, — я завагалася, — може, візьмеш котячого корму Рудому? Кажуть, коти його люблять.
— Візьму, звичайно, — дочка попрощалася, пообіцявши приїхати ранковою електричкою.
Ніч кіт, змінивши свою звичку, провів не біля моїх ніг, а вмостившись на подушці біля самої голови. І вперше за той час, що прожив у мене, дуже виразно мурчав.
А вранці не кинувся до дверей, як це зазвичай бувало, варто було мені тільки прокинутися, а пройшов до своєї тарілки.
Наливши йому молока, я тільки почала думати, чим буду годувати Оксану, адже вона буде голодна з дороги, як у двері постукали.
— Мамо, відкривай це я, — пролунав голос дочки за дверима.
Ну треба ж, а на годинник я й не дивлюся! Як швидко час летить! Відкривши, впустила дочку в будинок.
— Як давно я у тебе не була, — Оксана поставила на підлогу важку сумку, — майже вічність. А де твій Рудий? Я йому гостинці з міста привезла.
Кота ні на табуреті, ні біля блюдця не було. Я кілька разів покликала, а потім заглянула в спальню. Дивно, Рудий ніби крізь землю провалився. Кіт зник, немов його й не було.
— Не знаю, куди він подівся. Тільки що тут сидів, — цього разу я точно знала, вискочити на вулицю він ніяк не міг, я б помітила…
Але куди він зникав щоразу, як тільки в будинку опинявся хтось, крім мене, зрозуміти ніяк не могла.
— Мамо, а ти впевнена, що він… взагалі був? У твоєму віці все може привидітися, — дочка з сумнівом подивилася на мене.
Її слова боляче врізалися в серце, схоже, дочка думає, що я втрачаю розум. Не відповівши, я підвелася, щоб поставити чайник, але дочка зупинила.
— Я сама поставлю, сиди, — вона почала метушитися біля плити, — краще розкажи, як ти себе почуваєш? Може, викликати лікаря, поки я тут?
— Не треба, мені вже легше, — я потерла серце, що нило, — до дощу, напевно, це мине.
— Ну, дивись, — дочка підсунула до мене привезені ліки з приклеєними до кожної пляшечки папірцями, — я тут все розписала, що і коли приймати. А якщо стане погано, викликай швидку. Вони повинні дуже швидко приїхати…
Я кивнула і відвернулася до вікна. У нашому селі було тільки фельдшерське відділення, та й то — на іншому його кінці. Ну що поробиш…
До вечора Оксана зібралася додому — треба було встигнути на останню електричку — вранці їй на роботу.
— Гостинець Рудому я поклала в холодильник, — раптом він з’явиться.
Проводжавши дочку до хвіртки, я ще довго дивилася їй услід, гадаючи, коли тепер знову її побачу. Начебто все розумію, але материнське серце щодня боліло і сподівалося.
Коли Оксана зникла за поворотом, витираючи хусткою сльози, хитаючись, пішла до будинку. Але, ледь переступивши поріг, відчула, як щось боляче кольнуло в грудях, і важко впала на підлогу…
— Мамо! Мамо! — перелякане обличчя доньки нависло наді мною. Я відкрила очі, усвідомлюючи, що лежу на своєму ліжку.
— Тепер все буде добре, — почувся позаду чоловічий голос.— Ви дуже вчасно встигли!…
Більше я нічого розібрати не змогла, — Оксана з лікарем вийшли на вулицю. Повернулася вона одна, присіла на край ліжка і судорожно стиснула мою долоню.
— Вибач мене, мамо, якби не твій Рудий… Навіть думати не хочу, що могло статися.
— Рудий? — прошепотіла я неслухняними губами.
І дочка розповіла мені, як вже біля самої станції за нею причепився великий рудий кіт. Кіт голосно нявкав і плутався Оксані під ногами, не даючи зробити ні кроку.
— Я чомусь відразу зрозуміла, що це твій Рудий, не знаю чому…
Вирішивши, що, якщо поспішить, то встигне віднести кота матері і встигне на електричку. Оксана взяла Рудого на руки і побігла до будинку.
— А біля самої хвіртки він раптом вирвався у мене з рук, дивлюся — двері відчинені, і ось, — дочка закрила обличчя руками і заплакала.
— Пробач мене, мамочко, ти більше ніколи не будеш одна. У моєму домі є місце і для тебе, і для твого кота-рятівника!
Оксана забрала мене до себе. А Рудого я більше ніколи не бачила — зник так само раптово, як і з’явився…
Я часто згадую кота, і іноді мені здається, що врятував мене зовсім не рудий кіт з розумними очима… Думаю, що це був мій ангел-охоронець…