Першими його помітили випадкові перехожі. Бабуся завмерла посеред тротуару, не вірячи очам.
Першими його помітили випадкові перехожі. Бабуся завмерла посеред тротуару, не вірячи очам.
— Господи, що це робиться?! — вигукнула вона, випустивши пакет, з якого тонким струмком потекло молоко.
Перехожі почали зупинятися, підіймати голови нагору. На самому краю даху застарілої триповерхівки, зачепившись крихітними лапками за стару водостічну трубу, тремтіло руде кошеня. Маленький, переляканий, як грудка осіннього листя на тлі свинцевого неба.
А потім їхню увагу привернув він.
Хлопець у синій толстовці повільно та обережно рухався по даху. Кожен його рух здавався божевільним — натовп унизу завмирав, наче боячись навіть поворухнутися. Удари сердець зливались у єдиний гомін тривоги.
– Він що, вирішив звести рахунки з життям? — почувся стурбований голос.
— Хтось, дзвоніть у МНС! Швидше!
— Молодий чоловік, стійте! Зараз приїдуть рятувальники!
Але той нагорі ніби був в іншому світі. Не чув. Або просто не хотів чути.
«Головне — не дивитись униз», — повторював собі Андрій, обережно переставляючи ноги на мокрій черепиці. «Просто йти вперед, не озиратися».
Перед очима стояла недавня сцена: він йшов додому після зміни, в голові крутилася неприємна розмова з начальником. «Занадто м’якотілий ти, Андрію. У нашій справі треба вміти тиснути. Якщо не здатний – не затримаєшся». У цей момент він і почув жалібне нявкання.
Кошеня вчепилося в край даху всіма пазурами, вітром тріпало його шерсть. Як він туди потрапив? Можливо, вибрався на дах через відчинене вікно горища, а ось назад не зумів. Було відчуття, що будь-який порив вітру віднесе бідолаху геть.
Андрій кинувся до під’їзду. Двері на дах були на замку.
Вибір залишився один — пожежними сходами. Іржаві, скрипучі, ніби з минулого століття. Але він навіть не вагався. Як у дитинстві, коли вони з друзями грали у сміливих рятувальників. Тільки зараз все по-справжньому.
– Гей, ти, нагорі! Одумайся! — лунало знизу. – Це ж висота, один крок – і кінець!
Андрій не відволікався. Черепиця під ногами була слизька від дощу, кожен крок давався з зусиллям. Вітер посилювався з кожною хвилиною, підштовхуючи у спину.
Внизу натовп зростав. Хтось знімав те, що відбувається на телефон, хтось судомно набирав номер екстрених служб, інші просто мовчали, стиснувши губи.
– Дивись, мамо, він, як Людина-павук! – захоплено прошепотів хлопчик років семи.
– Тихо, не смій! – різко обірвала його мати. – Який ще герой? Безумець!
Серед роззяв виявилася і Наталя Петрівна, літня вчителька, що жила неподалік. Вона впізнала його – Андрій Савчук. Колись першокласник, який приніс до школи коробку з кошенятами.
«Хотіли втопити, а я врятував!» — гордо говорив він тоді. І ось тепер… Рятував кошеня знову. Тільки ціна була куди вищою.
– Та коли ж приїдуть ці рятувальники? — з відчаєм вигукнула жінка в юрбі.
– Вже в дорозі! – Хтось відповів.
Андрій майже дістався. Залишилося трохи. Дотягнутися, схопити рудого і назад. Але…
“Не дивитися вниз … Тільки не зараз”.
Він таки глянув. І земля пішла кругом. Все попливло: дахи, обличчя знизу, осінні дерева. Серце застукотіло у вухах, дихання перехопило.
– Потерпи, хлопче! – вигукнув чоловік знизу. – Допомога вже близько!
Сирени рятувальників було вже чутно, але кошеня злякалося галасу і позадкувало до самого краю.
Час не чекає.
Андрій різко зробив ривок уперед. Його пальці намацали мокру шерсть. І тут карниз під ногою дав тріщину.
Натовп затамував подих.
Світ перевернувся. Політ тривав мить — чи цілу вічність?
На останніх секундах він встиг лише одне: затиснути кошеня міцніше, згрупуватися. У пам’яті випливло — батько, тренування з самбо, голос:
«Головне — правильно впасти, синку. Перекат. Згрупуйся»
Біль. Удар. Пісок.
Потім тиша.
Звуки почали повертатися, як із підводного світу. Сирени, крики, шум кроків.
– Він живий! Він дихає! Живий!
– Терміново швидку! Швидше!
– А кошеня?
– Ціле! В руках притиснувся — і ні подряпини!
Андрій розплющив очі. Над ним схилилося обличчя лікаря.
– Не рухайтеся. Як вас звати?
– Кошеня… — прошепотів він ледве чутно.
– З ним усе гаразд. А ви… вам дуже пощастило. Приземлилися на будівельний пісок. Перелом, забиті місця — але жити будете.
– Герой! — хтось крикнув у натовпі.
– Або божевільний… — буркнув інший.
– Ні, — озвалася Наталя Петрівна. — Таким людям пам’ятники треба ставити. Таких зараз мало — хто заради життя іншого не пошкодував свого.
Наступні дні для Андрія злилися в одну велику білу пляму: лікарняна палата, мама у сльозах, телеефіри, журналісти.
— З глузду з’їхав?! – плакала мати, тримаючись за руку. — Я мало не втратила тебе!
— Мамо, вибач. Але я не міг інакше.
А потім до нього в палату прийшла вона — та сама бабуся.
— Це мій Рижик, — сказала вона, обережно сідаючи. — Пропав удень, а потім кудись заліз. Я вже думала – все…
Кошеня, впізнавши Андрія, тут же зістрибнуло на ліжко, замуркотіло й уткнулося лобом у плече.
— Давайте домовимося, — з посмішкою промовила бабуся. – Тепер він наш спільний. Приходьте до нас у гості, синку.
Відео порятунку незабаром розлетілося по всій країні. Хтось захоплювався, хтось крутив пальцем біля скроні. А Андрій за місяць знову вийшов на роботу. Начальник зустрів несподівано тепло:
— Визнаю, був неправий. Доброта – це не слабкість. А, мабуть, справжнісінька сила.
Тепер Андрій нерідко заходить до бабусі та Рижика. За чаєм вони довго розмовляють, згадуючи той дах, дощ, вітер. А кіт, затишно згорнувшись на колінах, ніби знає, він став частиною історії.
На даху тепер стоїть захисна сітка. І табличка з написом:
«Цінуй життя — своє і чуже».
І в їхньому районі варто тільки Андрію з’явитися, як хтось обов’язково скаже:
«Це він. Хлопець, що кошеня врятував». І в цих словах — шана, тепла посмішка, віра в людей.
А страх висоти? Він залишився у тому падінні. І більше не повернувся.