Наталю, ти не поспішай, подумай ще раз, – говорила племінниці тітка Віра. – А що, як не впораєшся? Подивися, які зараз діти. Ти сама ще дитина – нещодавно дев’ятнадцять виповнилося. А Денису – тринадцять. Це ж найважчий вік для хлопчаків. Почне дивувати – що робитимеш?

В Наталі та Дениса не стало матері. На прощання приїхали родичі, знайомі та друзі матері. Після поминок залишилися тільки рідні – вирішували, як далі жити дітям. – Наталю, з тобою все зрозуміло, – сказала тітка Віра. – А ось Дениса, в дитбудинок заберуть. – Я не дозволю, щоб його забрали, – обурилася Наталка. – Ну, а що робити, – зітхнула інша тітка. – Ніхто з нас його взяти до себе не зможе… – Я знала, що так буде… І на цей випадок, вигадала, один план, – раптом сказала Наталка, і виклала свій план родичам. Всі присутні вислухали Наталку і…ахнули від почутого.

– Наталю, ти не поспішай, подумай ще раз, – говорила племінниці тітка Віра. – А що, як не впораєшся? Подивися, які зараз діти. Ти сама ще дитина – нещодавно дев’ятнадцять виповнилося. А Денису – тринадцять. Це ж найважчий вік для хлопчаків. Почне дивувати – що робитимеш?

– Тітко Віра, ну не можу я допустити, щоб мій рідний брат у дитячий будинок потрапив. Я знаю, що легко не буде, але я спати спокійно не зможу, постійно думатиму про те, як він там. Чи здоровий? Чи ситий? А раптом його ображатимуть? – відповідала їй Наталя.

Нещодавно вони втратили матір. На прощання з’їхалася нечисленна рідня: дві сестри матері – Віра та Ірина, двоюрідний брат із дружиною та шістнадцятирічна племінниця – дочка Ірини. Прийшли дві жінки з маминої роботи та її подруга – тітка Галина.

Після поминок залишилися лише родичі – вирішували питання, як далі жити дітям. З Наталією все було просто – їй дев’ятнадцять, вона щойно закінчила другий курс університету. Стипендію отримує, доведеться підробляти, буде нелегко, але виживе.

А ось що робити з тринадцятирічним Денисом? Як завжди, вийшло, що ніхто з рідні взяти його до себе не міг.

– Ми самі живемо у тісноті: у двокімнатній квартирці я з чоловіком, двоє дітей та свекруха. Куди ще одну людину? – пояснила тітка Віра.

– А ми їхали, то Борис знову в загул пішов – його того тижня з роботи вигнали. Це тепер на місяць не менше. Ми з донькою від нього на ніч у спальні на ключ закриваємось. Хіба можна дитину у таку обстановку? – поскаржилася Ірина.

Двоюрідний брат сказав коротко:

– Своїх троє.

От і виходило, що, якщо старша сестра не зможе оформити опіку, то вирушить Денис прямо до дитячого будинку.

Самого Дениса на цій родинній раді не було. Він сидів у дворі на дитячому майданчику. Поруч із ним на лавочці примостився його приятель – Максим. Хлопчики мовчали.

– Давно обговорюють? – запитав Максим.

– Вже дві години. Наталка хоче стати моїм опікуном, а тітки її відмовляють. Кажуть, що я хуліган, і вона не впорається зі мною, – відповів Денис.

– А сам ти що думаєш?

– Я не знаю. Але до дитячого будинку я не хочу. Вдома хочу лишитися. Ходити до своєї школи та на футбол.

Тітки, намагаючись відговорити Наталку від цієї ідеї, пустили в хід останні аргументи:

– Наталю, ти ж молода, тобі треба думати, як далі жити – свою сім’ю створити, дітей народжувати. А Денис буде перепоною – який чоловік подивиться на дівчину з таким причепом? – запитала Ірина. – Не роби необдуманих рішень, оформляй брата в дитбудинок. Будеш його там відвідувати, захочеш – на канікули забереш. Ми ж про тебе думаємо. А Денис тобі все життя зіпсує.

Бачачи, що дівчина тверда у своєму рішенні, тітка порадила:

– Ти цю трикімнатну квартиру продай, купи вам з Денисом щось скромніше, а на різницю житимете, поки ти вчишся.

