– А де ти думала ночувати, коли сюди їхала? – Катя навіть не намагалася бути м’якою. – Ти мені зателефонувала за десять хвилин до прибуття. Я не готель. Я навіть не була вдома, між іншим.

– У тебе ж вільна кімната, Катю, що тобі варто? Ну, переночує вона, вранці й поїде.

Катя стояла біля хвіртки, щільно притиснувши до грудей плед, і дивилася на сестру з образою та втомою.

– Мені варто? Та мені потім не відбитися від неї! Олено, ти її не знаєш. Тільки впусти – потім не виженеш.

– Та гаразд тобі, – махнула рукою Олена. – Мама б впустила. Вона ж наша двоюрідна, не чужа якась.

– Саме так, що не чужа, – з натиском відповіла Катя. – Своя. Рідня. А від рідні, як відомо, лиха більше, ніж від чужих.

Біля хвіртки стояла та сама рідня – Ірина, далека, але нав’язлива. З притиснутим до живота пакетом, у літніх босоніжках, з набакир одягненою панамкою.

Вигляд у неї був жалюгідний, очі сльозилися від пилу, на обличчі розгубленість і дивна впертість.

– Катю, ну що ти, рідна. Де мені тепер ночувати, на вокзалі, чи що?

– А де ти думала ночувати, коли сюди їхала? – Катя навіть не намагалася бути м’якою. – Ти мені зателефонувала за десять хвилин до прибуття. Я не готель. Я навіть не була вдома, між іншим.

– Ну ти ж приїхала… – Ірина посміхнулася з благанням. – Бачиш, як добре все склалося.

Олена дивилася на Катю, на Ірину, переступала з ноги на ногу.

– Ну… один раз, Катю. Один! Ну, переночує і все. Хочеш, я в тебе залишуся, щоб тобі було спокійніше?

Катя обернулася на сестру і зло примружилася:

– А ти потім за нею прибиратимеш? Слухатимеш її? Готуватимеш? Вона ж, як приїде – одразу господарювати починає.

– Ну … – Олена опустила очі.

– Ось і я про те саме. Дякую, звичайно, але ні.

Катя повернулася до Ірини й із зусиллям стримала роздратування:

– Я сказала – не можу тебе прийняти! І не треба ображатись. У мене і так клопоту повно.

Ірина заморгала, ніби збиралася заплакати, але сльози чомусь не йшли.

– Катю… я ж по-доброму, від душі. Ми ж рідні.

– Ага. І коли я з хворою дитиною лежала в лікарні, ти ж рідною бути не захотіла. Пам’ятаєш? Телефон вимкнула. Номер не впізнала. А тепер – рідні!

Ірина замовкла, видихнула. Плечі її трохи опустилися. Потім вона натягнуто посміхнулась і обернулася до дороги.

– Ясно. Не пускаєш – і гаразд.

– Гаразд, – кивнула Катя.

– Прямо, як твоя мати, – кинула Ірина через плече. – Та теж така була… холодна.

Катя не відповіла. Тільки зайшла до хати й щільно зачинила за собою двері. На веранді тихо зашипів чайник. Олена пройшла слідом, ляснула хвірткою.

– Чого ти так різко? – спитала вона на кухні. – Їй справді ночувати ніде.

– А мені є де відпочивати? – Катя налила чай, поставила перед сестрою. – Я що, не людина?

– Просто… ну не зручно вийшло.

– Це їй повинно бути незручно. А не мені! Я її навіть не запрошувала. Звідки вона взялася? Хто її кликав?

– Ну, ви ж колись спілкувалися.

– Та десять років тому. Ще, коли тітка Ліда була жива. Після її похорону все припинилося. А тепер – «Катю, я тут недалеко, можна до тебе». З чого раптом?

Олена покрутила кухоль в долонях.

– Ну, тепер вона точно всім розповість, що ти зла і жорстока.

– Нехай розповідає. Мені вже давно байдуже, хто і що про мене говорить. Я живу, як можу. Я чужим коштом не живу. Я в чужий будинок без дозволу не лізу. Це, до речі, добрий принцип.

