Біля воріт цього ж будинку ми помітили кілька відер картоплі на продаж, а продавців не було видно. Вирішили зупинитися й дорогою купити картоплі, тим паче місце тут чисте, тихе, картопля не з полів, а домашня.

Ми проїжджали однією з вулиць котеджного містечка, і я звернула увагу на добротний будинок, біля якого стояли чотири машини.

— Гарно живуть, — зауважила я. — Чотири машини біля воріт; якщо це їхній транспорт, то непогано влаштувалися, молодці.

Біля воріт цього ж будинку ми помітили кілька відер картоплі на продаж, а продавців не було видно. Вирішили зупинитися й дорогою купити картоплі, тим паче місце тут чисте, тихе, картопля не з полів, а домашня.

Натиснула я на дзвінок, що був на хвіртці, і незабаром вийшла жінка років сорока п’яти-п’ятдесяти — господиня будинку. Була вона середнього зросту, з русявим коротким волоссям, у спортивних штанах і блакитній футболці.

— Доброго дня… картоплю продаєте?

— Доброго дня! Так, продаємо, ось, вибирайте.

Я посміхаюся.

— Стоїть вона у вас за воротами без продавця, під’їжджай, хто хочеш, забирай, скільки хочеш.

Жінка тихо розсміялася у відповідь.

— А ми на довірі, чесних людей усе одно більше.

Купили в неї картоплі, потім вона запропонувала нам купити козячого молока й овочів. Ми погодилися, тим паче козячого молока я ніколи не пробувала.

— А ви знаєте, воно на любителя, якщо хочете, дам спробувати, якщо сподобається, візьмете. Ходімо в дім, — невимушено покликала вона, ніби знала нас давно.

Пройшли ми до їхнього багатого обійстя, так мені здалося на перший погляд. Однак головне багатство виявилося в чистоті й порядку. Усе було доглянуте.

Буває так, що зовсім незнайома людина несподівано розкриває тобі свою душу, ділиться своєю історією.

Марина — так звали господиню будинку, пригощаючи нас чаєм із варенням, — розповіла, як утворилася її нова сім’я. (Взагалі в мене вперше так, щоб, купивши картоплі, спробувавши козячого молока, затриматися в будинку господарів на чай. Це дивно, незвично, але дуже цікаво).

— Кажуть, що люди об’єднуються через нещастя, — почала розповідати Марина. — У нас із чоловіком так і вийшло. Майже до сорока років ми жили різними сім’ями.

У мене був чоловік і двоє дітей, але щастя не було, хоч як би я не намагалася зберегти родину. Випивка, друзі, зради, скандали — стали майже щоденними в нас.

Як могла, захищала доньок від сімейних негараздів, але чоловік не переживав, що діти стають нервовими.

Після п’ятнадцяти років шлюбу я наважилася й пішла від чоловіка до матері, подала на розлучення й розділила майно й квартиру. Майже рік просто відпочивали з дітьми душею від жахливого сімейного життя.

А потім мене познайомили з Валерієм. Чесно, не думала знову заміж виходити, здавалося, нажилася на все життя. Але виявилося, ми трохи знайомі були, але не знали, що обоє розлучилися.

Валерій промучився зі своєю дружиною теж майже сімнадцять років. Змолоду дуже любив її, двоє діток у них зʼявилося. Валерій усе для сім’ї робив і все в сім’ю. На двох роботах працював, а коли додому повертався, то дружину на лавці з подружкою заставав за випивкою. Удома неприбрано, не приготовано, діти самі по собі.

До того ж теща постійно його «пиляла», казала, що її дочці грошей не вистачає. А Валерій приносив дві зарплати, — невідомо, куди вона гроші дівала. — Марина махнула рукою.

— Гаразд, це не моя справа. Загалом, пішов він від неї, а слідом і діти до батька перебралися. «Тату, ми з тобою», — сказали йому дітлахи. З матір’ю вони, звичайно, бачаться, мати все-таки, але жити залишилися з батьком.

Ось і зустрілися ми — два самотні серця, але щасливі, що діти з нами залишилися.

Так, ви знаєте, це щастя, що діти з тобою, що вони ситі, взуті, здорові.

Загалом, спочатку зустрічалися, придивлялися, а потім вирішили серйозно сім’ю будувати. Почали з будинку: назбирали грошей, купили ділянку й побудували ось цей двоповерховий будинок.

