– Ні, мамо, я не повернуся!– Але, чому? За що ти так з нами? Я ж люблю тебе!
За місяць знову почалося…
– Алло?
– Ірочко, – голос у Галини Іванівни тремтів, – нам погано тут без тебе.
– Ні, можеш! – Вигукнула мати
Помовчавши, вона додала:
– Іро, я хворію. Серце зовсім погане стало. Відчуваю я, до осені не дотягну…
Ірина зітхнула. Ну ось, знову пішли маніпуляції… Знову спроби натиснути на жалість.
– Ну до лікаря сходи. Ліки пропий.
– Та була я в лікаря! Мені дочка потрібна, а не лікарі й не пігулки! Іро, повертайся, я тебе благаю!
– Ні, мамо, я не повернуся!
– Але, чому? За що ти так з нами? Я ж люблю тебе!
– Любиш? – Ірина відчула, як знову здіймається злість. – Це ось так, значить, тепер називається?
– Я… Я хотіла якнайкраще!
– Для кого краще? Для Олега?
– Іра, ну… – мати зам’ялася. – Ти у нас розумниця, роботяща. А Олежка, він… Ну, слабкий він, йому потрібна допомога.
– Я більше йому не допомагатиму, – сухо сказала Ірина. – Все, мамо, розмова закінчена!
За пів години зателефонував Олег.
– Привіт, сестро! Гей, ти чого маму довела? Вона там ридає!
– Я довела?! – Ірина не повірила своїм вухам. – Це я довела?
– Ну, а хто? Я? Ти ж кинула нас!
– Вас?
– Ну, маму, звичайно… – зніяковів брат.
– Олеже, що у тебе там із роботою? – поцікавилася Ірина.
– Шукаю… – промимрив Олег. – Просто поки що не щастить.
– Соромлюся запитати, – пів року не щастить?
– Слухай, ну… Ну, час зараз складний! І всюди конкуренція.
– Час завжди був складний, – заперечила Ірина, – не було ніколи у нас золотого віку, щоб на кожному кроці зустрічалися молочні річки з кисільними берегами.
– Але навіть у дев’яності люди роботу знаходили! А ти тільки й робиш, що нарікаєш на життя і брешеш… І не соромно?!
– Я не брешу! – підхопився Олег. – Хочеш, своє резюме покажу? Хочеш, покажу, скільки відгуків роблю!
– Покажи мені краще зарплати, на які ти відгукуєшся.
Олег промовчав.
– Ага, – посміхнулася Ірина, – від п’ятдесяти тисяч, так? Менше не розглядаєш?
– Іро, ну я ж не вантажник який! У мене є освіта!
– А я не маю освіти? У мене дві вищі та захищена кандидатська. Але я працюю за тридцять п’ять!
– Ну ти ж жінка… – видихнув Олег. – Вашому братові в нашій країні завжди було простіше, ніж нам, чоловікам…
Ірина ледве телефон не впустила. Простіше, значить… Жінкам простіше працювати, утримувати сім’ю та тягнути всіх на собі. А чоловікам тяжко. Їм лише кредити брати легко!
Розмова з братом очікувано закінчилася нічим.
Ірина багато думала про свої стосунки із родичами.
– Може, треба поставити ультиматум: або Олег іде працювати, або я з ними не спілкуюсь взагалі? – Запитувала себе вона.
Але у глибині душі жінка розуміла, що нічого не зміниться. Мама знайде тисячу виправдань для сина. Олег же вигадає тисячу й одну причину, чому не може працювати. А від неї знову вимагатимуть грошей.
Минали дні. Іноді дзвонила то мама, то Олег. Зрештою, Ірина просто припинила брати слухавку.
А одного разу їй взагалі зателефонувала колишня дружина Олега, Марина:
– Ірино, привіт.
– Привіт, Марино.
– Слухай, може, ти скажеш, що з Олегом?
Ірина закотила очі.
– Знову Олег… – подумала вона. – Чому, ну чому моє життя крутиться тільки навколо братика?!
– А що таке?
– Та він аліменти не платить.
