Варвара стискала в кулаці результати аналізів. Папір відволожився від поту. У коридорі жіночої консультації було не проштовхнутися.

Варвара стискала в кулаці результати аналізів. Папір відволожився від поту. У коридорі жіночої консультації було не проштовхнутися.

— Морозенко Варвара Михайлівна! — крикнула медсестра.

Варвара підвелася, пройшла в кабінет. Лікарка — повна жінка з втомленими очима — взяла з її рук папку, пробігла поглядом по аркушах.

— Сідайте. — Вона окинула результати байдужим поглядом.

— У вас все в нормі. Обстежте чоловіка.

Варвара похолоднішала. Віталій? Але ж він…
***
Вдома свекруха шинкувала капусту на борщ. Ножем працювала люто, ніби рубала ворогів.

— Ну що, донечко, які новини? — не піднімаючи голови, поцікавилася Валентина Петрівна.

— Зі мною все добре, — пробурмотіла Варвара, знімаючи куртку.

— А чому ж тоді… — Свекруха нарешті підняла очі. У них промайнула тривога.

— Віталію потрібно пройти обстеження.

Ніж завмер над дошкою. Валентина Петрівна випрямилася, як струна.

— Що за нісенітниця? У мого сина все гаразд! Це ваші лікарі, нічого не розуміють. Раніше жінки і без аналізів справлялися.

Варвара пройшла в кімнату. На дивані валялися шкарпетки — одна синя, інша чорна. Вона машинально підібрала їх, сунула в кошик для білизни.

За три роки шлюбу ці шкарпетки перетворилися на символ їхнього життя — розрізнені, що не складають пари.

Віталій повернувся пізно.

— Що за похоронне обличчя? — буркнув він, плюхаючись у крісло.

— Віталю, нам потрібно поговорити.

— Про що?

Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима, відкинув на столик.

— І що?

— Тобі потрібно обстежитися.

— З якого дива? — Віталій підхопився, почав ходити по кімнаті. — Я здоровий чоловік! Подивися на мене!

Він дійсно виглядав здоровим — широкоплечий, з густим темним волоссям. Але здоров’я не завжди видно зовні.

— Віталь, ну будь ласка…

— Досить! — гримнув він. — Не хочеш дітей — так і скажи! Навіщо ці вистави з лікарями?

З кухні долинали шаркання капців. Валентина Петрівна причаїлася за дверима, але дихала так голосно, що було чутно кожен подих.

— Я хочу дітей більше за все на світі, — тихо сказала Варвара.

— Тоді чому їх немає? Може, ти щось приховуєш? Процедури якісь робила, а тепер не можеш?

Удар був болючим. Варвара відсахнулася.

— Як ти…

— А як я повинен? Три роки живемо — результату нуль! А тут якісь лікарі кажуть, що я… — Він не договорив, стиснув кулаки.

Двері відчинилися. Валентина Петрівна увірвалася в кімнату, як танк.

— Віталію, не слухай її! Це все від неробства. Працювала б більше, менше по лікарях тягалася.

Варвара подивилася на чоловіка. Той відвернувся до вікна.

— Віталю, ти справді думаєш, що я…

— Не знаю, що думати, — процідив він крізь зуби. — Знаю одне: здоровий чоловік до лікарів не ходить.

Валентина Петрівна тріумфально кивнула.

— Правильно син каже. Не чоловіча це справа — по лікарнях тинятися.

Варвара відчула, як всередині щось лопнуло. Немов натягнута струна.

— Добре, — сказала вона рівним голосом.

Наступного дня почалася битва. Валентина Петрівна чіплялася до кожної дрібниці. Сіль пересипана. Каструля не домита. Пил на комоді. Варвара мовчала, стискала зуби.

— Може, тобі взагалі не варто вдома сидіти? — отруйно поцікавилася свекруха за вечерею. — Працювати б пішла.

Віталій жував котлету, не піднімаючи голови.

— Я працюю, — нагадала Варвара.

— Три дні на тиждень — це не робота, а баловство.

— При чому тут моя робота?

— А при тому! Мій син здоровий, а ти його хворим виставити хочеш! Коли немає дітей — жінка винна! Це завжди так було!

Варвара встала з-за столу. Ноги підкошувалися.

— Що з тобою? — здивувалася свекруха. — Поїла і відразу тікаєш?

— Втомилася я, — тихо відповіла Варвара.

— Втомилася! А від чого втомлюватися? Три дні на тиждень працюєш.

Віталій нарешті підвів очі. У них промайнуло щось схоже на жалість. Але промовчав.

Вночі Варвара лежала і слухала хропіння чоловіка. Раніше цей звук заспокоював — значить, поруч близька людина. Тепер дратував. Як же вона не помічала, що він такий впертий?

Вранці вона зібрала речі в старий спортивний рюкзак. Багато не взяла — пара суконь, білизна, косметичка.

— Ти куди це? — Валентина Петрівна стояла в дверях кухні з чашкою в руках.

— До бабусі.

— Надовго?

— Не знаю.

Віталій вийшов з ванної, побачив рюкзак.

— Варвара, це що таке?

— Те, що бачиш.

— Ти серйозно?

— А як інакше? Ти не хочеш обстежуватися, твоя мама вважає мене винною в усьому. Навіщо мені тут перебувати?

Він підійшов ближче, знизив голос:

— Ну не дури. Куди ти підеш?

— До бабусі.

— У цю конуру? Там же метрів двадцять всього!

— У тісноті, та не в образі.

Валентина Петрівна пирхнула:

— Правильно! Нехай іде. Поживе у старої, зрозуміє, як добре їй тут було.

Віталій кинув на матір сердитий погляд, але заперечувати не став.Варвара взяла рюкзак і попрямувала до дверей.