Увечері Катя подивилась у вікно. Було пусто, Ірина пішла. Може, до зупинки дійшла, може, до когось ще сунулась. Катя сіла із книгою, але читалося погано. Думки вперто поверталися до розмови біля хвіртки.

Перед очима стояло обличчя Ірини – зім’яте, розгублене, з надією та образою. Катя зусиллям відігнала цю картину, взяла телефон, відключила звук і пішла спати.

Вранці було тихо. Але недовго.

Задзвонив міський. Катя не одразу зрозуміла, звідки цей звук, потім знайшла слухавку.

– Це ти? – пролунав голос тітки Нінель, ще однієї родички з сусіднього будинку. – Ірку не пустила?

Катя мляво сіла на край дивана.

– Доброго ранку, Ніно.

– Ранок у всіх добрий, а в Ірки – на вокзалі.

– Вона сама винна. Не попередила, не домовилася, приїхала, як сніг на голову.

– Вона ж рідня, між іншим.

– Ага. Вчора – рідня, а роками до цього – ні. Все колись було. Тепер я винна?

– Та хто тобі що винен? Просто по-людськи можна було вчинити. По-християнськи.

Катя зітхнула.

– Ніно, ти її притули, раз така добра.

– А я не можу. У мене внучка, у неї іспити, шум, сторонні…

– Ось і в мене дитина. Уроки, заняття. Я також не можу.

Нінель скривджено пирхнула:

– З тобою, як із кам’яною стіною. Все, гаразд, не заважатиму.

Катя повісила слухавку, і тут же прийшла СМС від Олени:

– Ти бачила, що вона в соцмережі написала?

Катя відчинила телефон. Побачила.

“Рідні в біді не кидають – я в біді, мене кинули”.

Під постом коментарі. Зі співчуттям. Хтось пише: “Ось своя кров – вона і є своя”. Хтось натякає: «Декому серце з криги дісталося». Один коментар навіть від однокласниці Каті – “Я думала, ти інша …”

Катя закрила програму і стиснула зуби.

Вдень зателефонувала мама із села.

– Що трапилося? Чому Ірина у Славки на дивані ночувала? Він із дружиною посварився, ти розумієш?

Катя міцно тримала телефон.

– Мамо, вона приїхала без попередження. Я не зобов’язана…

– А я не говорю, що зобов’язана. Але ж ти не маленька. Зрозуміла б. У неї й справді зараз проблеми.

– А в мене, значить, все в шоколаді?

– Ти маєш хоч дах над головою. І робота. І здоров’я. Ти іноді зла буваєш, Катю.

Катя опустилася на кухонний стілець.

– Мамо, я в тебе жила три роки з дитиною, без чоловіка. Де всі були? Де ця Ірина була?

– Ну, ти ж не просила…

– А чому я маю просити? Вона не просила – просто з’явилася.

Мама помовчала, потім тяжко зітхнула.

– Ти просто подумай. Не сьогодні, то завтра, хто знає, кому допомога знадобиться.

Наступного дня Катя пішла в крамницю. У черзі за нею стояли дві сусідки, і говорили явно навмисне вголос:

– Бачила, Ірину не пустили. Людина з потягу, а їй двері перед носом зачинили.

– Нині таких багато. Кам’яні серця. Хочеться вірити, що і їм колись буде нікуди піти.

Катя мовчки вийшла з крамниці, не купивши нічого. На лавці біля будинку сиділа Олена, диміла та дивилася в небо.

– Ну що, знаменитість, – усміхнулася сестра, – все селище гуде. Газету відкрий – і то, мабуть, написали про тебе.

– Хай пишуть. Я не готель. Я не повинна рятувати всіх.

Олена погасила недопалок об камінь.

– А ніхто й не каже, що повинна. Просто… не коштувала вона всієї цієї хвилі. Коли б знала, що так підніметься, могла б і пустити. А якщо вже не пустила, то не бери близько. А ти ж тепер ходиш, як тінь.

Катя мовчки кивнула.

– Просто я втомилася, Олено. Я не хочу чужих людей у ​​хаті. У мене дім – моя фортеця.

– Тільки коли надто захищаєш фортецю, починаєш пуляти у своїх.

Катя подивилася на сестру. Хотіла відповісти, але не змогла. Лише відвела очі.

