Віра смажила котлети, коли на кухню зайшов чоловік. – Віро, треба поговорити, – рішуче заявив Ігор. – Говори, – кинула жінка. – Може, сядеш, нормально вислухаєш? – у голосі Ігоря пролунало нетерпіння. – Мені ніколи, потрібно за котлетами дивитися, – відповіла дружина. – Що ти хотів мені сказати? – Я…, – Ігор запнувся, ледве підбираючи слова. – Я зустрів іншу жінку… Я йду від тебе!

Віра смажила котлети, коли на кухню зайшов чоловік. – Віро, треба поговорити, – рішуче заявив Ігор. – Говори, – кинула жінка. – Може, сядеш, нормально вислухаєш? – у голосі Ігоря пролунало нетерпіння. – Мені ніколи, потрібно за котлетами дивитися, – відповіла дружина. – Що ти хотів мені сказати? – Я…, – Ігор запнувся, ледве підбираючи слова. – Я зустрів іншу жінку… Я йду від тебе! – Я тебе вітаю. І дуже рада за тебе! – спокійно сказала Віра. – В сенсі вітаю? В сенсі рада за мене? – чоловік здивовано подивився на дружину. Але Ігор навіть уявити не міг, що в цей момент задумала Віра.

– Якщо чесно…, – подруга на мить замовкла, ніби переживала, що скаже щось зайве. – Я досі не розумію: як ти на це наважилася? Це ж виходить за всі межі, Віро!

– За межі чого? Добра чи зла?

– Ну, знаєш, це як подивитись.

– Тут як не дивися, – посміхнулася Віра. – Важливий результат. А результат у мене – чудовий. Я одержала те, що хотіла!

– Все одно, – спохмурніла сусідка. – Негативні наслідки обов’язково будуть…

– А ти не каркай! – не витримала Віра. – Коли будуть – тоді й вирішуватимемо. А зараз у мене – період радості та справжнісінької перемоги! Так що не псуй мені свято!

Сусідка ображено знизала плечима і відвернулася, вдаючи, що її дуже зацікавив краєвид за вікном.

***

Все почалося того вечора, коли чоловік Віри, повернувшись із роботи, сказав, старанно приховуючи збентеження:

– Нам треба поговорити…

Віра вся всередині стиснулася. Давно чекала, коли Ігор нарешті зважиться. І ось воно почалося.

– Говори, – кинула вона, перевертаючи котлети, які готувала на вечерю.

– Може, ти сядеш, нормально вислухаєш? – у голосі Ігоря пролунало нетерпіння. – Чи мені з твоєю спиною розмовляти?

– Сидіти ніколи, коханий, – спокійно відповіла Віра, – зараз Олежик згадає про мене і почнеться: мама, те, мама, се. Так що давай не гаятимемо часу. Що ти хотів мені сказати?

– Я…, – Ігор запнувся, ледве підбираючи слова, – я зустрів іншу жінку…

– І? – Віра навіть не повернулася до чоловіка, займаючись котлетами, – що далі?

– Та вимкни ти цю сковорідку! – вигукнув Ігор, не в силах стримати роздратування. – Ти чуєш, що я говорю?! Я люблю іншу жінку!

– Чую, – Віра нарешті повернулася до чоловіка. – Я тебе вітаю.

– Що?! – здивуванню Ігоря не було меж. Він чекав чого завгодно, тільки не ось цієї байдужості та поздоровлень.

– Тихіше, будь ласка, дітей налякаєш, – Віра, як і раніше, зберігала спокій і, здавалося, зовсім не здивована.

– Ти знала? – видихнув Ігор.

– Ні, не знала, – Віра трохи похитала головою. – Але здогадувалася.

– Здогадувалася?

– Звичайно. А ти не здогадався б, якби я запізнювалася з роботи на кілька годин? Сиділа б у телефоні і постійно ховала б його в кишені? Перебралася б спати до іншої кімнати, знайшовши безглузду причину? І потім… Ігоре, будь-яка людина відчуває, люблять його чи вже ні…

– То чому ж ти мовчала, коли все зрозуміла? – запитав Ігор, трохи заспокоївшись.

– Ну, знаєш, – Віра хитро примружилася. – Пропозицію мені робив ти, і руйнувати сім’ю – теж тобі.

– Навіщо ти так?

– А як? Якби ти хотів просто погуляти, розважитися, то приховував би свої пригоди й надалі. Раз почав цю розмову – отже, вже ухвалив якесь рішення. Так що не хвилюйся, висловлюй все…

Ігор дивився на дружину і не впізнавав її. Стільки витримки, спокою, самоповаги. Він думав, що на нього чекає прості жіночі сльози.

– Коротше, я маю пропозицію…

– Це цікаво …, – Віра присіла на табурет і пильно подивилася на чоловіка.

– Я тут прикинув… У нас іпотека… Ти навряд чи зможеш її платити навіть з урахуванням аліментів…

– А питання розлучення ми вже не обговорюватимемо? – у голосі Віри почувся метал, якого Ігор, звичайно ж не помітив.