Надвечір усі роз’їхалися. Наталя покликала брата додому:

– Іди, хоч поїсиш нормально, весь день на дворі бігав.

Денис їв, а сестра сіла навпроти нього, як це робила мати.

– Ну, що, Денисе, впораємося? – запитала вона.

– Він мовчки кивнув, не зводячи очей від тарілки.

Наступного дня Наталка почала шукати роботу. Але на що вона могла розраховувати після другого курсу економічного факультету? Розіслала резюме на профільні вакансії – менеджер, помічник бухгалтера, але на жодне не отримала відповіді. Понизила планку, почала відгукуватися на вакансії продавця-консультанта. Сходила на дві співбесіди, в одному місці начебто домовилися, але коли почули, що вона планує продовжити навчання заочно, відмовили:

– Це ж двічі на рік треба на сесії відпускати, а хто в цей час працюватиме?

Наталя, звичайно, засмутилася. Залишився один варіант – каса у сусідньому супермаркеті. Їхня сусідка там працює, вона запевнила дівчину, що туди її точно візьмуть – працювати нема кому.

Але повертаючись додому, вона зустріла свою колишню вчительку математики – Ольгу Сергіївну. Зараз вона була класним керівником у Дениса.

Ольга Сергіївна була в курсі їхньої сімейної ситуації, обіцяла допомогти з оформленням опіки – надати всі необхідні характеристики. Вона й підказала Наталі:

– Днями у нас секретар у декретну відпустку йде. Місце не постійне, але поки вона народить, поки три роки сидітиме з дитиною, ти якраз доучитися встигнеш. Зарплата, щоправда, невелика, зате поруч із будинком і Денис завжди на очах.

Наталка отримала роботу, перевелася на заочне відділення. Зарплата справді була невеликою, проте пенсія Дениса допомогли жити, скромно, але не в злиднях.

Денис був звичайним підлітком, тому траплялися у них і образи, і непорозуміння. Брат іноді ображався, що Наталя надмірно контролює його, а вона боялася, що не впорається з вихованням, і Денис потрапить у погану компанію.

Але загалом жили нормально. Кожен мав свої обов’язки. Наталка готувала, прала, Денис прибирав квартиру, виносив сміття, мив за собою посуд, міг сходити до магазину – із цим проблем не було.

Однак в одному тітки мали рацію: Вадим – молодий чоловік Наталки, з яким вона до цього зустрічалася майже рік, виявився не в захваті, що вона взяла на себе відповідальність за молодшого брата.

– Я не розумію, навіщо тобі цей тягар? Жила б собі спокійно, вчилася, як усі люди, ні – вирішила пограти в героїню. А я не здатен бути героєм. Минулого разу вся наша компанія вирушила на вихідні на турбазу. Ти відмовилася – не могла залишити брата. І я поїхав один. Олексій на дачу запросив на день народження – ти знову відмовилася. Мене це не влаштовує.

Загалом з Вадимом вона розлучилася. Спочатку, звичайно, засмутилася, а потім подумала: “А навіщо мені такий егоїст”?

Але на самоті Наталка не залишилася, і допоміг їй знайти своє щастя якраз молодший брат.

Денис продовжував займатись футболом у спортивній школі. Коли йому було чотирнадцять, тренер поставив його до основного складу, і Денис грав не лише у тренувальних матчах, а й у виїзних.

Того дня вони грали з командою із сусіднього міста. Наталя прийшла повболівати за команду брата. Все було чудово, Денис навіть забив один із трьох переможних голів. Але на останніх хвилинах матчу невдало ступив на ногу.

Йому надали першу допомогу в медпункті стадіону, і помічник тренера запропонував Наталії та Денису підвезти їх додому.

– Не знав, що Денис має таку молоду маму, – сказав він.

– Це не мама, а сестра, – поправив його Денис.

Наступного дня Ігор – так звали помічника тренера – зателефонував Наталі, щоб дізнатися, як почувається її молодший брат.

А потім ще й ще раз зателефонував. Запросив на чашку кави, потім побачення.

Через рік відсвяткували одразу дві події – весілля Наталки та Ігоря та вступ Дениса до спортивного коледжу.

Ось таке звичайне життя, в якому є і смутку, і радості.