– Синку, я тобі хочу відкрити нашу сімейну таємницю, яку ми з батьком зберігали все життя. – Для тебе це буде несподіванкою, але ти на нас не ображайся, я не маю права забирати її з собою…
Степан на час хвороби матері переїхав до неї у квартиру. Живуть вони із дружиною на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Їм уже по п’ятдесят шість років, виховали двох дітей – дочку та сина, вже є два онуки.
На своє життя Степан не скаржився – батьки добрі, єдиний син він у них, любили та плекали його. З дружиною Світланою дуже пощастило, спокійна та любляча. Син одружився і живе з дружиною та донькою у них у будинку. Місця вистачає всім.
– Світлано, будинок будуватимемо великий, сподіваюся, що Мишко з нами житиме, хоч і одружиться, – казав він дружині, коли зібралися будувати. – Донька вилетить, напевно, з рідного гнізда, дівчата – вони такі.
Він збудував великий двоповерховий будинок із підвалом. У саду в них чого тільки не росло. Світлана була гарною господаркою і любила копатися у землі, – вона в них родюча, росте все, що посадить. Любила дуже квіти, і квітучий двір улітку просто вражав.
Так і вийшло. Донька закінчила коледж, вийшла заміж та поїхала з чоловіком у його рідні краї. Син таки залишився з батьками.
Клавдія, мати Степана, хворіла. Як чоловіка не стало, не могла прийти до тями, так день за днем слабшала, і прийшов той день, коли вона сказала синові:
– Степане, доведеться тобі зі мною тут пожити. Відчуваю, не залежуся я довго, не затримаюсь на цьому світі, батько твій там на мене чекає. Не можу вставати, ось до чого дожила, – у неї з очей котилися сльози.
– Мамо, не плач, звичайно, я не залишу тебе одну у квартирі, сам бачу, навіть кухоль з чаєм нормально тримати не можеш, – пообіцяв син і кинувши всі свої справи, переїхав до матері.
Клавдії було вже вісімдесят сім років. Відчуваючи кінець свого життя, що наближається, покликала вона Степана, він сів на стілець біля її ліжка.
Степан був зразковим сином, він доглядав за матір’ю гідно. Вчасно давав їй ліки, хоч вони особливо й не допомагали, викликав лікаря, годував із ложки.
– Синку, відчуваю я, що скоро проводиш мене в мій останній земний шлях, – говорила Клавдія з придихом, зупиняючись, бо була слабка.
– Сину, я тобі хочу відкрити нашу сімейну таємницю, яку ми з батьком зберігали все життя. Ще тоді одразу й домовилися, хто останній з нас йтиме з життя, той і відкриє її тобі.
Клавдія втомилася, витирала піт з чола худими руками. Замовкла, важко дихала. Потім знову заговорила:
– Для тебе це буде несподіванкою, але ти на нас не ображайся, я не маю права забирати цю таємницю з собою в домовину. Ех, синку, як би тобі сказати… ти, Степане, нам не рідний…
Побачивши на обличчі сина розгубленість і здивування, вона продовжувала:
– Звичайно ж, ти нам син, ще рідніший за рідного. Ми тебе завжди любили, ти сам це знаєш, завжди все було тільки для тебе. Ти був нашим скарбом.
– Ми з батьком тебе балували, завжди намагалися, щоб ти нічого не потребував. Вивчили тебе в інституті, допомогли будинок збудувати, одружили. Ти наш найулюбленіший і найрідніший син, це безперечно. Але…
У квартирі стояла тиша, дзвінка тиша. Степан не міг прийти до тями від почутого, а Клавдія відпочивала від сказаного, їй теж було важко.
– Мамо, як це так? – спитав Степан, але вона очима йому показала, що ще хоче щось сказати.
Зібравшись із силами, Клавдія тихо заговорила:
– Ми тебе взяли на виховання із села, звідки родом твій батько. Коли одружилися, у нас довго не було дітей та й лікарі нічого не обіцяли після нашого обстеження.
– По сусідству з будинком батьків твого батька мешкала багатодітна сім’я, де було четверо дітей. Ти в них був наймолодшим, худим і хворобливим. Жили вони погано та бідно.
