— Ну що, прокинулася, матуся? — доброзично посміхнувся Михайло. — Ну і змусила ти нас переживати

— Скільки можна вже вити? — кричав чоловік у спортивних штанях, натягнутих до самого пупка, і футболці з написом: «Найкращий чоловік».

— Але ми повинні щось зробити, Іване… — схлипувала жінка. — Потрібно відвезти її до лікаря.

— До лікаря?! Ти взагалі в своєму розумі? Щоб я ще гроші витрачав на твоїх тварин? І ти у вікно, до речі, подивися. Там така хуртовина починається, що їхати кудись небезпечно.
*****
Кошеня з останніх сил розгрібало своїми маленькими лапками холодний сніг і жалібно нявкало.

— Мамо, мамо… — кричало воно, намагаючись перекричати лютневу хуртовину, яка вила, немов голодний вовк, захлинаючись у власному сказі. — Мамо, живи, будь ласка.

Але мама-кішка його не чула.

Вона лежала під шаром снігу, закривши очі, і не ворушилася.

— Живи, мамо, — продовжувало нявкати кошеня, не звертаючи уваги ні на лютий вітер, ні на двадцятиградусний мороз.

Воно продовжувало старанно працювати лапками і не зупинялося ні на секунду, хоча сили його були вже на межі.

Ще до того, як малюк після довгих і виснажливих пошуків знайшов свою маму під деревом, повз це саме дерево проходили дві жінки, і вони, помітивши кішку, що нерухомо лежала на снігу, лише важко зітхнули:

«Бідолашна… Замерзла…»

А потім ці жінки пішли далі. Їм потрібно було встигнути дістатися додому, поки ще не стемніло.

Однак саме кошеня не вірило, що його мама замерзла.

Тому, не шкодуючи сил, воно продовжувало розгрібати сніг.

Ось її голова, ось – передні лапи.

Ще трохи і буде видно хвіст.

Кошеня не дозволить снігу «поховати» її передчасно. Адже його мама повинна жити!

А воно.. Воно обов’язково зробить все, щоб врятувати її, адже, крім неї, у нього нікого немає в цьому величезному світі.

Нікого…

— Я буду поруч, мамо, — нявкало кошеня. — Ти мене чуєш? Я завжди буду поруч. Тільки тримайся. Гаразд?

Нарешті, кошеня дісталося до маминого хвоста і вирішило зробити паузу, щоб трохи відпочити.

А заразом подумати про те, що робити далі.

Хоча що тут думати — його мамі потрібна була допомога. Чим швидше, тим краще.

Воно притиснулося до її ледь теплого тіла і, тремтячи від холоду, намагалося зігріти її своїм теплом.

Про те, щоб зігрітися самому, кошеня навіть і не думало. Хоча, звичайно, поруч з мамою було набагато тепліше.

А поки малюк лежав, притиснувшись до тіла матері, він мимоволі згадав події сьогоднішнього дня.

— Та скільки можна вже бігати навколо цієї кішки, Тамаро? — гарчав чоловік у спортивних штанях, натягнутих до самого пупка, і футболці з написом: «Найкращий чоловік».

— Але їй же погано, — схлипувала жінка. — Її потрібно до ветеринара відвезти, Іване…

— До ветеринара?! Та ти в своєму розумі взагалі? Щоб я ще гроші витрачав на твоїх тварин? Та не бувати цьому ніколи!

— Іване! Ну не можна ж бути таким жорстоким! — боязко заперечила жінка, не перестаючи плакати.

— Це я жорстокий?!

Тамара замовкла.

— Мало того, що ти без мого дозволу принесла в мій будинок кішку з пузом, так ще й вимагаєш від мене гроші на її лікування. Нам самим ліки купувати нема за що.

— І що, нехай вона тепер пропаде?

— Та ти подивися на неї, — Іван махнув рукою в бік кішки, що лежала на підлозі. — Вона вже майже на тому світі. Вона не виживе, розумієш? Тільки гроші даремно витратимо. І час. Простіше просто винести її на вулицю і займатися своїми справами. Ти, наприклад, вечерю досі не приготувала. Тільки зі своєю кішкою возишся і плачеш цілий день.

Кошеня в той момент сиділо поруч зі своєю мамою-кішкою і періодично торкалося її лапкою, перевіряючи, чи все з нею гаразд.

