Дід мій хорошою людиною був, доброю… І Степан такий самий. Кульгавий він був, з дитинства, але ніколи нікого в житті не образив. І пішов засвіти, рятуючи дівчинку. На неї мчала вантажівка, він побачив, відкинув її вбік, а сам… — Стривайте, а він випадково років тридцять п’ять тому не був у радгоспі, тут недалеко?

Баба Ганна випила кислого молока, помолилася і зібралася спати. Коліна сьогодні боліли сильніше, ніж зазвичай.

Розтирання на спирту не допомагало, а мазь закінчилася. Ех, дожила. Очі погано бачать, спину скрутило, коліна болять. І коли вже Господь забере її до себе…

Там чоловік Іван, син Степан, батьки, а вона одна тут кукує, сумно і самотньо зовсім. Ніякої радості в житті. Старий пес у будці і кіт Васька, вся її родина…

Раптом почула скрип дверей. Знову забула зачинити на ніч.

Пролунали глухі кроки.

— Давай гроші, бабця! — голосно крикнув хтось. У кімнату зайшов чоловік, обличчя було погано видно.

— Милий, не кричи так, я не глуха. Поки що. Гроші, кажеш? Та від пенсії щось залишилося в гаманці, подивися он там у шафі, на верхній полиці.

Чоловік стояв нерухомо. Мовчки.

— Ну чого встав, бери гроші, раз прийшов. Мабуть, зовсім погано тобі. Мабуть, потрібніші тобі гроші. А мені багато не треба, хліб є, крупа, протягну якось…

Може ти голодний? Вечеряти будеш? У мене помідори рожеві є, смачні, сусідка пригостила. Сала б відрізала, та його немає. Не їм, тиск скаче.

Чоловік взяв гаманець, відкрив. Потім поклав назад, нічого не взявши.

— Бабцю, ти це… Не буду я гроші брати. А поїсти не відмовлюся…

— Як тебе звати, хоч? Давай поговоримо, раз зайшов. До мене взагалі рідко хто заглядає, сусідка Клава тільки і поштар. Мені нудно і сумно. Зовсім погано у тебе все, синку?

— Погано, бабусю… Із зони повернувся недавно. Жити ніде, батьків немає, колишня дружина в місті щасливо живе, не потрібний я їй і доньці. Віктором мене звати…

Баба Ганна встала з ліжка і попрямувала до холодильника. Дістала помідори, шматочок сиру. Нарізала хліб, налила кислого молока.

— Бери, Вікторе, пригощайся, все свіже. Дитині не потрібний, кажеш. Ну, мабуть, раніше дурів, образа на тебе сильна. За що сидів?

— Нетверезий був, ну і накоїв… Дружина відразу кинула, заміж вийшла. Жодного разу не приїхала навіть провідати… Будинок наш продала, на неї був записаний, я тепер безхатько. Ось дожив, бабусь грабувати пішов…

Віктор закрив обличчя руками і заплакав.

— Поплач, мій хороший, легше стане. Мій син Степан як пішов засвіти, так я ридала дуже довго. Потім почав снитися, каже, мамо, ти залила мене сльозами, припини, мені тут сиро.

І я перестала. Який сенс вже ридати. Єдина надія, що скоро побачу своїх рідних, але Бог поки не дозволяє йти. Ось і живу, як доведеться. Чекаю своєї години.

Мені нічого не треба, паркан кривий, дерева розрослися в саду, город у бур’янах, а мені й діла немає. Для кого старатися? А звати мене Ганною, якщо що. Баба Ганна.

Віктор витер обличчя рукавом, сів за стіл і почав жадібно їсти помідори, присолюючи і кусаючи, запиваючи кислим молоком.

— А якщо хочеш, залишайся ночувати у мене. Ліжко є вільне. Відчуваю, що ти непогана людина, але душа поранена. Тобі треба оселитися в одному місці, знайти роботу.

Знаєш, робота зцілить. З’явиться сенс, потрібно приносити користь людям. А зла не твори, синку, відповідати доведеться за все потім…

— Дякую вам, бабусю Ганно. У мене бабусю, до речі, Ганною звали. Добра була, пироги смачні пекла, з капустою. І на Великдень паски.

— Та й я пекла раніше. А зараз тільки спогади і залишилися. Жили хоч і важко, але щасливо.

