— Ви просто сяєте! Така гарна! Бажаю, щоб усе було добре!

Я їхала з медичного центру, сповнена радості. Щойно спеціалісти підтвердили: я при надії! Сім років ми з Тарасом мріяли про дитину, витримували невдачі, але я не втрачала віри.

І ось — диво сталося. Я уявляла, як розповім Тарасу, як ми обиратимемо візочок і плануватимемо прогулянки. Але раптом задзвонив телефон.

— Олено, у мене термінове відрядження, — швидко сказав Тарас. — Три дні, не встигну навіть додому заїхати. Куплю все на місці.

— Тарасе, зачекай, я маю, — почала я, але він уже поклав слухавку.

Я хитро усміхнулась у дзеркало заднього виду. “Ну що ж, дізнаєшся, що станеш татом, через три дні!” — подумала я. Водій сусідньої машини підморгнув мені, і я розсміялася. Сьогодні ніщо не могло зіпсувати мій настрій.

Наступного дня я поїхала на консультацію. У черзі незнайома жінка сказала:

— Ви просто сяєте! Така гарна! Бажаю, щоб усе було добре!

— Дякую, — усміхнулась я, відчуваючи тепло від її слів. “Якби Тарас мене зараз побачив!” — подумала я.

Мені видали купу направлень. Я раділа кожній дрібниці, адже це означало, що моя мрія збувається. У думках я вже вибирала ліжечко й уявляла, як гулятиму з малюком. Але в коридорі я випадково зіштовхнулася з кимось, і мої папери розлетілися.

— Ой, вибачте, я така незграбна, — пробурмотіла я, нахиляючись за папірцями. Один залетів під диван, і я потяглася за ним. Раптом я помітила знайомі кросівки. “Точно, такі ж, як у Тараса!” — майнуло в голові. Я підняла очі й застигла. Переді мною стояв Тарас, а поруч — молода дівчина, яка трималася за живіт.

— Ні, любий, мені тут не подобається, — капризно сказала вона. — Давай підемо в інший центр, тут тісно, люди штовхаються!

Вона виразно глянула на мене. Я підвелася, наші з Тарасом погляди зустрілися. У його очах я побачила розгубленість. Хотіла крикнути: “Як ти міг?”, але лише тихо сказала:

— Вибачте, я неуважна.

Я швидко пішла до виходу, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Чому саме сьогодні? Тарас гукнув услід:

— Олено, зачекай! Я все поясню!

Я озирнулася. Його супутниця здивовано морщила носик. Я не стала нічого казати й пішла далі. Сцени не буде. Він має зробити вибір сам. Я не триматиму його лише через дитину. Сім років я боролася за нашу сім’ю, а він, схоже, здався.

У машині сльози текли по щоках, але я доторкнулася до живота й прошепотіла:

— Маленький, у нас усе буде добре. Я подбаю про тебе.

Це заспокоїло мене. Я вирішила: їду додому, збираю речі й іду. Наша квартира, за яку ми виплатили кредит, більше не моя. Тарас не розповів мені правду, жив подвійним життям. Я не могла залишатися там, де він обрав іншу.

Удома я швидко зібрала сумку. Двері відчинилися, і Тарас увійшов.

— Олено, куди ти? — схвильовано запитав він. — Давай поговоримо, я поясню!

— Нема про що, Тарасе, — спокійно відповіла я. — Я орендую квартиру. А ти можеш приводити її сюди. Їй буде зручно.

— Не йди, благаю, — він ступив до мене. — Давай усе обговоримо!

Я мовчки взяла сумку й вийшла. Він не побіг за мною. Це підтвердило: та дівчина для нього важлива.

За тиждень я орендувала квартиру й подала на розлучення. Через місяць зателефонувала свекруха.

— Олено, що відбувається? — різко спитала вона. — Тарас каже, ти подала на розлучення. Поясни!

— Я просто поважаю його вибір, Маріє Іванівно, — відповіла я й поклала слухавку.

У суді Тарас прийшов із тією дівчиною. Вона була кругла, а я — сама. Суддя помітив мій спокій і запитав:

— Ви впевнені, що хочете розлучення?

— Так, — відповіла я. — І я віддаю квартиру Тарасу. Мені вона не потрібна.

— Але ж це ваше спільне майно! — здивувався суддя.

— У мене інші плани, — усміхнулась я.

Тарас виглядав розгубленим. Він чекав, що я боротимуся, але я не хотіла. Після суду свекруха підійшла до мене.

— Олено, чому ти не борешся? — обурено спитала вона. — Ця дівчина — не рівня тобі!

— Мені нема за що боротися, — спокійно відповіла я й пішла.

Моя сестра Юля запропонувала переїхати до неї. Дізнавшись про мій стан, вона оточила мене турботою.