Воно відчувало, що їй погано, але не знало, як їй допомогти. А ще воно не вірило, що його мама може взяти і залишивши його тут одного.

Хоча останнім часом вона тільки й робила, що лежала на підлозі. Навіть майже нічого не їла.

Малюк з надією в очах дивився на чоловіка і жінку, у яких він жив разом з мамою, і до останнього вірив, що вони допоможуть.

Ну не можуть вони не допомогти… Адже вони люди.

А люди можуть набагато більше, ніж кішки. Мама сама йому одного разу про це розповідала.

Але так вийшло, що добре до них ставилася тільки жінка. Та сама жінка, яка півроку тому принесла його маму в будинок і була з нею поруч, коли вона приводила на цей світ кошенят.

З трьох кошенят, вижило тільки одне.

І його мама довго плакала ночами, шкодуючи про те, що так вийшло.

А воно… Воно постійно намагалося її заспокоїти.

— Мамо, не плач, будь ласка, — тихо муркотіло кошеня. — Я буду поруч. Завжди.

І через деякий час мама-кішка дійсно заспокоювалася.

У всякому разі, в її очах воно більше не бачило маленьких блискучих крапельок. Очі її, такі добрі і красиві, ласкаво посміхалися йому. А сама вона починала старанно вилизувати свого кошеня. Від кінчика хвоста до кінчиків вух.

Кошеня дуже любило свою маму. Напевно, більше за життя любило.

До жінки, яка їх годувала, яка за ними доглядала і яка іноді брала його на руки і гладила, він просто ставився добре, а ось чоловіка, який жив разом з цією жінкою, малюк побоювався. Поганою була ця людина.

Він сам бачив, як кілька разів чоловік штовхав його маму ногами, а одного разу і йому дісталося, коли він випадково пробігав повз. Цей чоловік не любив кішок.

Він взагалі, схоже, нікого не любив, крім себе самого. Страшний він був чоловік.

І тим не менше, тварин терпіли. Годували, поїли. У них був у будинку свій куточок. А коли кішка захворіла, цей чоловік сказав, що ні копійки грошей не дасть на її лікування.

— Я не просив її приносити в дім, — кричав Іван на свою дружину, розмахуючи руками.

А жінка опускалася на стілець і ридала. Їй було шкода кішку. Дуже шкода.

Але що вона могла зробити, якщо чоловік забирав у неї пенсію? Тамара просила, благала його, але це, як зі стіною розмовляти. Хоча, напевно, зі стіною простіше домовитися.

А сьогодні ввечері «Найкращий чоловік», не питаючи дозволу у дружини, взяв кішку в руки і забрав.

— Навіщо, Іване?! — кричала Тамара. — Що ти хочеш з нею зробити? Вона ж ще жива.

— Ось, поки вона ще жива, я її і віднесу на вулицю. Їй все одно вже недовго залишилося. Сама не бачиш, чи що?

Тамара бачила, звичайно.

Напевно, тому і змирилася з тим, що чоловік вирішив віднести кішку подалі від дому.

А ось кошеня вона віддавати не збиралася. Схопила його, притиснула до себе міцно і пішла в спальню.

Ось тільки кошеня не збиралося розлучатися зі своєю мамою. Тому що це мама! Вона одна така на світі, і іншої у нього ніколи не буде.

Дочекавшись, коли господар повернеться додому, воно вискочило у відчинені двері і побігло так швидко, як тільки міг – для початку подалі від цього самого будинку.

А потім воно стало бігати по всьому мікрорайону і шукати матір. Треба сказати, що зробити це було непросто.

По-перше, на вулиці було вже темно. По-друге, була хуртовина. Сніг не просто падав з неба. Ні…

Великі сніжинки, підхоплені лютим вітром, з силою вдарялися об його тіло і боляче «жалили» своїми крижаними голками.

Але маленьке кошеня продовжувало пошуки матері, сподіваючись не на нюх, від якого зараз не було ніякого толку, а більше на свою інтуїцію.

Воно йшло за покликом серця, і через годину з невеликим змогло знайти маму-кішку під деревом.

Кошеня просто побачило невеликий сніговий горбок на поверхні і зрозуміло, що вона там.