– От твій батько і поговорив із сусідами, щоб вони тебе віддали нам на виховання. Пообіцяв, що ми за тобою добре доглядатимемо і виховаємо з тебе хорошу людину.
Клавдія з чоловіком здивувалися, коли сусіди з радістю віддали Стьопку.
– Забирайте зайвий рот, та ще й увесь час хворіє, все одно довго не проживе, – сказала біологічна мати.
Клавдія із чоловіком забрали хлопчика, так і став він їхнім сином. Тоді не важко було змінити документи. Обговорили із головою сільради та і все. Забрали хлопця до себе додому.
Вони спочатку жили в сусідньому селі, але потім вирішили переїхати до міста в іншу область, де їх ніхто не знав, і Стьопці точно ніхто не розповість, що він названий син.
– Батьки твого батька вже давно покійні, а ось твої брати та сестра, мабуть, живі, та живуть у тих краях. Може, ти ще й знайдеш своїх родичів, відновиш родинні зв’язки.
– Ми, звісно, з батьком винні перед тобою, що розлучили тебе з ними, а може, навпаки, врятували. Дуже ти слабенький був, ми з тобою по лікарнях ходили, виходили, бач, який справний став. Ти вже пробач нам, синку…
По зморшкуватих щоках матері текли сльози, він їх витирав.
– Не плач, мамо. Тільки ти моя рідна мати. Я дуже вдячний тобі та татові. Я не хотів би, щоб моє життя склалося інакше. Щиро кажучи, це навіть добре, що ви забрали мене до себе.
Степан дослухав матір, ледве прийшов до тями. Так і думав постійно про це, навіть, коли ліг спати, довго не міг заснути.
– Як це я син не своїх батьків? Для мене у світі немає рідніших та ближче людей, ніж вони. А зараз он які таємниці розкрилися, ніяк такого не очікував. Але, хай там як, мої мама з татом завжди були й залишаться моїми рідними, найріднішими.
Клавдія після цієї розмови прожила всього два дні й тихо пішла вночі в інший світ. Степан із дружиною поховали її поруч із батьком. Коли Степан розповів цю сімейну таємницю Світлані, вона особливо не здивувалася.
– У житті таке буває, Степане. Дякую твоїм батькам, що виховали тебе гідним та чесним. Житимемо далі, – сказала дружина.
Але ця новина не виходила з голови Степана.
– Це ж треба, десь живуть мої родичі. Цікаво, чи схожі вони на мене? Чи згадують вони мене? А може вони сумують за мною… Це ж рідна кров все-таки.
– Світлано, – промовив уранці за сніданком Степан, – а може мені з’їздити в ті краї, звідки я родом, зустрінуся зі своїми родичами. Село я знаю, мати розповіла… Якось хвилює мене це все.
– Степане, якщо тобі дуже хочеться, звичайно, їдь. Інакше, так і висітиме над тобою ця невідомість. Я тебе розумію.
Степан поїхав. Село, де він народився, виявилося зовсім невеликим, близько сімдесяти будинків всього. І то деякі будинки порожні, але є й добрі, великі. Розпитуючи перехожих, знайшов ту хату, де на світ з’явився.
Будинок був невеликий, із двома вікнами надвір. Степан з хвилюванням відчинив стару браму і зайшов у двір, собаки не було. Вузькою стежкою дійшов до ґанку і підвівшись по сходах, постукав у двері Ніхто не вийшов.
Штовхнувши двері, увійшов до хати, там стояла тиша.
– Здрастуйте, – голосно привітався.
З іншої кімнати показався чоловік з зарослим щетиною обличчям.
– Кого треба? – Запитав він хрипким голосом.
– Мені потрібний Іван Горохов, він мені доводиться рідним братом.
– Ну я, Іван Горохов, привіт. Який ти мені брат, – здивовано роздивляючись Степана, спитав він.
Степан коротко пояснив, що його забрали з їхньої родини сусіди на виховання.
– Степан, значить? Я тоді був зовсім малий і тебе не пам’ятаю. Щоправда, чув від матері про це. Сідай на диван, – запропонував він, а сам сів на табуретку навпроти.