Дід мій хорошою людиною був, доброю… І Степан такий самий. Кульгавий він був, з дитинства, але ніколи нікого в житті не образив. І пішов засвіти, рятуючи дівчинку. На неї мчала вантажівка, він побачив, відкинув її вбік, а сам…

— Стривайте, а він випадково років тридцять п’ять тому не був у радгоспі, тут недалеко?

— Був, як же. Тітка там його жила, на канікули їздив.

— Так він мене врятував, виходить. Я плавати погано вмів, заліз у річку, а назад ніяк. Почав захлинатися, а якийсь хлопчина з берега кинувся і витягнув мене на берег. Пам’ятаю, що Степаном звали і кульгавим на одну ногу був.

— Що я і кажу, добра душа у Степана була… Шкода, що рано пішов так, ні сім’ї, ні діток не залишив… Коротке життя прожив, але гідне.

— У вас чудовий син був! Треба ж, яка все-таки кругла земля. Ноги принесли до вас, хоч і зі злим умислом, але явно не просто так. Знаєте що, я ваш боржник. Мій обов’язок допомогти вам. На згадку про Степана.

Я вам і паркан полагоджу, і дерева попиляю. Ви мене не бійтеся. Я зла не заподію.

— Залишайся у мене, Вікторе. На все воля Божа… Тільки пообіцяй, що більше ніколи нікому не заподієш шкоди. Будеш жити чесно і порядно.

— Обіцяю, бабусю Ганно…

Віктор підійшов до неї і взяв за суху зморшкувату руку. Вона погладила його по щоці.

— Неголений… Як мій дід прямо. Не любив цю справу. Завтра сходи, купи бритву, та сорочку з штанами. Грошей дам тобі. І роботу шукай. У нас руки чоловічі потрібні в селищі.

І зажили вони удвох. Віктор влаштувався різноробочим, купував продукти, готував. Привів себе до ладу і виглядав цілком непогано. Високий, кремезний, з міцними жилавими руками.

Полагодив паркан, привів до ладу сад, город.

— Бабусю Ганно, картоплю посадимо, щоб своя була, помідори, огірки, капусту. Все своє буде!

А ще, туалет з ванною прибудувати хочу, грошей тільки зароблю.

— Дякую, мій хороший. Тобі б жінку знайти ще… Придивися до продавчині в продуктовому магазині. Хороша жінка, Віра, самотня і порядна.

— Знаю її, приємна жінка, подобається мені, і, здається, я їй теж…

— Ось і добре, Вітю. А життя — то налагоджується, ти подивися. Розквітнув прямо, і мені не нудно стало. Сусідки шепочуться, злодія, мовляв, прихистила. Ну і нехай кажуть. Не їхня справа… Дякую, синку, за все…

Через кілька місяців Віктор одружився з Вірою і привів її жити до баби Анни. Та наполягла.

— Будинок хоч життям наповниться, адже я одна жила тут, а тепер у мене ніби і син, і дочка є…

Зробили ремонт, баба Ганна не могла натішитися. Ставилися до неї з повагою і шаною.

— Живу як королева… Хусток накупили нових, халатиків, ліків… Готувати і прибирати не треба, кожен день веселощі мені з вами, серіали ось почала дивитися.

Знаєте, і на той світ перехотілося навіть. А скоро Вірочка дитину на світ приведе, так взагалі бальзам на душу, немовляти няньчитиму…

Віра привела на світ хлопчика. Віктор вирішив назвати його Степаном, на честь сина баби Анни, дружина була не проти.

— Ой, милі, розчулили мене зовсім. Степан копія тата, такий же кремезний. Дай Бог здоров’я йому і вам, рідні мої… Вікторе, я на тебе заповіт написала, більше нікому…

Вони і справді стали їй як рідні. Стільки тепла і турботи вона отримала за той час, що прожила з ними.

Пішла засвіти бабуся Ганна тихо вночі, уві сні. На похорон прийшли сусіди, знайомі.

— Вікторе, Віро, дякую вам, що скрасили її самотність. У Баби Анни очі стали сяяти радістю, а до цього були тьмяні, і посміхалася вона останнім часом, видно, що щаслива була, — зі сльозами на очах подякувала подружжю сусідка Клавдія.

Віктор все життя був вдячний бабусі Ганні. Вона врятувала його в скрутний момент життя, направила в потрібне русло.

І він вірив, що ноги недарма привели його до її будинку. Степан, не інакше, вирішив допомогти, з того світу, і матері, і йому, самотньому мандрівникові…