Вранці на лавці біля хвіртки сиділа Ірина. Без пакета, без сумки, у тій самій сукні, з опухлими очима.

– Пробач, Катю, – тихо сказала вона. – Я не хотіла, щоб так сталося.

– Пізно, – сказала Катя і все ж таки відчинила хвіртку. – Але якщо ти хочеш, заходь, поснідаємо.

– Я вже їду, – Ірина підвелася. – Просто… хотіла сказати. Мені справді погано. Тільки не ночувати я хотіла, – поговорити. А злякалася. Почала викручуватися. А треба було сказати чесно.

Катя подивилася на неї. Плечі опущені, погляд у землю.

– Прощавай, Ірино.

Ірина кивнула, відвернулася і пішла вниз вулицею. А Катя зачинила хвіртку. Закрила, але не на засув.

Катя не одразу зайшла до будинку. Стояла біля хвіртки, дивилася вслід Ірині, яка повільно йшла вниз вулицею, опустивши голову, ніби під тягарем чужих поглядів.

Жодних слів, жодних звинувачень – просто пішла. І чомусь це було навіть важче, ніж якби грюкнула дверима, накричала, влаштувала сцену. Тихе прощавай – воно, як грудка в горлі.

На сніданок Катя нічого так і не з’їла. Гречка остигала в тарілці, чай охолонув у кухлі. Все здавалося не важливим.

Чи то справа була в тому, що Ірина справді приїхала поговорити, чи то в тому, як ця історія вивернула всіх навиворіт – матір, Олену, сусідів. А може, в тому, що Катя вперше побачила себе чужими очима. І цей образ їй не сподобався.

Надвечір зайшла Олена. Без дзвінка, без стуку – як завжди.

– Пішла?

Катя кивнула. Сестра присіла на табурет, подивилася на Катю з увагою.

– Знаєш… я сьогодні розмовляла з Іриною. Випадково зустріла на зупинці. Вона виїжджала.

– Зрозуміло.

– Вона перепрошувала. Переді мною теж. Сказала, що вчинила, не подумавши. Їй зараз й справді погано, Кать. Чоловік пішов, роботи немає, з донькою свариться, та на неї накричала і виставила. А Ірина, вона хоч і з гонором, але… зламалася.

Катя дивилася на Олену, не перериваючи. Руки лежали на столі, долоні вгору. Начебто готова прийняти те, що почує.

– Вона сказала, що їхала до тебе не жити, не вмовляти… Просто їй хотілося поговорити з кимось. Хоч трохи побути поряд.

– Ти завжди була врівноважена, сильна. А зараз вона заздрість відчула. Уявляєш? Заздрість. У тебе дім, син, стабільність. А в неї ні коріння, ні тепла.

Катя повільно підійняла погляд.

– Олено, а чому всі довкола вважають, що, якщо в мене дім і син, значить, мені легко?

– Та ніхто так не вважає, Катю. Просто ти не нарікаєш. От і думають, що все в тебе гаразд. А ти… не залізна.

Катя встала, підійшла до плити, мовчки ввімкнула чайник.

– Я просто не люблю, коли до мене лізуть. Не люблю сюрпризів. Я в дитинстві наїлася… пам’ятаєш?

Олена кивнула.

– Пам’ятаю. Коли мати пішла, а потім повернулася на день із чужим дядьком та новою сумкою. І всі сказали – радійте, діти, мама прийшла. А ти тоді в коморі сховалась.

– Тому що я знала – вона знову піде. А потім скажуть, що я зла, не рада. Ось з того часу я й не тішуся, Олено. Нікому і нічого просто так не дається.

– А я пам’ятаю, як ти у дев’ятому класі Ірині допомагала. Вона ж із навчанням не справлялася, списувати в тебе просила. А ти навіть по літературі їй твір написала. Пам’ятаєш?

Катя посміхнулася.

– Пам’ятаю. А потім вона в школі всім сказала, що я зубрила і відмінниця, з якою нудно. Тоді я й зрозуміла, що бути доброю – це не означає, що тебе полюблять.

– Може. Але, може, й не в цьому річ. Нині ти доросла. І ми усі дорослі. Ми можемо бути добрими не для того, щоб нас любили. А просто тому, що ми такі. Інакше, навіщо це все?