– А що тут обговорювати? – кинув він недбало. – Зрозуміло ж, що ти мені не пробачиш.

– Ну так…, – Віра посміхнулася, – адже ти знаєш мене як облуплену…

– Так ось, – Ігор знову не помітив каверзи. – Буде краще, якщо ти переїдеш у свою однокімнатну квартиру, а я залишуся тут.

– А діти?

– Що діти? З тобою поїдуть, звісно, ​​– відповів чоловік.

– Значить, я з двома дітьми житиму на вісімнадцяти квадратних метрах, а ти зі своїм новим коханням, я так розумію, у нашій трикімнатній квартирі?

– Ну так. Ти ж не зможеш сплачувати іпотеку. Це очевидно. Я і до цього сам її оплачував, – впевнено пояснив Ігор, дивуючись, що Віра, схоже, цього не розуміє.

– Зрозуміло, – Віра підвелася, – мені треба подумати.

Вона вийшла на балкон.

– Ну-ну, давай, – з насмішкою кинув їй услід Ігор, а про себе подумав: «Подумає вона. Ох вже ці жінки. Чим там думати?

Поки Віра була на балконі, Ігор поклав собі в тарілку пару котлет, теплого пюре з мультиварки та накинувся на їжу.

Доїсти не встиг.

– Я згодна, – оголосила Віра, ступивши на кухню. – Але за однієї умови.

– За якої ще умови? – поблажливо посміхнувся Ігор.

– Ти залишишся у цій квартирі зі своєю пасією та з нашим сином. А ми з дочкою переїдемо.

– Що?! – Обличчя чоловіка витяглося від здивування, очі полізли вверх. – Ти хочеш … поділити дітей?!

– Так. А що ж тут такого? – спокійно відповіла Віра. – Діти у нас спільні, відповідальність – однакова. Ось нехай син, про якого ти так мріяв, живе з тобою. А дочка – зі мною. На мою думку – це справедливо.

– Ти нормальна взагалі? Як можна ділити дітей? Вони ж не меблі!

– Ну, звичайно, – Віра була непохитна. – Тому я повинна тягнути їх на собі до кінця життя, а ти – відпочивати. Ну, вже ні. Так не буде.

– Я ж платитиму аліменти! І допомагати. По можливості…

– Звичайно. Ти будеш плати мені, я – тобі. Робили дітей разом, і роститимемо разом. Не хочеш сина, бери дочку. Вона старша, з нею буде простіше. Бачиш, я готова піти тобі назустріч.

– Ні, ну я знав, що ти дивна, але щоб такою мірою! – вигукнув Ігор. – Хочеш зі мною поквитатися, використовуючи дітей?!

– Не вигадуй, Ігоре. Ти не вартий того, щоб я з тобою вирішила поквитатися. Я просто хочу, щоб все було справедливим. Тобі – трикімнатна з іпотекою та син. Мені – однокімнатна і дочка. Ну і взаємні аліменти. Тільки так ми розлучимося, як то кажуть, за згодою. Інакше – я боротимуся. Я не поступлюсь тобі жодною ложкою. Думай. І думай десь в іншому місці.

Ігор пішов.

Порадився зі своєю подругою, з мамою, із сестрою.

Всі в один голос заспокоювали його, казали, що Віра блефує. Що жодна нормальна мати не віддасть дитину за якісь квадратні метри. Тож Ігор може сміливо погоджуватися. Все одно, не пройде й трьох днів, як Віра забере дитину.

Щодо коханої жінки Ігоря (її звали Оксаною), то та взагалі була в захваті. Ще б пак! Трикімнатна квартира у центрі! Про такий подарунок вона не могла навіть мріяти!

Те, що на додачу до цієї квартири вона отримає чотирирічного хлопчика, Оксана якось випустила з уваги.

Словом, за кілька днів Ігор сказав Вірі, що згоден на її умову.

– Відмінно, – кинула Віра у відповідь і буквально наполягла, щоб Ігор завтра ж подав на розлучення.

– Чому я? – намагався чинити опір він.

– Бо ти чоловік. І тому, що тобі простіше все це сплатити.

Аргумент здався Ігореві логічним, і він подав на розлучення.

***

Чекати довелося три місяці. За домовленістю подружжя, Ігор перебрався до Оксани.

Віра готувалася до переїзду та… самовіддано відповідала на всі закиди від рідних та знайомих.

Ігор уже розніс по всьому світі, що Віра вирішила поділити дітей через квартиру і віддає йому сина.

– Як ти можеш?

– Що ти за мати така?

– Немає в тебе ні сорому, ні совісті!

– Як можна поділяти дітей?! У тебе немає душі!

Це найм’якше, що слухала Віра на свою адресу.

Слухала.

Іноді відповідала. Іноді мовчала. Іноді просто йшла, щоб не чути, не відповідати, не відмовчуватися.

