Олексій підріс і став ще більше схожим на свого батька. У Зої серце завмирало, ніби повернулося в минуле. Та ж усмішка, фігура, ті ж пухнасті вії

Дзвінок відірвав Зою від вечері. Вона готувала собі рідко. Вранці задовольнялася чашкою кави, обідала на роботі в кафе, вечеряла склянкою кефіру або чаєм з печивом, а якщо дуже хотілося їсти, смажила собі яєчню.

У вихідні їздила до батьків. Мама незмінно давала із собою контейнери з їжею, відмовитися було неможливо

Зоя допивала склянку кефіру з печивом, коли з кімнати пролунала нав’язлива бадьора мелодія мобільника. Подумала, що давно треба змінити її на спокійнішу.

Мелодія діяла на нерви, вгвинчувалася в мозок. Зоя не витримала, відставила склянку і пішла до кімнати. Номер невідомий, але якщо хтось наполегливо намагається додзвонитися, значить хоче повідомити щось важливе. Зоя натиснула на з’єднання.

– Доброго дня. Я вже й не сподівалася, — пролунав у слухавці до болю знайомий голос. Скільки років минуло, а вона його одразу впізнала. “Скинь!” – скомандував внутрішній голос.

– Будь ласка, не відключайся. Мені треба з тобою поговорити, — ніби вгадавши думки Зої, квапливо попросила колишня подруга.

-Мені нема до кого більше звернутися. Лише ти зможеш мені допомогти. Скажи адресу, я приїду. Повір, це дуже важливо, — додала Маша після невеликої паузи.

Щось трапилося, просто так Маша не подзвонила б. Колись вони були подругами не розлий вода, в іншому житті.

– Добре, зараз надішлю адресу, — сказала Зоя і відключилася.

Серце тривожно билося в грудях. Вона набирала адресу, а в самої пальці тремтіли. Маша відразу відповіла: “Чекай”.

Зоя повернулася на кухню, вимила склянку і сіла до столу.

Скільки років гнала від себе всі думки про колишню подругу. Думала, вибачила, забула, заспокоїлася. Але цей дзвінок сколихнув спогади, що обрушилися на неї лавиною з гір.

Зоя красою не вирізнялася. Волосся світло-русяве, як і вії, очі маленькі, сірі. Предметом невдоволення була і фігура.

Ось у Марії було все прекрасно: і волосся, і фігура і великі блакитні очі. Погляди хлопців натикалися і застигали на ній, наче приклеювалися.

Щороку у літні канікули Зою відправляли до села . Село давно перетворилося на дачне селище. Зимувати залишалися всього в чотирьох будинках: бабуся Зої, сусідка баба Нюра та ще дві родини старих. До баби Нюри на літо приїжджав онук. З ним і проводила Зоя всі літні канікули.

А одного літа все змінилося. Зоя побачила перед собою не хлопця, друга дитинства, а гарного підлітка, і посоромилася кинутися йому назустріч, як і раніше. А Артем зрадів їй, покликав на річку, як ні в чому не бувало.

Всю дорогу йшли й балакали, але на березі зняти сукню при ньому Зоя чомусь посоромилася. Дочекалася, коли він увійде у воду, тільки тоді, відвернувшись від річки, швидко зняла через голову сукню і кинулась у воду, поки він не встиг розглянути нічого.

Наприкінці серпня роз’їжджалися до наступного літа. Чомусь на думку не спадало обмінятися адресами та телефонами. Наче існувало негласне правило, що сільське життя і міське – це поняття, що не змішуються.

В останні літні канікули перед випускним класом Артем не приїхав до села. Баба Нюра сказала, що поїхав із матір’ю на море. Намаявшись від нудьги, Зоя написала Машці і запропонувала приїхати до села. Та зраділа, у неї не було бабусь, села теж не було. В один із вихідних батьки Зої взяли Машу із собою, коли їхали відвідати доньку.

А за два тижні несподівано приїхав Артем. Він став ще вищи. Пухнасті темні вії обрамляли карі очі — предмет заздрощів Зої. Артем став справжнім красенем. Чомусь вона одразу пошкодувала, що покликала Марію. А та, як побачила хлопця, так одразу пішла знайомитись.