І в ті моменти, коли вітер на мить затихав, ніби збираючись з новими силами, можна було почути:

— Живи, мамо. Я тут, я поруч…

Кошеня відкрило очі і підскочило, злякавшись, що сніг знову засипав його маму.

Але ні — ще не засипав.

Так, припорошив тільки.

За той час, що воно лежало поруч з матір’ю (все-таки втома дала про себе знати і малюк задрімав), на вулиці стало ще темніше і ще холодніше. Кошеня, хоч і було ще маленьким, але прекрасно розуміло — якщо його мама залишиться лежати тут до ранку, то вона не виживе.

Повз проходив якийсь чоловік. На ньому була тепла дута куртка, а на голові – шапка, прикрита капюшоном.

– Мяу-у-у-у… – закричало кошеня, але його крик відчаю відразу підхопив вітер і відніс кудись у невідомому напрямку. Ця людина, на жаль, його не почула. А навіть якби й почула, чи зупинилася б?

Кошеня побігло за ним, провалюючись у сніг. Воно намагалося наздогнати його.

Але людина йшла дуже швидко. Вона поспішала додому… Туди, де її, напевно, вже давно чекають дружина, діти, чашка гарячого чаю.

«Невже нам зовсім ніхто не допоможе?» — мало не плакало кошеня, повертаючись до матері.

— Ех, якби я був зараз великим і сильним, — жалібно нявкав малюк, лапою змахуючи сніг з тіла матері, — я б взяв тебе, мамо, і відніс туди, де тепло… Де багато їжі, де завжди світить сонце і де немає чоловіка в спортивних штанях і футболці.

Але кошеня було ще дуже мале.

Та й сил у нього більше не було.

Тому, вже ні на що не сподіваючись, воно лягло поруч з матір’ю і намагалося зігріти її своїм теплом.

А ще воно тихо муркотіло їй дитячі котячі пісеньки, які колись співала йому вона.

— Я буду поруч, мамочко, — ледь чутно сказало кошеня, закриваючи очі. — Я завжди буду поруч.
*****
— Ну ось, тільки цього нам не вистачало, — незадоволено сказав Михайло, з силою вдаривши по керму.

— Що сталося, Михайле? — стривожено запитала Настя, подивившись на сердитого чоловіка. — Заглохли, чи що?

— Так, заглохли. Ех, як невчасно…

Михайло кілька хвилин намагався завести двигун, але нічого не виходило. Довелося виходити з машини і відкривати капот.

Настя вийшла слідом за ним.

— Ну а ти куди? Холодно ж, хуртовина… — пробурмотів Михайло, коли дружина стала поруч з ним.

— Нічого, я ж не цукрова… А раптом тобі допомога знадобиться? І не треба буде кричати.

Михайло нічого їй не відповів. Він світив ліхтариком і оглядав «нутрощі» свого автомобіля.

— Ось казав же, що давно треба було здати це корито на металобрухт і купити собі нову машину. Нормальну.

— Не бурчи, — посміхнулася Настя. — У дочки скоро весілля і їй гроші будуть потрібніші. А ми на машину ще накопичимо.

Поки чоловік колупався під капотом, Настя ходила вперед-назад, щоб не замерзнути.

Ходила-ходила, дивилася по сторонах, і раптом помітила якийсь рух біля дерева.

Спробувала придивитися, але… крім рудої плями, нічого не помітила.

— Михайле, а ти можеш посвітити он туди? — Настя показала рукою в бік дерева.

— А що там? — запитав Михайло, показавшись з-під капота.

— Не знаю… — невпевнено відповіла Настя. — Ніби хтось ворушився. Он, бачиш там якусь руду пляму?

Михайло випростався, підійшов до дружини і направив промінь світла в тому напрямку, куди вона показувала.

— Господи! — ахнула Настя. — Там же кошеня лежить!

— І начебто воно там не одне…

Подружжя підбігло до дерева і відразу зрозуміло, що тваринам потрібна допомога.Настя взяла на руки рудого кошеня, яке так замерзло, що не розуміло, що відбувається.

А Михайло забрав кішку.

— Кошеня ніби нічого, оговтається, — задумливо сказав чоловік, коли вони вже сиділи в машині. — А ось кішка зовсім ознак життя не подає.

— А вона не…

— Начебто дихає. Але важко. І рідко.