– Вчора сусідам дрова привозили, ото й почастували, сьогодні голова болить. Брате, у тебе знайдеться трохи грошей, всього на чвертку? Крамниця тут поряд, миттю повернуся, – дивився господар будинку на гостя з надією.
Степан дістав з кишені сто гривень і сунув Іванові в руку, а той, побачивши гроші, засяяв від радості. Прибіг назад дуже швидко. Степан ще й не встиг до пуття озирнутися.
Відсунувши на столі брудний посуд, Іван запросив брата до столу.
– Іди, брате, за зустріч, – промовив він, розливаючи біленьку в склянки.
– Ні, Іване, я не буду, ти сам. Я взагалі не вживаю.
– Ну як хочеш, – відповів той і хильнув. Настрій його одразу піднявся. – Не пам’ятаю я тебе і все. Мені зовсім мало років було.
– Ти за мною на світ з’явився, забрали тебе, коли ти тільки повзав подвір’ям, ще й не ходив навіть. Ми жили своїм життям, ти був далеко від нас, тож ми тебе й не згадували, забули.
Іван підливав собі в склянку і перехиляв, уже зовсім небагато залишилося в пляшці.
– А старший брат наш Пашка того, до пращурів гайнув, у лазні згорів, теж ось по цій справі, – він показав на пляшку. – Жаль його, жив би та жив ще. А батьків також давно немає.
Допивши залишки, Іван зніяковів, захмелів, але згадав:
– Слухай, брате, може, сестра Валька тебе згадає, сходімо до неї, тут неподалік. От добре, що мені на думку прийшла ця ідея, – він підвівся з-за столу похитуючись.
Сестра Валентина відчинила двері не відразу, коли вони постукали.
– Хто тут ходить? І чого ходять, чого шукають, – лаялася вона з-за дверей, але відчинила.
На подвір’ї в неї, крім напіврозваленого сараю, нічого й не було.
– Валько, це я, Іван, відчиняй, із братом прийшов.
Поки вона відчиняла і вони входили до будинку, Іван встиг повідомити:
– Не знаю, чи вона визнає тебе. Впала вона з кузова машини та вдарилася головою. З того часу трохи не в собі…
Не впізнала Валентина Степана, та ще й додала:
– Який ще Степан? Не було в нас ніякого Стьопки, немає таких у нас у роді…
Потім почала розповідати про свої біди.
– Ноги в мене болять, кури розбіглися, а я два кроки пройти не можу. Діти не приїжджають, нікому я не потрібна… – а потім почала ще щось говорити таке, що Степан з Іваном переглянулись і знизали плечима.
Іван штовхнув Степана в плече.
– Пішли звідси, толку все одно ніякого, несе будь-що…
Вони пройшли три будинки, і Іван звернув у наступний будинок.
– Тут мій син Микола живе, у мене місця мало, а в нього будинок великий. Знайдеться тобі місце переночувати.
Колька крутився біля машини, побачивши батька під мухою, розлютився і закричав:
– Знову набрався, йди проспись, не показуйся мені на очі.
Іван миттю втік із двору. А Степан почав пояснювати Миколі, хто він і звідки. Той дивився на Степана і думав про щось, потім промовив:
– Ааа, ну зараз я руки помию, машина на ходу, відвезу вас до міста, мені саме туди треба.
Степан сів у машину, і Микола відвіз його в район на автовокзал. Дорогою розповідав, що батько його безпросипно п’є, мати не витримала скандалів та стусанів, богу душу віддала.
Пізно ввечері Степан уже був у себе вдома. Світлана навіть і не ставила запитань, все зрозуміла по його вигляду.
Автосалони поблизу
Дуже засмучений був чоловік і сумний. Поївши, Степан одразу ж ліг спати, бо втомився. В його пам’яті спливли події сьогоднішнього дня.
– Ось тобі рідний дім та рідне село. Ось тобі й родичі… Побачив, заспокоївся. Нікому із родичів я не потрібен.
– Так тому і бути! Хай вони будуть живі й здорові, – і з цими словами він міцно заснув, щоб зранку прокинутись зі світлими думками.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?