Вночі вони шепотіли, і Маша поцікавилася, чи цілувалася з ним Зоя.

– Ти що, ми з дитинства дружимо, — обурилася Зоя.

Але незабаром пошкодувала про свої необачні слова.

Тепер вони всюди ходили втрьох. Зоя відчувала, що стала зайвою. Вперше її тішила думка, що скоро роз’їдуться додому готуватися до школи.

Артем був забутий на рік, а з Машею вони, як і раніше, були подругами. Після закінчення школи Зоя до села не поїхала. Взимку пішла з життя бабуся. Невже вона ніколи більше не побачить Артема? Отут і пошкодувала, що не обмінялися контактами. Але ж не просити батьків взяти у баби Нюри адресу та номер телефону.

Бачитися з Марією стали теж рідше, навчалися в різних інститутах, та й Машка якось віддалилася від Зої. При зустрічі раптом стало нема про що говорити, спілкувалися квапливо, на бігу.

А потім Маша запросила її на весілля.

– Як? На першому курсі? Чи не рано? І мама дозволила? – з цікавістю допитувалась Зоя.

– А куди вона подінеться? Скоро бабусею стане, — задоволено посміхалася Маша. – Будеш свідком?

Перед Новим роком грали весілля. Зоя завмерла, коли побачила на порозі квартири Артема. Їй захотілося прокинутися від жахливого сну, втекти, сховатися, щоб не бачити, як вони дивляться один на одного. Але ж вона свідок на весіллі, не могла втекти і підвести подругу. І Машка , хоч би натякнула, Зої, хто її наречений, нізащо не пішла б на весілля.

На всіх весільних знімках Зоя вийшла жахливо. Єдина з гостей вона не посміхалася, виглядала втраченою. Із середини весілля взагалі пішла.

Маша своєї провини не відчувала, адже Зоя сама сказала, що з Артемом вони просто друзі. Марія якийсь час дзвонила, потім з’явилася дитина, і дороги подруг остаточно розійшлися. Зоя заборонила собі думати про них обох.

Але зустрічатися з хлопцями не виходило. Усіх порівнювала з Артемом.

Скільки ж минуло років? Близько десяти? Мама казала, що баба Нюра пішла засвіти, що будинок у селі продали, тепер у ньому господарює чужа людина.

І тепер цей дзвінок. Колишня подруга зараз приїде. “Про що з нею говорити? Навіщо погодилася зустрітись!” — запізно лаяла себе Зоя.

Коли відчинила двері, ахнула про себе, не впізнавши Машу. Невже за десять років людина може так змінитись?

Ця Маша нічого не мала спільного з гарною Марією з минулого. Вона сильно схудла, на блідому обличчі виділялися темні кола навколо очей.

– Доброго дня. Що сильно змінилася? Увійти можна? – сказала вона. Голос залишився тим самим, хоч і якимось сухим.

– Проходь на кухню, — сказала Зоя. – Чаю?

Вона одразу ввімкнула під чайником конфорку. Мовчала, чекала.

– А ти зовсім не змінилася. Мене скоро не стане, — буденно сказала Марія. Пропонують операцію, але я знаю, що її не переживу.

– Хвороба? – обережно спитала Зоя.

– Так. Думала, обійдеться, та ні. Доглядай за сином, коли мене не стане.

– Машо, не вигадуй. Ти обов’язково одужаєш… — непереконливо почала Зоя.

– Годі. Олексію дев’ять. Артем не впорається сам.

– А батьки?

– Його мати знову вийшла заміж. А моя сама знаєш, їй взагалі довірити нічого не можна. Зою, допоможи. Мені більше нема на кого сподіватися.

– Але я… Я не маю дітей, я не знаю, як з ними спілкуватися, я не зможу…

Закипів чайник, і Зоя схопилася до плити, з полегшенням відвернулась від невідступних Машиних очей, ховаючи сльози, що набігли.

– Твоя квартира? – Запитала Марія.

– Так. Колега батька виїжджав за кордон, продавав поспіхом та недорого. Батько купив для мене. Думали, так швидше заміж вийду, — говорила Зоя, розливаючи чашками чай і не дивлячись на Машу.

