– Чудово! Зробив дружині ляльку – і до мами під спідницю? Ні, синку, так не вийде. Я тебе ховати не буду.
– Чудово! Зробив дружині ляльку – і до мами під спідницю? Ні, синку, так не вийде. Я тебе ховати не буду.
– Та до чого тут ховати? Я ж не зовсім… Просто видихнути хочу, розумієш? Там вона репетує, плаче, потім вибачається, потім знову репетує… У мене настільки нерви на межі, що вже чуже дихання бісить!
– Видихнеш тепер на тому світі, – процідила Таміла, рішуче ступивши вперед. – Одружився – терпи! Це тобі не літній табір, а родина. Чи ти думав, що ви все життя будете по клубах бігати та кіношки дивитися?
Матвій відвів погляд і розгублено смикнув плечем. Він хотів щось сказати, але слів не знайшлося. Син поставив сумку на підлогу, ніби все одно збирався прорватися до квартири матері, хай навіть крізь її обурення.
Таміла одразу подалася вперед.
– Ні! Жодних ночівель! Жодних вечерь! Не підеш сам – поліцію нацькую. Серйозно. Бач, втомився він…
Матвій завжди поводився так. Дивився розгублено і винно, але в погляді блимали іскорки образи.
…Син з дитинства був майстром відлинювання. Поки старший брат працював на дачі, Матвій скаржився на живіт і лежав у ліжку з “температурою”. Таміла бігала з ним лікарями, поки не зрозуміла, що її молодшенький просто дуже артистичний і хитрий.
Якось, коли син у черговий раз невдало «захворів» перед контрольною, вона просто витягла його за шкірку з ліжка. Він скиглив, голосив і скаржився, але йому довелося піти.
– От простягну ноги прямо там – знатимеш… – ображено нарікав він, шморгаючи носом. – Ганна Павлівна тебе налає за те, що ти мене хворого до школи відправила. Тебе, а не мене!
Таміла сміялася, хоч уже тоді розуміла, що це не смішно. Матвій міг пів дня возитися з конструктором і будувати замки, але прибрати за собою тарілку для нього прирівнювалося з трагедією світового масштабу.
Домашні завдання він робив тільки після крику. За будь-якої проблеми біг до мами з очима нещасного цуценяти.
І, хоч Таміла й намагалася припинити таку поведінку, звичка спихати відповідальність нікуди не поділася.
Катя, дружина Матвія, мала не простий характер. Спочатку вона була лагідною, ніжною та ласкавою. Мало не в рот заглядала.
– Вона мені кілька разів навіть каву в ліжко приносила. Мамо, ось таку дружину я й хотів, – ділився син із Тамілою.
Тамілу ж такими трюками було не провести. Вона чудово розуміла, що на початку стосунків кожен намагається показати себе з найкращого боку.
До того ж Каті був лише двадцять один рік. Майже ніякого досвіду, проте, бажання сподобатися всім і кожному – хоч греблю гати.
Достатньо було всього однієї званої вечері, щоб Таміла відчула, що за маскою пай-дівчинки причаївся маленький вулкан.
Коли Матвій попросив принести виделку замість ложки, Катя підвелася, але роздратовано видихнула. Коли він жартома назвав її капризулею, вона посміхнулася, але мимоволі повела бровою.
Варто було племінниці Таміли необережно висловитись про салат, як Катя різко схопилася з-за столу, невдоволено підтискуючи губи.
– Ой, мамі забула зателефонувати! – Сказала вона і ретирувалася на кухню.
Тамілі здалося, що нікому вона так і не подзвонила. На кухні стояла тиша.
– Ти будь з нею обережніший, синку. Впевнений, що це твоє? – акуратно спитала вона пошепки, коли Катя пішла. – Не найгірша дівчина, тобі така й потрібна, щоб ганяла, але…
“Але ти не розумієш, на що підписуєшся”, – подумала Таміла, хоча вголос так не сказала.
– Мамо, у нас все добре. Ти надто сувора до неї. Вона буває емоційною, але ж це не проблема, — відмахнувся Матвій.
Не проблема… Для Таміли це справді не було проблемою. Вона навіть бачила у цьому плюси. Так, Катя з характером, зате пробивна і самостійна. Свого завжди досягне. І Матвію розкисати особливо не дасть.
Тільки ось, чи готовий до цього Матвій? Як показало життя – ні, він виявився не готовим.
Через пів року після весілля Катя та Матвій прийшли до Таміли з тортиком та широкими усмішками.
– Мамо, ти скоро станеш бабусею!
Таміла мало не похлинулася. У неї стислося горло, а руки миттю спітніли. Жінка поправила окуляри та уважно подивилася на молодих. Ті сяяли так, наче зірвали джекпот.
– Ви що? – вирвалось у неї. – Ще й року не прожили разом і вже діти?
Матвій спантеличено підняв брови: не чекав такої реакції. Катя опустила очі і насупилась. Було ясно, що відмовляти їх марно.
– А що таке? Ми ж чоловік і дружина, у нас сім’я, – промимрив Матвій.
