У Олега теж були діти – Сашко та Максим. Але жили вони в місті, і приїздили нечасто. Бабуся їх любила по-своєму, але це відчуття було інше: вона завжди трохи бурчала, що вони «невиховані», «грубі», «тільки телефон у руках».
У Марії Степанівни було двоє дітей – син Олег і дочка Наталя. У Наталі двоє діточок: Оленка та Іванко. Вони часто бігали до бабусі, допомагали їй у саду, любили слухати її казки. Бабуся їх обожнювала, а вони відповідали їй тією ж любов’ю.
У Олега теж були діти – Сашко та Максим. Але жили вони в місті, і приїздили нечасто. Бабуся їх любила по-своєму, але це відчуття було інше: вона завжди трохи бурчала, що вони «невиховані», «грубі», «тільки телефон у руках».
І ось настав день, коли всі вони зібралися разом. Наталя з чоловіком і дітьми приїхала ще зранку, допомагала мамі накривати на стіл. Трохи пізніше під’їхав і Олег зі своєю сім’єю.
– Ой, нарешті! – вигукнула бабуся, обіймаючи сина. – Давайте, роздягайтеся, сідайте.
Але вже за кілька хвилин стало зрозуміло: різниця в ставленні була очевидна.
– Оленко, Іванку, сідайте поруч зі мною, – бабуся погладила внуків по голові. – Я вам пиріжків з вишнями напекла, як ви любите.
Сашко та Максим мовчки перезирнулися. Вони теж любили пиріжки, але бабуся спочатку ніби й не помітила їхніх поглядів, бо вирішила спершу подбати про улюблених внуків.
За столом Марія Степанівна то й діло нахилялася до Наталиних дітей: то ложечку супу підсуне, то шматочок м’яса покладе, то згадає, який гарний малюнок їй учора прислала Оленка.
– А наші діти теж малюють! – озвалася невістка, Олегова дружина, – Сашко недавно цілу картину фарбами намалював!
– Ага… – кивнула бабуся, навіть не глянувши. – От тільки у Іванка виходить справжня краса, він такий старанний!
Сашко мовчки опустив голову. Він насправді пишався своїм малюнком, навіть мріяв показати його бабусі, але після таких слів не наважився.
Після обіду всі вийшли у двір. Іванко й Оленка бігали по траві, сміялися, а бабуся підбадьорювала:
– Ой, золоті мої, які ви в мене прудкі!
Максим теж хотів приєднатися, але коли спіткнувся й впав, бабуся тільки знизала плечима:
– От бачиш, треба дивитися під ноги!
А от до Іванка одразу підбігла, витерла пилюку з коліна й пригорнула.
Тиша повисла над подвір’ям. Невістка дивилася, як її діти відвертаються й ховають образу. Олег спробував жартувати, але вийшло сухо.
Найбільше боляче було Сашкові. Він пам’ятав, як ще малим теж приїздив до бабусі й хотів допомогти в саду. Але тоді вона сказала:
– Іди краще, не мішай, ти все зламаєш.
А потім узяла з собою Оленку, яка була зовсім маленька, і терпляче навчала її полоти бур’яни.
Ця різниця накопичувалася роками, і сьогодні стала особливо різкою.
Увечері, коли сіли пити чай, Максим несподівано піднявся й сказав:
– Мамо, тату, поїхали додому.
– Та ще рано ж! – здивувався Олег. – Посидимо трохи.
– Я хочу додому, – твердо повторив Максим. Його очі блищали.
Сашко теж встав.
– Я теж.
Невістка глянула на чоловіка й тихо додала:
– Може, й справді… Діти втомилися.
Олег відчув, як всередині защеміло. Він зрозумів, чому діти так рішуче хочуть додому, але не сказав уголос. Тільки стиха підвівся:
– Ну, тоді поїхали…
Марія Степанівна розгубилася:
– Та що ж таке? Ви ж тільки приїхали! Я вам і пирога ще дам у дорогу…
Але діти вже мовчки йшли до машини. В їхніх очах було стільки образи, що навіть бабуся зрозуміла: щось вона робить не так.
Коли машина від’їхала, Марія Степанівна довго стояла біля хвіртки. Їй було ніяково. Вона завжди казала, що любить усіх внуків, але всередині знала: любов її була різною.
Вночі їй не спалося. Вона згадувала, як маленька Оленка обіймала її за шию, а Іванко розповідав казку, вигадану на ходу. Але чому ж серце не відкривалося так само тепло до Сашка і Максима? Чи не тому, що вони нагадували їй невістку, з якою вона ніколи не знаходила спільної мови?
«А хіба діти винні? – подумала вона. – Вони ж ні в чому не винні…»
Їй стало соромно. Перед очима стояв Сашко з опущеною головою, і Максим, який змусив батьків поїхати додому.
Наступного дня бабуся зателефонувала синові.
– Олеже, пробач… Передай дітям, що я… що я їх люблю. Просто, може, не вмію показати.
У слухавці була тиша. Потім син відповів:
– Мам, вони теж тебе люблять. Але їм дуже боляче, коли вони бачать різницю.
– Я зрозуміла, – тихо мовила вона. – Запроси їх ще. Я… я спробую інакше.
Через тиждень Олег знову приїхав з дітьми. Марія Степанівна вже чекала: на столі стояли не лише пиріжки з вишнями для Оленки та Іванка, а й улюблений шоколадний торт, який любив Сашко. А для Максима вона купила новий футбольний м’яч.
– Це вам, діти, – сказала вона, подаючи подарунки. – Я хочу, щоб ви знали: ви для мене теж рідні й дорогі.
Діти здивовано переглянулися, а тоді Максим усміхнувся:
– Дякую, бабусю.
Всі розуміли – бабуся зробила перший крок.
Вона зрозуміла: справжня любов не ділиться на «своїх» і «чужих». Якщо Бог дав тобі внуків – усіх треба любити однаково. Бо інакше рано чи пізно хтось поїде, залишивши за собою лише біль.
Любов не можна вимірювати «ближчими» чи «дальшими». Діти відчувають усе серцем, і навіть найменша несправедливість залишає слід. Іноді варто вчасно зупинитися, аби не було пізно виправляти помилки.