– Я знала, що він тобі подобається. Маєш право ображатись. Тільки допоможи. Я лягаю завтра до лікарні. Приходити до мене не треба. Я повідомлю їм твій телефон, щоб зателефонували, коли… – Маша встала з-за столу. І Зоя знову вразилася її худорлявості.

– А чай? – Зоя подивилася на чашку. Маша не відповіла і пішла до дверей.

– Я проведу тебе. – Зоя кинулася слідом.

– Тільки шкодувати мене не треба, – жорстко сказала Маша, зупинивши її холодним поглядом.

Коли за Машею зачинилися двері, Зоя повернулася на кухню, сіла за стіл. Вона не могла повірити, що молода вродлива жінка може ось так взяти і піти з життя. Цього просто не може бути…

Минув тиждень, два, а їй ніхто не дзвонив. Зоя багато разів поривалася сама зателефонувати до лікарні, дізнатися, як Марія. Але згадала, якими очима дивилася на неї Маша, зупиняла себе. “Якщо не дзвонять, значить, операція пройшла успішно, Маша одужує…” — умовляла себе Зоя.

А потім зателефонував Артем і сказав, що Маші не стало сьогодні вночі, назвав адресу.

Зоя одразу поїхала до нього. Він виглядав пригніченим. Відчинив двері і одразу повернувся до кімнати, сів на диван і застиг, дивлячись на одну точку. Син дивився телевізор, сидячи на підлозі. Зої здалося, що повітря в квартирі просякнуте відчаєм і болем.

– Артеме, Марія просила… — почала Зоя. – Чим я можу допомогти?

– Забери Олексія на час до себе, — крізь зуби процідив він.

– Я не поїду! – голосно сказав хлопчик, схопившись з підлоги. Зоя зрозуміла, що цю тему батько із сином уже обговорювали. – Я вже великий… – схлипнув він.

– Він знає? Тоді навіщо? Нехай попрощається з мамою, — сказала Зоя.

Артем промовчав, а Олексій вдячно подивився на неї.

– Ви їли? – схаменулась Зоя.

Не почувши відповіді, вона пішла на кухню. Зазирнула в порожній холодильник, знайшла під раковиною картоплю, посмажила, відкрила банку солоних огірків, знайдену під столом.

Олексій жадібно накинувся на їжу, а Артем тільки поколупав вилкою в тарілці, пішов у кімнату, знову сів на диван і втупився у стіну перед собою.

– Артеме, ти мусиш триматися, заради сина… Ти дружину втратив, а він маму… — намагалася достукатися до нього Зоя.

– За що? Я так її кохав… — простогнав Артем, наче не чув її.

– Мені треба їхати додому. Я приїду завтра. Чуєш?

Він невидячим поглядом глянув на Зою, не впізнаючи.
Зоя залишила свій номер телефону, попросила дзвонити будь-коли, викликала таксі і поїхала додому. Коли вона приїхала вранці, двері відчинив заспаний Олексій. Артем спав, у кімнаті стояв спертий запах.

– Чи часто він так? – Запитала вона хлопчика.

– Як мама захворіла, — зітхнув Олексій.

Зоя розштовхала Артема, але той щось пробурчав і знову вирубався.

– За що тебе Машка кохала? Про сина подумав би!

Вдвох з Олексієм вони відвели Артема у ванну. Зоя з душу поливала холодною водою. Потім вона змусила його переодягнутися, напоїла міцною кавою і викликала таксі. Залишивши Олексія вдома, вони з Артемом зайнялися підготовкою.

Артем хоч і прийшов до тями, але просто був поруч, усім займалася Зоя. Вона піднялася з ним у квартиру, подивитися, як Олексій , коли на таксі повернулися додому. Коли Олексій зрозумів, що Зоя зараз поїде, зашепотів :

– Не їдь.

Зоя вийшла надвір і відпустила таксі. Спала вона в кімнаті Олексія. Чула, як Артем, зітхав і тинявся по квартирі. Здавалося, ось він, поряд, піди, заспокой. Але Зоя чомусь не відчувала ні бажання, ні радості від цього. Вона вже не відчувала нічого до Артема, лише жалість . Він став чужим, кохає не її.

