Я зараз в подібній ситуації і не знаю, як бути, адже мова про найрідніших.

Я недавно прочитала, що, коли ти робиш людині добро, то вона так до цього звикає, що починає сприймати це як належне, а далі й вимагати від вас ще і ще працювати на себе.

Коли ж ви відмовляєте, то вона моментально забуває все, що ви для неї робили, або вважає це несуттєвим, мовляв, не так вже й перестаралася.

Я зараз в подібній ситуації і не знаю, як бути, адже мова про найрідніших.

Все почалося тоді, коли син привів до нас невістку жити. Я сама тоді працювала вчителькою і не багато заробляла, а діти ще студенти, де вони зможуть заробити на орендоване житло?

Я погодилася, що вони будуть мати свою поличку в холодильнику, чергування по прибиранню зробила, графік відвідин ванної… Але це все довелося викинути у смітник, бо Алінка була при надії.

– Сину, яка дитина так рано? Ви на які гроші будете її годувати? У мене зарплата йде на комуналку і продукти. Хто вам поможе?

– Мамо, якось буде, – махнув рукою син.

Я тоді вирішила поговорити з Аліною, мовляв, не треба так спішити, але вона теж була певна, що все буде чудово.

Але все саме собою не складається, хтось заради вашого довгого сну чи смачного сніданку сам встає вдосвіта і залишає вам найкращі шматочки. Це завжди так є.

І я почала отак їх годувати розуміла, що не витягну, але ж треба було дітям помогти. Брала репетиторство, приходила пізно і все одно вони чекали, поки я приготую вечерю.

– Аліна не хоче заходити до кухні, бо там запах.

Я мовчки те все виконувала, що треба і валилася спати.

Коли на світ з’явилася дитинка, то мені приходилося і вночі вставати, бо вони спали і не чули, як дитина вередує. А в мене сон чутливий, чи що то було.

І почала я вже Аліні в очі казати, що так не годиться, бо я теж не залізна. А вона казала, що втомлюється, бо їй ніхто не помагає.

Не могли знайти крайнього наші малій родині.

Але тільки пішов Костик в садок, як Аліна щаслива приходить – буде у неї двійня! Я мало там не впала… від радості.

Син теж був розгублений і я вирішила, що треба їхати десь заробити грошей, бо вони точно не зможуть. І отак я з шанованої пані вчительки перетворилася на прибиральницю. Хоч по грошах виходило добре, я перелічувала євро і так заспокоювала свої нерви.

Я вирішила купити собі однокімнатну квартиру, а діти хай живуть в моїй. Мені не важко було працювати, але морально було важко, напевно, ви не зрозумієте, подумаєте, що це дурниця, але для мене це було важливо.

Я дала дітям пристойну суму на дітей і сама переїхала в свою однокімнатну квартиру. Поновилася на роботі, мене радо прийняли, бо тепер важко школі вчителя знайти, а колись стільки разів мені відмовляли, як важко було зачепитися…

Але то таке, спогади. Я вірила, що вони мене більше не будуть турбувати, але ні, й далі невістка до мене Костика підсилає, мовляв, бабуся в твоїй школі викладає, то може тебе в школу й водити.

План був чудовим, бо раз водити в школу, то мені легше аби він жив у мене, ніж мені бігти до них, а потім назад в школу.

Я люблю Костика, то як мала вчинити, коли рідна мати отак мудрує? Звичайно, що взяла і водила, і забирала, і уроки вчила. Те й робила, що кудись бігла і спішила.

А потім мене знайшов нотаріус, мовляв, вам спадок.

– Та ви жартуєте, знову якийсь дядько з Канади?

– Чого з Канади? Ви знаєте таку особу?

І він назвав ім’я і прізвище мого чоловіка першого.

У нас не склалося, бо свекруха дуже до нас з порадами втручалася, тому я пішла від нього, а він так від матусиної спідниці і не зміг відчепитися.

Виявилося, що він відспівав батьків і в самого знайшли недугу. Він довго думав, що робити з майно і вирішив все заповісти мені.

«Я не знаю, як син поставиться до мене, тому ти сама вирішуй, чи давати йому мою трикімнатну квартиру чи сама будеш в ній жити. Мені дуже прикро, що все так обернулося і я не помагав тобі. Мама не дозволяла…».

І ось так я стала думати, що ж робити? Найкращим варіантом було квартиру здавати. Я навіть туди йти не хотіла. Не могла забути свекруху і не помилилася: все було так, як я залишила тридцять років тому.

Але нічого, квартиру здала і сказала синові про своє таке рішення.

– Мамо, а як же ми?, – питає мене син.

– Тобто, ви? Що таке?

– Мамо, ми хочемо жити в трикімнатній квартирі, тим більше, що вона в центрі.

Я навіть не знала, що на таке сказати. Вони ж живуть в моїй двокімнатній квартирі, онук живе зі мною, і тепер ще вони хочуть мене залишити без додаткових гарних грошей?

Я пробурмотіла, що якось все вирішу і пішла додому.

А далі невістка до мене з близнюками.

– Бабуся вас і не няньчить, і не знає, – жебонить, – Бабуся дуже зайнята маклерка.

– Що таке, Аліно, кажи прямо.

– Та куди вже пряміше, мамо, – каже так з притиском, – я чекаю на четверту дитину і тепер не знаю, як ми будемо далі крутитися.

Я отак і сіла від почутого. Отак.

– Не знаю, мамо, чого ви отак тримаєтеся за усталене, треба бути гнучкою, вам лиш в цьому році п’ятдесят. Ми будемо жити в трикімнатній, ви можете переїхати назад в двокімнатну, а цю здавати.

– Бачу, ти вже все правильно визначила?

– Так, тому й прийшла вам підказати як вчинити правильно аби вас ваша родина любила і поважала та на схилі літ доглядала.

Я покивала, що так буде краще і вона пішла. І так мені попалася стаття про добро, яке люди чинять по відношенню один до одного в надії колись отримати теж послугу. Але мені здається, що я буду надіятися марно. Навіть цікаво чи спаде на думку Аліні, як Костик жениться, аби я переїхала назад в однокімнатну чи в село до її батьків? Вона не раз казала, що її мамі потрібна помічниця.

– Там так гарно і чисте повітря. І смачна їжа, ви будете там як на курорті, – казала вона мені на кожну поїздку з копання чи саджання, коли я й розігнутися не могла.

Я люблю своїх онуків, хай Костик зараз зі мною, але Аліна й інших може мені відправити. Як мені вчинити так аби не втратити їхню любов? Що підкажете?