Раїса Вікторівна зайшла в гості до доньки. – Катю, я до вас! – вигукнула вона, коли зайшла в коридор. – Ой, мамо, а ми на тебе не чекали, – в коридорі з’явилася донька. Раптом, Раїса Вікторівна помітила в коридорі якісь сумки. – Ви що, кудись їдете? – здивувалася жінка. – Так, хочемо відпочити за містом, – невпевнено відповіла Катя. – А чому мене не попередили? – запитала Раїса Вікторівна. – Забули… Мамо, до речі, я хотіла у тебе дещо попросити, – якось підозріло почала Катя. – Що попросити? – не зрозуміла Раїса Вікторівна, але жінка навіть уявити не могла, яке «прохання» висловить їй донька.

Раїса Вікторівна зайшла в гості до доньки. – Катю, я до вас! – вигукнула вона, коли зайшла в коридор. – Ой, мамо, а ми на тебе не чекали, – в коридорі з’явилася донька. Раптом, Раїса Вікторівна помітила в коридорі якісь сумки. – Ви що, кудись їдете? – здивувалася жінка. – Так, хочемо відпочити за містом, – невпевнено відповіла Катя. – А чому мене не попередили? – запитала Раїса Вікторівна. – Забули… Мамо, до речі, я хотіла у тебе дещо попросити, – якось підозріло почала Катя. – Що попросити? – не зрозуміла Раїса Вікторівна, але жінка навіть уявити не могла, яке «прохання» висловить їй донька.

– Мамо, ну правда, ти могла б іноді… ну, не приходити. Просто посидіти вдома, виспатися, зайнятися собою… хоч раз, – Катя, не обертаючись, продовжила нервово помішувати кашу.

За її спиною почувся важке, сповнене обурення зітхання. Раїса акуратно поставила чашку на блюдце з тихим брязкотом.

– А я що, до вас переїжджала, щоб самотньо розмовляти зі стінами?

Катя невдоволено зітхнула. У цей момент їй хотілося зникнути. Вона втомилася. Фізично, морально, як завгодно. Від нескінченних настанов, від постійного фону чиєїсь присутності, від відчуття, що їхня квартира перестала бути їхньою територією.

…Раїса Вікторівна переїхала трохи більше року тому. Тоді цей крок здавався правильним. Після того, як не стало батька мати залишилася одна в іншому місті. У крихітній квартирці з старенькою кухнею, з трьома подругами на дачі та пенсією, якої ледве вистачало на продукти та комуналку.

– Та продавай ти все і переїдь ближче до нас, – сама запропонувала Катя. – Заодно допоможеш.

Вони тільки дізналися, що чекають на дитину. Рішення було ідеальним. Мама підтримає, мати допоможе. Гулятиме з малюком, готуватиме супи і кашки, може, навіть забере дитину на вечір, якщо Каті з Андрієм захочеться сходити в кіно.

А головне – мама не буде так самотня.

Раїса тоді ожила. Говорила, що відчуває приплив сил, що для неї це стане новим етапом, що їй все одно набридло все це старе. Вона продала квартиру та дачу, знайшла маленьку двокімнатну квартиру в сусідньому під’їзді.

Перші місяці все було гаразд. Раїса справді допомагала: доглядала Катю, готувала, пізніше – навіть підміняла ночами. Тоді її турбота була доречною і потрібною, і дочка відчувала щиру подяку.

Але минуло півроку, потім рік. Раїса нікуди не поділася.

Щоранку вона з’являлася біля порогу в районі восьмої, а йшла ближче до дев’ятої вечора. Катя вже перестала заводити будильник: вставала сама.

Іноді здавалося, що Раїса Вікторівна не приходить у гості, а повертається додому. Тому що поводилася вона тут відповідно часу: відправляла білизну та одяг у прання, мила вікна, цокала язиком через хлібні крихти на столі.

А потім починала вчити.

Вона безперервно роздавала поради. Катя вже закочувала очі від слів «треба не так», «я вчинила б інакше», «а чому ти не робиш ось це».

Андрій спершу був терплячий. Потім він почав хмуритися. Особливо вечорами.

– Ну, можна ж хоча б у цей час дати нам спокій? – шепотів він дружині на вухо, коли Раїса, не бентежачись, сиділа біля телевізора і з надривом коментувала вечірні ток-шоу.

Катя розуміла його, але не знала, що робити.

Раїса щиро вважала, що допомагає. Вона впевнено висловлювала свою думку з усіх питань: від вибору підгузків до вибору дивана.

– Що б ви робили без мене? – іноді питала мати з глибокою впевненістю у своїй незамінності.

Катя намагалася обережно порушувати тему.

Розмови починалися з безневинного:

– Мамо, тобі не нудно весь час тут сидіти?

І закінчувалися роздратованим:

– Тобто я вам, виходить, заважаю? Ви мене покликали, а тепер женете?

Того вечора, коли Катя вперше сказала це прямо, у повітрі повисла майже відчутна тиша. Мама повільно обернулася і подивилася на неї так, ніби дочка викреслила її з родового дерева.

– Я переїхала, бо ви попросили. Я кинула все: подруг, дачу з тією лавкою, на якій з твоїм батьком пила чай у вихідні… Все заради вас. І що я зараз чую?

Катя застигла, відчуваючи, як на душі стало важко. Бо певною мірою це було правдою. Вона сама втягла матір у своє життя, а тепер не знала, як витягнути її. Але знала одне: жити так більше не можна.

Коли мама пішла, Андрій налив Каті чай, підійшов до неї та обійняв. Вони довго мовчали.

– Ти не винна, – сказав він, коли нарешті підібрав потрібні слова. – Твоя мама молодець, але її дуже багато. А ми з тобою не діти, нам не потрібна нянька.

Катя подивилась на стіл. Мамин телефон випадково залишився у них. Як і сама мама: наче й не живе з ними, але ніби не пішла. І Катя зрозуміла: завтра все повториться.

Якщо вона не скаже «стоп». Але як це зробити, вона поки не знала. А тому вирішила спробувати втекти від ситуації.

Того дня, коли молодь нарешті зібралася виїхати за місто, Раїса Вікторівна з’явилася ще до сніданку. Катя поралася з речами, паралельно годувала дитину і збирала речі. Чоловік голився у ванній кімнаті.

А мама стояла у дверному отворі з таким обличчям, наче їй повідомили якусь неприємну новину.

– Ви кудись їдете? – спитала вона, схрестивши руки. – А мене навіть не попередили.

Раїса дивилася прямо, чекаючи пояснень. Не обурено, а ображено. Наче її кинули позаду, як тягар.

– Забула сказати, мабуть, – сказала Катя. – Ми поїдемо до парку готелю на дві доби. А ти поки що можеш відпочити, зайнятися чимось своїм.

Раїса хитнула головою, наче відганяючи набридливу бджолу.

– Чим «своїм»? В мене тут нікого. Усе залишилися там. А ти єдина людина, заради якої я взагалі сюди приїхала. А тепер я, значить, маю зайнятися чимось своїм… Ви вирішили забути мене?

У цей момент Андрій вийшов у коридор. Він почув останні фрази і зітхнув. Розмова обіцяла бути неприємною.

– Раїса Вікторівна, ми не забуваємо. Просто… іноді людям треба побути наодинці. Хоча б іноді.

Катя кивнула і взяла рюкзак, але намагалася не дивитися на матір.

– Мамо, ти не можеш бути у нас весь час, – дочка намагалася говорити якомога м’якше, хоча її голос все одно тремтів. – Це справді заважає. Мені, Андрію, навіть Сашку. Він уже плутається, хто його мати.

Раїса опустила очі і кілька секунд просто дивилася в підлогу.

– Ну звичайно, – нарешті сказала вона з гіркотою в голосі. – А коли я допомагала ночами, коли ви не знали, з якого боку до нього підступитися, – тоді я була потрібна. А тепер, як він на ноги встав, так одразу все, котись назад?

Катя шумно видихнула. Саме це вона боялася почути.

– Мамо, я тобі вдячна. За все. Але подяка – це не довічна перепустка на контроль. Я доросла жінка. Я хочу жити зі своїм чоловіком, без щоденного вторгнення. Я тебе люблю, але я не готова бути під постійним наглядом твоєї любові.

Пару секунд Раїса ніби боролася з собою: очі забігали, а губи затремтіли.

– Зрозуміло, – тихо сказала вона. – Я помилилася. Треба було там залишитися. Там мене хоч далекі родичі ховали б. А тут… Та кому я потрібна?

Від цих слів доньці стало неприємно. Катю накрило почуттям провини. Вона подивилась на Андрія. Той стояв, сунувши руки в кишені, і похмуро мовчав, але в його очах був рішучий блиск. Він захищав свою сім’ю та не збирався відступати.

– Мамо, не треба перетворювати це на трагедію. Це просто розмова. Я не відмовляюсь від тебе. Просто… я не можу, коли ти зранку до ночі. Це погано, причому і для тебе теж. Адже в тебе є своє життя. Спробуй знайти щось там, крім нас.

Раїса дивилася з таким розпачом, яким дивляться діти, у яких забирають останню іграшку. Катя відчула себе негідницею. Але відразу зловила себе на думці: вона – не така. Вона мати, дружина, жінка, зрештою. І має право на свою сім’ю.