Чайник закипів. Катя налила воду в кухоль, поставила перед Оленою.

– Ти чого хочеш?

– Просто поговорити. Як вона.

– Ну, ось ти прийшла заздалегідь. І попередила. Так і треба. А не з валізою на порозі.

Олена посміхнулася.

– Катю… А може, ти сама до неї поїдеш? Вона поки що у Славки. Але Славко із дружиною – це тимчасово. За день-два попросять піти. Вона вже шукала якийсь хостел, але там умови жах.

Катя довго мовчала. Потім зітхнула:

– Я не знаю… Не впевнена, що хочу розпочинати заново. Цей шум, осуд… А потім знову все.

– А ти не для всіх. Не заради сусідів, не заради соцмереж. Просто для себе. Щоб закрити усередині. Хочеш – поїхали разом.

Катя погодилася наступного дня. Вранці зібралася швидко, наче боялася передумати. Їхали з Оленою на маршрутці.

Катя дивилася у вікно і весь час ловила себе на тому, що всередині все тремтить, як вода в пляшці. Боялася – не зустрічі, ні. А того, що Ірина знову буде іншою. І доведеться знову розчаровуватися.

Будинок Славка стояв трохи осторонь зупинки. Невеликий, одноповерховий, з верандою, що облупилася.

Усередині було чути, як хтось лається, потім грюкнули двері, і до передпокою вийшла Ірина. Без помади, без укладання, у простому светрі та з мішками під очима.

– Катю… ти…

– Здрастуйте, – коротко сказала Катя, і Ірина мало не розплакалася.

Олена непомітно відійшла до кухні, залишивши їх удвох.

– Дякую, що прийшла… Я й не сподівалася, – голос Ірини тремтів.

– Я не знала, що ти не через ночівлю приїхала. Я подумала, знову, як завжди.

– Та я сама… заплуталася. Спочатку думала, по-хитрому: приїду, залишуся на день, потім, може, ще… А потім раптом зрозуміла, що не хочу жити в тебе. Хочу, щоб просто поряд був хтось свій. Ну, хоч хтось.

Катя кивнула.

– А чому саме до мене?

Ірина зітхнула, притиснула долоні до грудей:

– Ти ж завжди була правильною. Впевненою. Мені здавалося, що якщо ти скажеш, що я не зовсім дурна, то й справді не зовсім. А ще… бо пам’ятала, як ти колись допомагала. Давно.

Катя сіла на стілець, поклала сумку поряд.

– Ірино. Я також не залізна. І я не така правильна, як тобі здається. У мене свої таргани. Я не вмію бути м’якою. А ти вриваєшся – і все руйнуєш.

– Знаю. Вибач.

У цей момент увійшла Олена з тацею: три кухлі чаю, тарілка з вафлями.

– Влаштовуємо сімейну нараду? – Усміхнулася вона.

Катя вперше за довгий час теж усміхнулася. Не до зубів, не з радістю. Але якось по-людськи.

– Давай, влаштовуй. Лише без звинувачень.

– Та хто звинувачує. Ви обидві однакові. Просто одна – зовні колюча, інша – всередині. А разом ви… майже, як рідні.

Усі троє засміялися.

Ірина поїхала за два дні. Катя не пропонувала залишитись – і та не просилася. Все було чесно. За вечір до від’їзду вони гуляли, пили чай на кухні.

Ірина розповіла, як подалася до церкви, але швидко зрозуміла, що бога шукати – не означає в храм ходити. Катя мовчала, слухала.

Перед виходом Ірина підійшла до неї й міцно обійняла. Не по-жіночому, не по-родинному – як когось, хто дуже змерз, а тепер трохи відігрівся.

– Дякую, Катю. За те, що прийшла. Просто прийшла.

Катя не відповіла. Але гладила по спині, як колись сина, коли той боявся темряви.

А потім зачинила за нею хвіртку. Вже на засув. Але не зі злістю. Просто тому, що вечір. Тому що звичка.

І тому, що тепер, здається, ніхто не ломиться в цей будинок без стуку. А якщо й прийде, то спочатку подзвонить. І це вже буде інша розмова…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу