– Мамо, ти що тут робиш? – Андрій стоїть у дверях, тримаючи ключі від машини, очі широко розплющені.

– Мамо, ти що тут робиш? – Андрій стоїть у дверях, тримаючи ключі від машини, очі широко розплющені.

– Як це що? Додому повернулася! – відповідаю я, стискаючи ручку валізи.

– Надовго? – його голос звучить невпевнено.

– Назавжди! Синку, давай ключі від квартири.

– Ем, так вона вже зайнята, – він відводить погляд.

– Як це зайнята? Ким? – я відчуваю, як серце починає калатати швидше.

– Катя наша закохалася, вирішила жити окремо з нареченим. Ми їх туди поселили. Звідки ми знали, що ти раптом приїдеш? –

Світлана, моя невістка, виходить на поріг, нервово поправляючи фартух.

– Чудово! То я ще й попереджати повинна? Андрію, як ти міг так вчинити? Я ж 18 років гарувала в Італії, надсилала тобі всі зароблені гроші! А тепер що, залишитися без даху над головою?

– Мамо, не перебільшуй. Це ж не чужі люди, а твоя онука! – Андрій підвищує голос.

– А мені куди йти?

– Поки що можеш у нас пожити, – він знизує плечима, ніби це вирішує все.

– Поки що?! – я ледве стримуюся, щоб не заплакати.

Після стількох років праці, після всіх моїх зусиль для сім’ї, я стою у дверях будинку сина, а моя квартира, куплена моїми ж грошима, зайнята.

Але дозвольте мені розповісти все з початку, щоб ви зрозуміли, як я опинилася в цій ситуації.

Мій чоловік Петро був людиною, про яку мріють усі. Працьовитий, добрий, із золотими руками. Ще юнаком він пішов працювати на завод, а з роками став начальником цеху.

Завдяки йому ми жили без турбот – я, наш син Андрій і навіть мої батьки, коли потребували допомоги. Петро завжди казав:

– Олено, поки я тут, у нашого Андрійка буде все, що треба. Ти тільки доглядай за домом, а я про все подбаю.

І він тримав слово. Ми мали затишну квартиру в центрі Києва, Андрій ходив до хорошої школи, я могла не працювати, а займатися домом і сином. Але життя любить підкидати випробування.

Коли Петру було 52, йому стало зле. Той день я пам’ятаю, ніби вчора. Я сиділа на кухні, коли подзвонили з лікарні. Мої руки тремтіли, коли я слухала лікаря.

– Олено, ти тримайся, – сказала моя подруга Тетяна, коли прийшла мене підтримати. Вона заварювала чай, а я ридала, не в змозі повірити.

– Як я тепер житиму без нього, Таню? Як Андрію без батька? Йому ж тільки 25!

– Слухай, ти ще молода, 45 років. Може, поїдеш зі мною до Італії? Там можна добре заробити. Відволічешся, збереш на майбутнє. Ти ж сама на себе не схожа.

Тетяна вже кілька років працювала в Італії доглядальницею. Вона розповідала, як заробляє 800-1000 євро на місяць, і я подумала: чому б ні? Андрій уже дорослий, закінчив університет, працює менеджером. Мене тут нічого не тримає.

– Добре, я поїду, – сказала я.

У 2007 році я прилетіла до Мілана. Мене влаштували доглядальницею в родині сіньйори Рози – літньої пані, яка потребувала допомоги по дому.

Спочатку було важко: я погано знала мову, сумувала за домом, плакала вечорами. Але поступово звикла. Я прибирала, готувала, ходила на ринок, доглядала за онуками сіньйори. Працювала по 12 годин на день, але платили добре – 900 євро на місяць.

– Олена, ти молодець, – казала сіньйора Роза, вручаючи мені гроші перед Різдвом.

– Дякую, синьйоро.

Я надсилала Андрію майже все, що заробляла. Він дзвонив, розповідав:

– Мамо, отримав гроші. Купив новий диван у вітальню. Дякую!

За ці роки Андрій одружився зі Світланою, народилися онуки: Катя, Тимур і Артем. Я пам’ятаю, як він надіслав мені фото Каті – крихітки з рожевим бантом.

– Мамо, це твоя онука! – гордо сказав він по відеозв’язку.

Я раділа, але серце стискалося – я була так далеко. Щоб підтримати їх, я надсилала гроші на все: на дитячий садок, одяг, іграшки. Коли Андрій продав нашу стару квартиру і збудував будинок за містом, я була щаслива.