Навіть дванадцятирічна дочка Катя кинула Вірі закид:

– Я думала, ти нас любиш…

Віра, не звертаючи ні на кого уваги, терпляче чекала на розлучення…

Зрештою, воно відбулося.

Суддя дуже здивувалася:

– Ви хочете залишити сина з батьком?

– Так, – спокійно відповіла Віра. – Адже відповідальність за дітей у нас однакова. До того ж тато не проти. Навіть радий. Правда, Ігоре?

Ігор кивнув головою.

І питання було вирішено.

Так, як запропонувала Віра.

Ігор із полегшенням видихнув…

Даремно.

Все тільки починалося.

***

Віра все підготувала до свого від’їзду. Зібрала речі: свої та дочки. Забрала найнеобхідніше.

І підготувала шпаргалки для Ігоря.

Розписала:

– Що любить Олежик, що не любить, в який садок ходить, як звуть виховательку, які продукти не переносить, які мультики дивиться, де знаходиться поліклініка і т.д. і т.п.

Пробігши папірець очима, Ігор свиснув:

– Ну ти даєш! Для чого це? Ми чудово впораємося самі! Правда, синку? – він узяв хлопчика на руки, підкинув під стелю.

Олег захихикав від захоплення.

– Ну все, нам час, – Віра перервала веселощі, – якщо що, дзвоніть.

Як тільки вони з донькою пішли, Ігор зателефонував до Оксани:

– Все! Шлях вільний! Приїжджай!

Цього ж вечора Оксана виклала в соцмережі публікацію: «Початок нового життя!» і прикріпила фото, де вони з Ігорем схилилися над ліжечком сплячого сина.

***

Ну, а далі почався справжній поганий сон для Ігоря і терпляче очікування з неабиякою витримкою для Віри.

***

Реальність виявилася дуже далекою від ілюзій.

Олежик рівно наступного дня влаштував таке…, просячи покликати маму.

Відмовлявся їсти те, що готувала Оксана.

Категорично не хотів із нею залишатися.

Ранкові збори в садок виводили Ігоря із себе. Хлопчик не хотів одягатися, вередував. Плакав всю дорогу і упирався щосили, коли вихователька забирала його в групу. Ігор постійно запізнювався на роботу.

Потім Олежик занедужав.

Ігор не знав, що робити.

Доглядати сина було складніше, ніж він думав.

Потім знову садок. Потрібно було встигати за дитиною увечері. Доводилося раніше йти з роботи. Начальство почало коситися.

Оксана раптово поїхала у відрядження. Потім зникла зовсім, написавши есемеску: «Я не готова покласти своє життя до ніг твоєї дитини».

Мама Ігорю допомагати відмовилася, пославшись на здоров’я.

Віра приїжджала строго раз на тиждень на дві години. Після її відходу Олег дуже вередував.

Грошей на іпотеку вистачало, але Ігор ніяк не очікував, що так багато доведеться витрачати на дитину.

Він забув про відпочинок. Роздратування та втома накрили з головою. Він з жахом упіймав себе на думці, що не хоче перебувати поряд з сином.

Словом, приблизно за три місяці, Ігор зателефонував колишній дружині:

– Віро, треба поговорити. Терміново.

Віра приїхала.

– Що сталося? – запитала вона з деяким співчуттям, відзначивши неважливий вигляд колишнього чоловіка.

– Благаю, забери його, – тихо промовив Ігор, – я більше так не можу.

– Що не так?

– Я втомився, Віро. Оксана мене кинула.

– Розумію, – Віра дуже постаралася сховати посмішку, – тільки…

– Віро, будь ласка, ніяких “тільки”.

– У сенсі?

– Переїжджайте сюди, живіть усі разом. А я піду.

– А потім виставиш мені претензії?

– Ніяких претензій, Віро. Оформимо квартиру на тебе.

– Невже так складно впоратися з чотирирічним хлопчиком? – усміхнулася Віра, – ти ж казав, що я нічого не роблю.

– Вибач. Я просто не думав … Так що, ти згодна?

– За умови, що все буде оформлено юридично.

Ігор подивився на колишню дружину довгим поглядом.

– Не знав, що ти така меркантильна.

– Вчителі гарні були, – парирувала Віра.

***

Слово своє Ігор дотримав.

Квартиру оформив на Віру.

Сплачує іпотеку.

Аліменти – на двох дітей.

Кожних вихідних, за рідкісним винятком, відвідує їх.

Не забуває прихопити букет для колишньої дружини.

Як подяку. За те, що пішла назустріч.

А ще за те, що дозволила жити в її однокімнатній квартирі та оплачувати лише комуналку.

***

Тепер усі подруги та родичі співчувають Ігореві та вважають Віру поганою. Мовляв, сина маленького не пошкодувала, безсердечна.

А вона поки що насолоджується перемогою.

Ні про що не шкодує.

І в жодні негативні наслідки не вірить.