– Ви хочете прогнати мене? – Раїса обернулася до них спиною, її плечі здригнулися. – Я… Я тепер вся – довкола вас. Одна. Зовсім.

– Ми не проганяємо. І ви не одна, – лагідно, але впевнено пояснював Андрій. – Просто… треба спробувати інакше, щоб зберегти стосунки, а не зруйнувати їх.

Раїса похмуро натягла куртку і мовчки пішла. Без звичного поцілунку в щічку та питання про те, що принести завтра на сніданок. У Каті всередині залишилося почуття порожнечі, у Андрія полегшення. Сашко мирно щебетав у кімнаті, перебуваючи у блаженному незнанні.

Мама не дзвонила і не писала під час відпочинку, ні в день приїзду. Катя іноді поглядала на годинник і прислухалася, чекаючи на дзвінок у двері. Але його не було.

– Ти вдома? Все гаразд? – написала вона надвечір, не витримавши.

– Так. Просто трохи втомилася, хочу відпочити. Не хвилюйся, – прийшла запізніла відповідь.

Катя не поспішала лізти з розмовою. Мабуть, матері потрібно повітря не менше, ніж дочці. Вони обидві варилися в цьому симбіозі надто довго, щоб ось так одразу перебудуватися.

За кілька днів Катя сама зайшла до неї. Принесла банани та сіла на кухні. Раїса була в теплому халаті, зі спицями в руках. Вона зосереджено дивилася відео на смартфоні.

– Що там? – запитала Катя, заглядаючи.

– В’язати вчуся. Але не виходить. Намагаюся носки зв’язати, а виходить сітка під картоплю. Ось майстер-клас дивлюся.

– Може, я тобі заняття які знайду? – Підхопила ідею дочка.

– Та не треба. Я ось кинула клич у міську групу зі знайомствами. Мовляв, шукаю подруг для прогулянок та походів у театр, – несміливо почала мати. – Ну, знаєш, більшість коментарів були, звичайно, від молоді… У наш час люди були ввічливішими. Але кілька жінок все ж таки відгукнулося.

Катя здивовано скинула брови.

– І як?

– Та ось, сьогодні гуляли. З Мариною. Вона на пенсії, раніше медсестрою працювала. Син у іншому місті. Теж одна. Каже, що раніше боялася писати сама. Соромилася. А тут, каже, мене побачила, трохи підбадьорилася.

Катя слухала та не зупиняла. Її мати, яка ще недавно не бачила себе без дочки, тепер розповідала щось своє. Причому цілком спокійно, без маніпуляцій та спроб натиснути на совість.

– Ну а як враження?

– Ти знаєш… З нею приємно спілкуватися. Ходить вона, звісно, ​​швидко. Я ледве встигаю. Але розмовляє про все на світі… Розповіла мені про колишнього чоловіка, порад зі здоров’я надавала, ось якраз пообіцяла мене піднатягнути з в’язанням. Сказала, мовляв, спиці у мене не ті. Пообіцяла свої принести на пробу.

Катя раптом відчула, що їй знову легко з мамою. Що в них з’явилися нові теми для обговорення, що не стосуються онука та порядків у дочки.

– Мамо, а давай ми тобі з пряжею допоможемо? Ти назбирай кошик десь, а ми сплатимо, – запропонувала Катя.

Раїса помітно розгубилася, аж відклала спиці убік. Вона на кілька секунд заплющила очі, ніби намагаючись стримати сльози.

– Правда? Дякую. Я не чекала…

– Нема за що, – м’яко відповіла дочка. – Тільки одна умова: перша пара шкарпеток не для нас. А тобі.

Раїса добродушно посміхнулася.

– Спробую. Хоча для себе робити найважче.

Минуло ще кілька тижнів. Раїса знову почала приходити до них, але вже рідше. Коли приходила, розповідала про нових знайомих, про Марину чи про те, що замовила набір гачків та плюшеву пряжу для іграшок.

Якось Каті знадобилася допомога матері. Їй треба було приготувати вечерю до повернення Андрія, а в холодильнику було якось порожньо.

– Мамо, зможеш посидіти з Сашком десь за півгодини? Мені б у магазин відбігти, – написала донька Раїсі.

– Не можу. У мене Мариночка в гостях показує, як правильно петлі в’язати. Перша шкарпетка вже наполовину готова. Майже рівна, – відповіла їй мати за п’ять хвилин.

У цієї відмови був смак перемоги. Катя була рада тому, що мама більше не кидала все заради сім’ї і потихеньку перемикалася на себе.