— Слухай, а чого ми чекаємо? Поїхали тоді до ветеринарної клініки. Ми повз неї проїжджали, пам’ятаєш? Там начебто ще було написано на вивісці, що вони цілодобово працюють.

– А як ми поїдемо, якщо машина не заводиться? – зітхнув Михайло, обернувшись назад.

– Зовсім не заводиться? Нічого не можна зробити?

– Та я начебто все перевірив, не знаю, в чому справа. З акумулятором все нормально, свічку поміняв про всяк випадок. А толку немає.

Михайло кілька разів крутнув ключ у замку запалювання, щоб показати дружині, що машина дійсно не заводиться.

А вона раптом взяла і завелася.

— Нічого собі! — здивувався Михайло.

— Вийшло?!

— Так… Завелася, рідненька. Зараз двигун прогрію, і поїдемо. Ви там тримайтеся, — сказав Михайло, подивившись на кішку з маленьким кошеням. — Тримайтеся.
*****
Кішці снився чудовий сон, ніби вона лежить на зеленій траві, а поруч з нею бігає, голосно нявкаючи, її руде кошеня…

І так добре їй було, так тепло і радісно у неї на душі, що вона зовсім не хотіла прокидатися.

Але раптом її очі на мить відкрилися і замість зеленої трави і сонця над головою, вона побачила сліпуче світло від лампочок, яке було спрямовано прямо на неї, і задумливе обличчя людини в білому халаті.

Ця людина обережно взяла її за лапку, потім кішка відчула, що її чимось вкололи, і…

…знову «заснула».

— Ну що там, докторе? — запитала Настя, заглянувши в процедурний кабінет. — Вона прокинулася?

— Прокинулася, — кивнув він. — Тепер знову спить. Я їй поки що крапельницю поставив. Тут, бачите, яка справа. Крім сильного переохолодження, у неї, схоже, ще інфекція є. Мабуть, її колишні господарі зовсім не займалися лікуванням. Просто викинули.

— Господи… Що за люди? Як можна просто взяти і викинути тварину на вулицю? Та ще й у мороз…

– Не знаю… Але такі випадки, на жаль, не рідкість. Давайте я поки кошеня ще огляну.
*****
Коли кішка знову відкрила очі, то здивувалася. Адже вона пам’ятала, як господар відніс її на вулицю і кинув під деревом. Пам’ятала, як їй було дуже погано і дуже холодно.

А тепер чомусь тепло і добре.

З трудом піднявши голову, вона озирнулася навколо і побачила поруч із собою свого малюка.

Він так кумедно сопів, розкинувши в сторони лапки, що на нього можна було дивитися вічно. А через секунду до неї підійшли двоє: чоловік і жінка.

— Ну що, прокинулася, матуся? — доброзично посміхнувся Михайло. — Ну і змусила ти нас переживати.

Кішка бачила їх вперше і поки не розуміла, хто вони такі і чого від них можна очікувати.

— Ми всю ніч майже не спали. Але тепер з тобою все буде добре. Лікар пообіцяв, що інфекцію вилікуємо, а тебе на лапи поставимо. Просто потрібно набратися терпіння.

— Ти і твій малюк… Ви тепер у нас будете жити, — сказала Настя, присідаючи навпочіпки поруч з лежанкою.

У той момент кішка вже розуміла, що ці люди добрі і переживати немає причин.

Вона, звичайно, була ще занадто слабка, щоб встати на лапи, тому просто дивилася на людей з вдячністю.

Кошеня здригнулося, почувши голоси, відкрило очі, і побачивши очі матері, миттєво підскочило і стало тертися об свою маму своїм вологим рожевим носиком.

«Мама жива, жива!»

Подружжя дивилося на те, як кошеня висловлює свою радість від зустрічі з матір’ю, і не могло стримати сліз. Напевно, нічого зворушливішого вони в своєму житті не бачили.Через деякий час кішка пішла на поправку і вже могла самостійно пересуватися по своєму новому будинку. І за нею невпинно слідував її малюк.

А Михайло і Настя в результаті стали власниками цілих двох «генераторів» щастя. Їм, звичайно, довелося витратити чималі гроші на лікування кішки і кошеняти, у якого теж, як виявилося, були деякі проблеми. Але вони жодного разу не пошкодували про те, що врятували своїх улюбленців. Тому що… вони того варті!