— Варваро! — окликнув чоловік.

Вона обернулася. Він стояв посеред передпокою — розгублений, з мокрим після душу волоссям.

— Коли повернешся?

— Коли сходиш до лікаря.

Двері за нею зачинилися.

Бабуся ахнула, побачивши онуку з рюкзаком:

— Варенька! Що сталося?

— Посварилася з Віталієм. Можна у тебе пожити?

— Звичайно, дитинко. Тільки тісно тут…

— Нічого, бабусю.

Квартирка дійсно була крихітною. Ліжко, стіл, два стільці, стародавній телевізор. Але чисто. І пахло ваніллю — бабуся любила пекти.

— Розкажи, що сталося, — попросила старенька, ставлячи чайник.

Варвара виклала все. Бабуся слухала, похитуючи сивою головою.

— Ех, люба… Чоловіки вони такі. Горді. Для них визнати, що щось не так з ними дуже важко.

— А я що, повинна все життя чекати, коли він дозріє до походу до лікаря?

— Не повинна. Правильно зробила, що пішла. Нехай подумає.

Перші дні минули спокійно. Варвара облаштувалася на розкладачці в кутку, допомагала бабусі по господарству. Дзвонив Віталій, але вона не брала.

Потім бабуся почала скаржитися на болі в грудях. Лікар «швидкої» наполіг на госпіталізації.

— Дитинко, не хвилюйся, — шепотіла бабуся, коли її відвозили. — Я вже стара, всяке буває.

У лікарні бабусі стало краще. Варвара приходила щодня — приносила домашню їжу, розповідала новини.

— Як справи з чоловіком? — запитала одного разу бабуся.

— Та ніяк особливо. Дзвонив пару разів, кричав у трубку.

— А ти відповідала?

— Перший раз так. Другий — ні. Який сенс слухати одне й те саме?

— А раптом він уже сходив до лікаря?

— Навряд чи.

У коридорі юрмилися відвідувачі. Варвара попрямувала до виходу і ледь не зіткнулася з чоловіком у білому халаті. Молодий, світловолосий, з добрими очима.

— Вибачте, — пробурмотіла вона.

— Нічого страшного. Ви до кого?

— До бабусі, в сьому палату.

— А, до Кузьминічної! — Лікар посміхнувся. — Чудова пацієнтка. Денис Ігорович Кунченко, кардіолог.

— Варвара.

— Дуже приємно. Не хвилюйтеся, з бабусею все буде добре. Просто вік…

Він говорив про стан бабусі, про лікування, а Варвара дивилася на його руки. Довгі пальці, акуратні нігті. Надійні руки.

— Дякую вам за турботу, — сказала вона.

Завтра він знову затримався, щоб поговорити. Потім післязавтра. Варвара стала приходити раніше, сподіваючись зустріти його.

— Варенька, а лікар цікавиться, чи прийдеш ти сьогодні, — повідомила якось бабуся з лукавою посмішкою.

— Цікавиться?

— Каже: «Як справи у вашої онуки?» Хороший хлопець, між іншим. І неодружений.

Варвара почервоніла.

— Бабусю, що ти таке кажеш…

— А що? Ти ж майже вільна. Цей твій Віталій…

— Я заміжня.

— Пф!

Через тиждень Дениса перевели в інше відділення. В останній день він підійшов до Варвари в коридорі.

— Мені буде вас не вистачати, — сказав він просто.

— І мені, — зізналася вона.

Він простягнув візитку.

— Якщо щось знадобиться… Або просто захочеться поговорити.

Варвара взяла картку. Їхні пальці торкнулися.

— Дякую.

— І ще… — Денис завагався. — Ви дуже красива. І дуже сумна. Сподіваюся, колись це мине.

Бабусю виписали. Вдома вона зміцніла, але Варвара все одно боялася залишати її саму.

Віталій дзвонив, іноді Варвара скидала дзвінок, іноді відповідала. Останнього разу він кричав у слухавку, що вона «поводиться як примхлива дівчинка».

Варвара поклала слухавку і більше не піднімала.Через місяць зателефонувала незнайома жінка:

— Варвара? Це мати Дениса. Він дав ваш номер…

— Щось сталося?

— Ні-ні! Просто завтра у нього день народження, і він дуже хотів би вас бачити. Чи не могли б ви прийти?

Варвара вагалася. Але бабуся, яка підслухала розмову, замахала руками:

— Іди, дитинко! Коли ти востаннє веселилася?

День народження пройшов чудово. Денис познайомив Варвару з усіма, був уважний, але не нав’язливий. Проводжаючи додому, він сказав:

— Хочу ще раз вас побачити. Можна?

— Можна, — прошепотіла вона.

Вони почали зустрічатися. Обережно, делікатно. Денис не задавав зайвих питань, не вимагав пояснень. Просто був поруч. Іноді Варвара залишалася ночувати у нього.

А потім сталося те, чого Варвара не очікувала. Вона дізналася що чекає на дитину.

— Ти вийдеш за мене заміж? — запитав Денис, коли вона розповіла.

— Звичайно, — щасливо засміялася вона.

Через рік Варвара котила візочок по алеї. Денис йшов поруч, розповідав щось смішне. Їхній син — Мишко — сопів уві сні.

Назустріч йшли двоє — Віталій і Валентина Петрівна. Побачивши Варвару, обоє зупинилися як укопані.

Варвара не стала ні прискорювати крок, ні пригальмовувати. Просто йшла повз, гордо піднявши голову. В очах Віталія вона прочитала все — біль, жаль, розуміння.

Валентина Петрівна смикнула сина за рукав:

— Ходімо, Віталик.

Але він не ворушився. Дивився на коляску, на щасливе обличчя Варвари, на Дениса. І розумів, що помилився. Але вже було пізно.