– Мамо, це завдяки тобі, – казав він.

Петро б пишався. Будинок вийшов просторий, із садом, де росли яблуні та вишні. Але я знала, що вічно в Італії не залишуся. Мені було вже за 60, і я мріяла повернутися до Києва, до рідних.

Коли Каті виповнилося 19, а найменшому Артему – 8, я вирішила: пора додому. Країна переживала складні часи, але я хотіла бути ближче до сім’ї. Домовилася з Андрієм:

– Синку, я надсилаю тобі 50 000 євро за три роки. Купи мені маленьку квартиру в Києві. Я повернуся, влаштуюся касиркою чи ще кудись, але хочу своє місце.

– Добре, мамо. Я все організую, – пообіцяв він.

Я ще попрацювала кілька місяців, назбиралагроші і на меблі і наремонт. У жовтні минулого року я приїхала до Києва.

– Мамо, ти ж казала, що пізніше приїдеш, – сказав син коли мене побачив.

– Я ж писала, що в жовтні! Ви не раді, чи як?

Світлана зустріла мене обіймами, але очі її бігали. Я одразу запитала про квартиру. І тут почався той діалог, який я вже описала. Моя онука Катя, виявляється, оселилася в квартирі з нареченим Вадимом.

Я була приголомшена. 50 000 євро – це не просто цифра, це мої роки праці, мої ночі без сну, мої сльози в чужій країні. Я пішла до гостьової кімнати, зателефонувала Тетяні.

– Таню, уяви: квартира зайнята! Катя там із хлопцем.

– Серйозно? Андрій що, не подумав про тебе? Ти ж усе для них робила!

– От саме. Я вимагаю, щоб повернули. Хай самі думають, як влаштувати дітей.

Наступного дня за вечерею я зустріла Катю з Вадимом. Катя кинулася обіймати:

– Бабусю, як я рада! Ти привезла щось із Італії?

– Привезла, онучко. Але скажи, ти знаєш, що квартира, де ти живеш, куплена моїми грошима?

– Ну тато сказав, що можна, – вона опустила очі.

Андрій перебив:

– Мамо, не перед дітьми. Катю, йди до себе.

Вечеря пройшла напружено. Світлана намагалася розрядити обстановку:

– Олено, подивися, ми сад посадили, як ти радила. Яблуні цвітуть, вишні вже плоди дають.

– Гарно, але це не вирішує питання. Я хочу своє місце.

– Добре, я поговорю з Катею. Може, вони тимчасово переїдуть до нас. – сказав син невдоволено.

Але нічого не змінювалося. Я жила в їхньому будинку, допомагала з онуками.

Якби тільки я могла повернутися в свою квартиру! Мені не вистачало власного простору, де я була б господинею, де могла б приймати рішення без втручання інших. Тут, у сина, я відчувала себе чужою, навіть незважаючи на всю свою допомогу.

Тим часом, Катя прийшла до мене в гості. Вона стояла на порозі, не знаючи, як почати розмову. Очі її були насправді дивно сумні.

– Бабусю, я повинна тобі щось сказати, – її голос був приглушений. – Я при надії, і ми з Вадимом думали, що могли б пожити у твоїй квартирі, поки не з’явиться дитина. Зрозумій, будь ласка, я не хочу завдавати тобі клопоту, але ми в пошуках даху над головою.

Вона мовчала, дивлячись на мене, намагаючись зрозуміти, як я реагую.

У моєму серці одразу виникли суперечливі почуття. З одного боку, я розуміла її ситуацію, але з іншого – я так мріяла про свою свободу, про свою маленьку оселю. Я втомилася від того, що мої бажання постійно ставали на другий план.

— Мам, ну ми ж не думали, що так вийде. – каже мені син. – ну, що вже робити. Хай живуть, а ти тут, біля нас. Хіба тобі тут зле?

Я змовчала. Щоками лиш сльоза прокотилась. Я дуже щаслива жінка, я маю і сина хорошого і онуків, дай Бог діжду правнуків, я заробила гарні гроші. допомогла сім’ї.

Але я не стара ще. Я хочу жити не у приймах, а у своїй квартирі, за своїм розпорядком, за своїм сценарієм. Хіба я такого не заслужила?

Скажіть мені, як бути у цій ситуації? Що б ви зробили, на моєму місці?