Таміла важко зітхнула. Та ці двоє діти! Куди їм ще третього? Вони гадки не мають, що таке засинати від втоми, стоячи в душі. Проте пропонувати альтернативи вона не стала. Ще виявиться винною. Якщо вже сталося, то нехай.
“Від мене все одно нічого не залежить”, – розуміла вона. Але Таміла помилилася. Волею долі кермо раптово перейшло в її руки.
Як це сталося? Поступово. Починалося все, як зворушлива звичка. Матвій почав заїжджати до матері на обід. Говорив, що сумує, хоче частіше бачитися, що після дорослішання він почав цінувати Тамілу та її турботу.
Потім проговорився:
– Та Катю від усього поспіль каламутить. Від запаху м’яса, риби, навіть від яєчні. Сидить на своїх салатах. А я ж не козел, мені хочеться чогось людського, – зізнався він.
І почав заїжджати на вечері.
Таміла не заперечувала. Їй здавалося, що так вона допомагає і Каті, і Матвію. Невістці менше стояти за плитою. А ситий чоловік – щасливий чоловік.
Але Матвій заходив усе далі і далі.
– Вона мені весь мозок зранку винесла, – скаржився він. – Мовляв, ніготь зламала, а їй на день народження до подруги їхати.
– Все питала, що робити, чи не ганебно з такими руками. А звідки мені знати? Мені це все по барабану, я б і уваги не звернув.
Таміла слухала, зітхала та кивала. Син розповідав, як утомився на роботі. Нарікав на те, що Катя будить його посеред ночі, щоб просто поговорити, а він не висипається.
Розповідав, як шукав у всіх навколишніх крамницях драконів фрукт, бо їй різко захотілося екзотики.
Якоїсь миті Таміла почала злитися. Не на невістку. На сина. Вона сама чудово пам’ятала, що таке носити малюка і наскільки важлива чоловіча підтримка.
Матвій же все більше й більше відгороджувався від дружини. Він став проводити всі вечори у матері: то дивився серіали, то ганяв у ігри за комп’ютером, то просто лежав на дивані “в тиші”.
– У мене вчора такий концерт був… Катя влаштувала істерику через те, що я купив не той йогурт. Персик вона нібито ненавидить, хотіла полуницю. Сказала, що я її зовсім не слухаю, – вкотре скаржився Матвій.
– Може, ти справді не слухаєш? – Таміла скептично вигнула брову.
Він відмахнувся. А через тиждень приїхав із сумкою та речами, повідомивши, що залишиться на пару днів.
– Вона все одно до своєї мами лижі нагострила. Нам з нею треба трохи охолонути один від одного, бо розлучимося.
Таміла примружилася, недобро дивлячись на сина. Ця новина їй зовсім не сподобалася.
– Ви розлучитеся, якщо ти постійно бігатимеш від неї. Розвертайся і їдь до неї! Їй зараз погано! Їй потрібна підтримка, навіть, якщо вона бурчить на тебе. Ти чоловік чи хто? Поруч маєш бути!
І тут помчало… Спочатку Матвій скиглив через те, що Катя замучила його своїми страхами. Що йому набридло бігати з нею на УЗД через день.
Що він утомився заспокоювати її і говорити, що все буде добре. Потім випадково ляпнув, що вже й сам серйозно подумує про розлучення.
Таміла миттєво зрозуміла контекст. Матвій сподівається, що мати підтримає його, пустить до себе, втішить. Ні, цього не буде! Вона ніколи не потуратиме безвідповідальності сина.
– А ти думав, як воно буде? Все квіточки та мімімішки? У ній росте маленька людина! Це, знаєш, як не просто. Я коли тебе носила, теж у вікно хотіла вийти.
– Мене нудило навіть від виду їжі. Одного разу я розплакалася через рекламу шампуню! Але твій батько завжди приходив додому, навіть, якщо хотів утекти. Бо кохав мене. Бо знав, що я сама і мені страшно!
– Мамо, ну ти ж не розумієш, вона…
– Все я чудово розумію! Ти вибрав жінку! Ти захотів дитину! Тож будь тепер мужиком.
– Та мені б просто до терміну…
– Спершу просто до терміну. Потім, поки зуби не проріжуться. Ні, Матвію! Ти не будеш чоловіком на пів ставки! Якщо знадобиться – шваброю прожену, але відсиджуватись тут ти не будеш!
Вони ще довго сперечалися, але зрештою Таміла виставила його за двері. А потім вона набрала повідомлення невістці.
– За годину мусить повернутися. Катюш, моя тобі порада: не тисни, але й спуску не давай. Він той ще гусак, не звик дбати про когось, – написала свекруха.
Катя прочитала повідомлення відразу, але відповідь надіслала лише через десять хвилин. Коротке «дякую» і серце.
…З того часу Матвій більше не проводив вечори у матері. Спочатку він взагалі зник, навіть з жіночім святом не привітав.
Потім спілкування налагодилося, хай і з відчутною дистанцією, і навіть легким холодком. Таміла не переймалася.
Біль – це неминуча частина дорослішання. А якщо дати йому сховатися під спідницею, він не подорослішає ніколи…
Як вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть в коментарях що ви думаєте з цього приводу?