Головне, щоб просторий був, щоб усім місця вистачило. Я навіть зараз зі страхом згадую, як ми все це змогли осилити, грошей постійно бракувало, позичали, кредити брали, намагалися скоріше розрахуватися. Загалом, побудували.

Діти наші на той час підросли й подружилися. Старший син мого Валерія закохався в мою старшу доньку Дарину… і ось два роки, як одружилися, онук у нас росте, уявляєте?

Нещодавно молодший син Валери одружився, і скоро весілля моєї молодшої доньки. Сім’я росте, тому крім роботи, у нас іще домашня праця є: кіз завели, молоко продаємо, город у нас. Ну й самі працюємо. Валера на підстанції трудиться, а я в лікарні медсестрою.

Вісім років тому, коли тільки зійшлися, з’явився у нас синок Данило. Але є проблеми зі здоров’ям, тому по черзі з Валерієм возимо його в санаторії.

Марина, мабуть, зрозуміла застигле в моїх очах запитання і показала рукою на ворота.

— Машини біля воріт усі наші. Маленька машинка моя, вона мені потрібна дитину возити та по господарських справах. У чоловіка машина легкова й мікроавтобус старенький, він на ньому на риболовлю їздить, якщо час дозволяє. І там іще іномарка наших дітей: старшого сина Валерія і моєї доньки Дарини. Вони ж теж із нами живуть.

— Виходить, дві сім’ї у вас під одним дахом? — запитую я.

— Три сім’ї! — відповіла Марина.

— Як три?

І Марина розповіла нам ще одну історію.

— У нас із чоловіком були спільні знайомі: Яна з донькою Олею. Яні всього тридцять два роки, доньці десять років. Коли зачала дитину, хлопець не хотів на ній одружуватися, але коли зʼявилася дитина, вирішив зареєструватися.

А життя-то не було, чоловік Яни виявився гіршим за звіра: принижував її й руки розпускав. Яна почала хворіти, виявили важке захворювання. Вона втікала від нього, а потім розлучилася, абияк виселила зі своєї однокімнатної квартири — хотів житло в неї і в доньки відібрати. І заступитися нікому, сирота вона.

З колишньої роботи Яна пішла за станом здоров’я, влаштувалася вахтером, працює за якісь копійки.

Але це добре, вона б вижила. Річ в іншому: чоловік колишній їй спокою не давав, постійно приходив, у двері ломився або чекав де-небудь, доньку перелякав. Грошей вимагає й погрожує.

Подивилися ми з Валерієм на гірке життя Яни й вирішили допомогти їй. Обговорили з нашими дітьми ситуацію й покликали Яну з донькою жити до нас. І вона погодилася.

А свою квартиру в оренду здала. Гроші це її, ми їх не торкаємося. Продуктів нам вистачає, з Яни за це грошей не беремо, і взагалі, вона нам як донька стала. Ми самі з чоловіком намучилися з першими сім’ями, тому знаємо ціну щастя, от і раді, що чужому горю допомогли.

Яна також працює вахтером, спостерігається в поліклініці, два рази на рік ми возимо Яну в лікарню на обстеження.

Мабуть, господиня помітила, що я під враженням від її відвертості, і сама пояснила.

— Я не вважаю, що наша сім’я з Валерою особлива, — підсумувала Марина. — Просто нам пощастило зустрітися, а решта само собою склалася. Ми щовечора вечеряємо разом, потім традиційне чаювання з розмовами, обговореннями, порадами й схваленнями. Ви знаєте, це так чудово, це дорогого коштує. Ми — просто щаслива сім’я, і ​​дорожимо цим, — закінчила свою розповідь Марина.

Коли від’їжджали від будинку Марини й Валерія, я згадала, як спочатку мені здалося, що чотири машини біля будинку — значить заможна сім’я.

А зараз я знаю, що тут живе родина, яка заслужила своє щастя й добробут своїм терпінням і працею. І нехай у них усе буде добре.

***

Такою чудовою історію з нами поділилася наша дорога читачка.

Іноді ми поспішаємо з висновками, судячи про людей за зовнішніми ознаками — великим будинком чи дорогими машинами.

Але справжнє багатство вимірюється не грошима, а теплом людських сердець і готовністю ділитися цим теплом з іншими. Ця історія — чудове нагадування про те, що щастя й добробут вибудовуються не на матеріальних благах, а на людяності, підтримці та родинних зв’язках.

А вам зустрічалися такі відносини у сімʼях?