Зоя допомагала в усьому. Олексій весь час тулився до неї, відчував, що батькові не до нього. Вона часто відвідувала їх, готувала, прибирала. Майже завжди заставала Артема пригнічиним. А потім їй набридло.

– У тебе всесвітнє горе? А в Олексія? Ти втратив жінку, а він мати! Чуєш? Я не можу дивитися на це. Все, я йду. Може, тоді ти згадаєш, що маєш сина! — І вона справді пішла, грюкнувши дверима.

Увечері зателефонував Олексій, сказав, що батько пішов кудись. Зося знову поїхала до них.

Якось непомітно пролетіли півроку. Якось Олексій сказав, що у тата з’явилася жінка.

– Неприємна, і голос у неї неприємний. Зою, а якщо він одружиться, вона стане моєю мамою? Не хочу. Краще б ти.

– Ми з твоїм татом лише друзі, — з жалем промовила Зоя. – Він чоловік, йому складно одному.

– А я? – обурився Олексій.

– А ти виростеш, і ти матимеш своє життя. Якщо тяжко стане, приїдь до мене. Адреса залишу. Або подзвони.

Олексій часто почав приїжджати до Зої. Тепер батько проводив час із своєю подругою. У вихідні хлопчик залишався навіть ночувати у Зої. Артем не забороняв. Та й чи він знав? Якось він швидко забув Машу.

Настала весна. На травневі свята Зої захопила Олексія до села. Батьки вже були там, протопили будинок, влаштували шашлики. На запах прийшов новий сусід – великий чоловік за сорок, не красень, звичайний. Від нього віяло впевненістю та спокоєм. Та й батько його дуже хвалив.

Було незвично на сусідній ділянці бачити не Артема, а іншого чоловіка. Той у душу не ліз, запитань не ставив. Мабуть, батьки розповіли про них із Артемом. Батько натякав Зої, що такий потрібен чоловік, а не цей Артем.

Потім вона відвезла Олексія додому, піднялася з ним у квартиру і задихнулася від спертого повітря. Артем із подругою спали на дивані.

Зоя насилу розштовхала його.

– Ну ось що, Олексія я забираю, — сказала Зося. – Коли проспишся, приїдь за ним.

Артем забрав Олексія через три дні.

Настали літні канікули. Зоя вмовила батьків узяти Олексія до села, сама приїжджала до них у вихідні. А потім вона взяла відпустку на зміну батькам.

Якось приїхав Артем. Виглядав він не охайно. Куди подівся красень? Сказав, що забирає Олексія, вистачить жити у чужих людей, має сім’ю, натякаючи на свою нову подругу.

– Що сталося з ним? Який хлопець був, – хитала головою мама.

Олексій часто збігав до Зої і залишався ночувати. І жодного разу обурений батько не згадав про сина, не подзвонив. Так непомітно пролетів ще один рік.

Олексій підріс і став ще більше схожим на свого батька. У Зої серце завмирало, ніби повернулося в минуле. Та ж усмішка, фігура, ті ж пухнасті вії. Все літо він провів у селі, спочатку вона брала відпустку, потім батьки. З сусідом ходив у ліс та на рибалку.

– Ти йому подобаєшся, — якось таємно сказав Олексій Зої.

– Не кажи нісенітниці, — відмахнулася вона.

– А що? Якщо зробить пропозицію, погоджуйся. Він справжній чоловік, не те що мій тато. З ним не пропадеш, — по-дорослому сказав Олексій.

– Ти сватаєш мене, чи що? Що ви там про мене говорили? – суворо запитала Зоя.

– Та нічого. Так… Він розпитував про тебе, набрид прямо. Наприклад, як ти відреагуєш, якщо він зробить тобі пропозицію … – хитро примружився хлопчик.

– Ах ти, звідник! — Зоя жартома накинулася на Олексія – А нічого, що це не твоя справа? Радить він.

Але коли за кілька днів Володимир прийшов і зробив їй пропозицію, Зоя погодилася.

Через рік Артема не стало. Сам себе загубив. Олексій остаточно переїхав до Зої з Володимиром. Вони одружилися і оформили опікунство над хлопцем.

Біль пройшов, як і образа на Машку. Зоя навіть вдячна була їй, що одружила на собі Артема. Як би склалося її життя тоді? Вона не зустріла б Володимира.