— Олено, ти не сама, — сказала вона. — Я допоможу з малюком.

— Дякую, Юлю, — усміхнулась я. — Але я вже шукаю квартиру. Мій шеф обіцяв дистанційну роботу,  та й знайшлись покупці на земельну ділянку, що ще тато мені залишив.

— Ти неймовірна! — захоплено сказала Юля. — Як ти тримаєшся?

— Усе заради дітей, — відповіла я. — До речі, я чекаю двійню!

— Двійню?! — ахнула вона. — І ти мовчала?

— Це моє подвійне щастя, — засміялася я.

Через три місяці я оселилася в новій квартирі. Життя було непростим, але я раділа кожному дню. Юля часто навідувалася.

— Олено, ти як земна куля! — одного разу сказала вона. — Це точно двійня?

— Так, мої хлопчики — Максим і Данило, — усміхнулась я. — Уже ганяють м’ячик, правда я прошу спокійніше, бо й дихати важко!

Коли з’явились на світ мої сини, свекруха дізналася про них і приїхала. Побачивши двійнят, вона розплакалася.

— Олено, ти молодець, — сказала вона, тримаючи малюків. — Тарас не заслуговує тебе. Він здався, а ти ні. Дозволь нам із чоловіком бачитися з онуками.

— Звичайно, — відповіла я. — Ви завжди будете їхніми бабусею і дідусем.

Пізніше я дізналася, що Тарас розійшовся з тією дівчиною — малюк що з’явився на світ виявився схожим не на мого чоловіка а на охоронця у їхньому офісі. Та не розрахувала що руде волосся може передатись нащадкам.

Відтоді минуло ще пів року. Сини підростали — смішні, жвавенькі, як два кошенята. Максим усе тягнув до рота, Данило постійно базікав на своєму дитячому.

А між цим новим життям раптом знову з’явився Тарас. Не так, як раніше. Тепер він приходив регулярно. Зі свекрухою чи без, приносив іграшки, підгузки, розбирав коляску і навіть навчився чистити пляшечки.

— Я хочу, щоб наші діти мали тата, — сказав він одного разу, гойдаючи Данила. — І я не про гостьові візити. Я хочу повернути все, як було.

— А як було, Тарасе? — спитала я рівно. — Я при надії, а ти з іншою у медцентрі. Це «було»?

Він опустив очі.

— Я зробив помилку. Але не відмовився від відповідальності. Я знову тут. Для них. І для тебе, якщо дозволиш.

Я не відповідала. Наче в мені щось заважало. Зрада — це як тріснуте скло. Начебто ціле, а світло вже ламає.

Мама теж не мовчала.

— Оленко, подумай, — почала вона тихо. — Я знаю, що тобі боляче. Але Тарас — не покинув дітей. Він хоче повернутись. Хлопчики мають тата. Ти маєш сім’ю. Тобі не холодно вночі?

— Мамо, — зітхнула я. — Тобі теж було б не по собі, якби ти побачила, як твого чоловіка тримає за руку інша. А ти стоїш поруч, при надії його синами.

— Я знаю. Але ти сильна. Пробачити — ще більша сила.

Юля хмикнула:

— Ага, іще й грамоту вручать: «Молода мама року, що змогла пробачити зрадливого чоловіка що бігав на ліво і стрибав у гречку!» Вибач, Олено, але я ніколи не зможу йому повірити.

А я сиділа посеред свого маленького світу, де пахло молоком, пелюшками і надією. І не знала, в яку сторону той світ крутити.

Одного вечора, коли хлопчики вже спали, Тарас залишився помити посуд. Ми сиділи на кухні, я пила ромашковий чай, а він тихо сказав:

— Я навіть не кохав її, Олено. Вона була, втечею. Ти тоді вся в лікарнях, перевірках, очікуванні. А я відчував себе зайвим. Слабким. Хотів забутись.

— Тобі було важко? — я гірко усміхнулась. — А мені було легко? Сім років надій. І ти втік. І ще й брехав.

— Так, я тоді зрадив. Але зараз я хочу будувати. Не руйнувати. Я бачу, як ти сильна. І я хочу бути поряд.

Я не відповіла. Просто подивилась на нього. Не з гнівом, а з сумом. У мені давно не було злості. Була втома.

Вночі я довго не могла заснути. Ходила між ліжечками, вдихала солодкий запах дитинства, поправляла ковдри. У голові крутилися мамине «він хоче повернутись» і Юлине «ніколи не повірю».

Я більш за все люблю своїх синів. Я їхня мама і зараз тільки від мене залежить їхня доля. І як мені бути? Пробачити заради них, чи все ж йти далі забувши про зрадника?