– Стривай… Так виплатили ж! Мама казала, там уже до приставів дійшло!
– Та частину виплатив, курям на сміх. І все. Говорить, мовляв, грошей немає. А сам машину купив.
– Машину?!
– Ну так, БМВ чорну… – Марина помовчала. – Я думала, ти знаєш. Мені він каже, що безробітний, але звідки машина? Ось я й дзвоню, думала, що ти зможеш прояснити ситуацію…
– Ось, значить, як, – подумала Ірина. – Виходить, гроші від продажу дачі витрачаються не лише на аліменти та на оренду житла братика. Вони витрачаються ще й на облаштування гарного життя для нього.
– Ні, Марино, прояснити ситуацію я не можу, – сказала Ірина.
– Ну, тоді, може… Поговориш із ним, га? Може, він хоч тебе послухає? Мені потрібно, щоб він дітей забирав у вихідні, раз житло є. І аліменти нехай сплачує нормальні.
– Марино, а чому ти думаєш, що він мене послухає? Ми з ним так і не спілкуємося.
– Але ж ви рідні люди! І ти старша сестра…
– Рідні люди… – з досадою подумала Ірина. – І знову спливає це слово… Усі вважають, що спорідненість зобов’язує. Але чому зобов’язує лише мене?
– Вибач, Марино, я нічого не можу обіцяти, – сказала Ірина, – якщо він мої слова про роботу пропускає повз вуха, то… Спробую, звичайно, впливати на нього, але не факт, що з цього вийде щось путнє.
– Я зрозуміла. Дякую тобі, Ірино.
– Та нема за що поки.
Розмова з колишньою невісткою мимоволі запала бездітній Ірині в душу. Вона весь день думала про племінників.
Хлопчику Марку вісім років, дівчинці Карині – п’ять… Вони не винні, що їхній тато ось такий недолугий…
– Але ж не я їх покинула, – подумала Ірина, – і не я розлучилася з їхньою матір’ю. Не я відмовляюся платити аліменти. Ну чому справ наробив він, а соромно мені?!
І тут Ірина ухвалила рішення. Все, годі. Настав час розставити крапки над «i».
Вона набрала Олега та попросила його сьогодні ввечері під’їхати до матері. Після роботи вона вирушила до батьківського будинку.
Двері відчинив Олег.
– О, сестричка! – зрадів він. – Радий тебе бачити! Слухай, ти телефоном нічого не пояснила, але, як бачиш, ось він я! Що там у тебе за розмова?
– Зараз все скажу, – сказала Ірина. – Де мама?
Тут із кухні вибігла мати.
– Ірочко! – Вона міцно обійняла дочку і поцілувала її в обидві щоки. – Ну, нарешті! Я так скучила!
– А я тут дізналася щось цікаве, – сказала Ірина, проходячи на кухню і сідаючи за стіл. – Так, ну давайте всі сядемо, і я почну.
Коли мати та брат сіли, Ірина подивилася на Олега і сказала:
– Мені твоя Марина дзвонила.
Олег та мама переглянулися.
– І що вона хотіла? – обережно спитала мама.
– Та розповісти, як ти, Олеже, аліменти не платиш. І як дітей до себе не забираєш, бо, ніби, умов немає.
Олег задерся.
– Іро, ну… Не все так просто.
– Так? А що складного? У тебе є орендована квартира, напевно обставлена, є дорога машина.
– Машина не моя, – жваво відповів Олег, – ну я ж казав Маринці, що у знайомого її брав… Так, покататися.
Ірина встала та підійшла до вікна. Внизу біля під’їзду була чорна BMW.
– Цю, чи що? – Запитала вона, кивнувши у бік вікна.
Олег зблід.
– Іра…
– Ну? Вона?
– Вона, – кивнув з мученицьким виглядом брат.
– Тобі її й сьогодні знайомий позичив? Покататись? – посміхнулася Ірина.
– Досить мучити брата! – твердо сказала мати. – Олеже, ну скажи ти їй.
– Що сказати? – похнюпився Олег.
– Про кредит скажи…
Олег промовчав.
– Ти взяв машину у кредит? – Запитала Ірина. – А… Е… Ти ж не працюєш…
– Я працюю, – буркнув брат.
– Де?
– Так… То там, то тут.
– Олег, не бреши. Марина все розповіла. Ти аліменти не платиш, дітей до себе не береш, але при цьому машину купив. І, я думаю, не лише її.
– Іра… – Олег знову задерся. – Та не слухай ти Маринку! Вона тобі такого наговорить… Вона просто… Заздрить, що в мене життя налагоджується!
– Налагоджується життя? – Усміхнулася Ірина. – А чиїм коштом, дозволь запитати?
Олег знову похмуро замовк.
– Мамо, – тихо сказала Ірина, – а давай ти зараз чесно розкажеш, на що ви витратили гроші від продажу дачі?
– Я тобі вже казала, – сказала мати, – на борги Олега.
– На борги? А Марина каже…
– Та слухай ти її більше! – Закричав Олег і стукнув долонею по стільниці.
– Гаразд, добре. Припустимо, половина пішла на погашення боргів за аліментами. А друга половина?
– Ну… Витрати були різні, – туманно відповіла мати.
– Які? Машина? Ще щось?
Мама відвела погляд.
– Іро, не переживай. Олег усе поверне.
– Коли поверне? – Підвищила голос Ірина. – Коли він почне працювати? Коли припинить брехати?
– Я не брешу! – Вибухнув Олег. – Просто… у мене реально складна ситуація!
– Складна? Для кого складна? Для дітей, які не бачать батька? Для Марини, яка сама їх виховує на копійки?
– Марина сама винна! Це вона подала на розлучення, а не я!
– А ти не винен? – Скипіла Ірина. – Гаразд, що там у тебе з Мариною було, хай лишиться між вами. Але діти до чого, Олег? Ти не платиш аліменти, не займаєшся ними, але машини собі купуєш!
– Іро, – заступилася мама, – не кричи на брата. У нього й так проблеми.
– Проблеми?! А у мене проблем немає?
– Так, все, – сказав Олег, – я зрозумів, що ти покликала мене сюди, щоб вичитувати. Але все, Ірино, крапка.
– Ми обидва виросли, тому свої нотації… відклади убік, гаразд? Дача, яку ти тут нам під ніс тицяєш, була реально не твоя, а мамина.
– Мама обіцяла відписати її мені, – зауважила Ірина. – А ви її продали й витратили гроші на твоє гарне життя!
– Не кричи! – заволала мама. – У будинку хвора старенька!
– Хвора? – Ірина зло розсміялася. – А коли ти від мене кредит вимагала, то не хвора була?
– Іра, годі! – Олег підвівся з дивана. – Що це ти тут розійшлася?
– Що, не подобається правду чути?
– Яку ще правду? – Голос матері став якимось надтріснутим.
– Таку, що ви обдурили мене! Продали мою дачу, витратили гроші на твої забаганки, а на мене хотіли звалити борги!
– Та ніхто на тебе нічого не звалював, не вигадуй, – скривився Олег, – і дітьми мене моїми не докоряй давай. У Маринки є робота!
– У неї є, – посміхнулася Ірина. – А ось у тебе немає. Сорок років, а живеш на кошти матері! Не соромно?
Знову зависла пауза.
– Загалом, так, – сказала мати, – щоб розставити вже все по місцях із цією нещасливою дачею, скажу так. Я змінила заповіт та переписала її на Олега. І тому продала її на його користь.
– Переписала? – обімліла Ірина. – І коли ж?
– А я пам’ятаю? Пів року тому, мабуть. Ну так, саме коли Маринка Олежку вигнала і розлучилася з ним.
– Ясно, зрозуміло, – Ірина підібгала губи, – і коли ти хотіла мене про це сповістити?
Мати промовчала.
Ірина теж не стала нічого говорити й попрямувала до дверей. Вона й досі не спілкується із родичами. Хоча вони всіляко намагаються налагодити стосунки. Бо гроші ж швидко закінчуються, а працювати, – ой, як не хочеться…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте про родичів?