Кажуть, час лікує. Але час ще й змінює все до невпізнання — стирає спогади, присипає найкращі дружби пилом буденності, залишаючи по собі лише відблиски: «а пам’ятаєш?»
У мене нещодавно була зустріч, яку я дуже чекала, але про яку можна сказати – краще б її не було.
Кажуть, час лікує. Але час ще й змінює все до невпізнання — стирає спогади, присипає найкращі дружби пилом буденності, залишаючи по собі лише відблиски: «а пам’ятаєш?»
Я стояла біля дзеркала, тримаючи в руках чашку кави, яка давно охолола, і дивилася на своє відображення.
Я була схвильована, адже дуже чекала цієї зустрічі, для мене це було важливим.
До мене мала приїхати Світлана. Світлана, з якою ми колись сміялися щиро, мріяли про Париж, і разом тікали з пар у коледжі — вона з кавою, я з булочкою.
А потім — різко ми припинили спілкуватися: вона пішла з навчання, вийшла заміж і зникла з мого життя, наче той старий мультфільм, який перестали транслювати.
Я не забула її — я дуже довго шукала її, розпитувала про неї, адже мені було зовсім не байдуже, як склалося її життя. Але я так нічого й не дізналася про неї, на жаль.
Єдине, що чула від людей, що вона давно живе за кордоном, вийшла заміж, але нічого конкретного ніхто сказати мені не міг, тому я полишила спроби знайти свою подругу.
Світлана зникла, а життя закрутилося мене своїм виром: робота, чоловік, діти, побут.
Але коли нещодавно вона несподівано написала мені в соцмережах — моєму здивуванню не було меж.
Вона живе в Австрії, заміжня, проїздом зараз в моєму містечку, в родичів була.
Хоче побачитись. Не надовго, “на чашечку чаю”.
“Ну звісно. Де ж їй — австрійській леді — надовго в моїй скромній квартирі бувати?” – думала собі я.
Я прибрала в домі, нафарбувалась, навіть дістала з полиці свій найкращий сервіз — той самий, “на свято”.
І в душі плекала наївну надію: може, вона знову стане тією самою Світланкою, моєю найкращою подружкою, яка колись сміялась так, що зупинялись годинники.
Я колись могла ділити з нею і радість і смуток, вона завжди зі мною щирою була: підтримувала у важку хвилину і раділа зі мною у хвилину добра.
Вона приїхала.
Та, замість віденської пані, одягненої за смаком по вищих канонах закордонної моди, на порозі стояла втомлена, наче в житті побачила багато, жінка.
Одягнена звісно в цікавий одяг, але дешево якось зовсім.
Волосся — недоглянуте, макіяж — поспіхом. І хоч намагалась усміхатись, очі видавали втому, а в голосі чувся знайомий, але якийсь дуже фальшивий дзвіночок.
— Танюню, як ти змінилася! — з нотками радості вигукнула вона, обіймаючи мене.
— А ти, Світлано, ні краплі, така ж молода, красива та свіжа, як і була! — сказала я неправду так щиро, що самій стало соромно за свої слова.
Розмовляла вона швидко, багато, ніби боялася мовчання.
— Світланко, як тобі не соромно, стільки часу ні чутки про тебе, нічого. А ти майже не змінилася! Така гарна, молода.
Розповідала мені де вона всі ці роки була, що у світі бачила. Про Париж, Відень.
«Мій чоловік — композитор», — гордо сказала вона, а я вже й не знала вірити їй чи ні, бо все було якось зовсім не щиро, награно, скоріш за все.
Можливо то й була правда, але переді мною стояла вже не та Світлана, якій я довіряла колись, а та – вірі якій я вже не мала зовсім.
І тоді настала “родзинка вечора”.
— А у тебе гарна квартирка, заздрю! Ти завжди тут живеш? О, це твої діти на фото? А в мене немає, – сказала подруга.
— Давай же чаю вип’ємо, ти ж обіцяла посидіти зі мною. Чи все ж хочеш їсти? Може, сходимо в кафе?
— Яке там, ніколи мені! Ні, правда, Тетяно, я не розрахувала за часом, треба вже збиратися, бігти. Але не могла ж я не побачитися з тобою. До речі, я не розрахувала і з грошима. Ні-ні, не думай, я не збираюся в тебе нічого просити! Я, навпаки, хочу запропонувати. Купи в мене сережки. Це наче подарунок тобі, бо віддам майже задарма, — вона витягла з сумочки сережки, поклала на стіл. — Звісно, золото, каміння коштовне, дуже відома фірма, назву завжди забуваю.
— Скільки? — запитала я, з важким почуттям бачачи щось жалюгідне в погляді такої рішучої раніше Світланки.
— Купували в євро, я не пам’ятаю, але для тебе, — і подруга назвала суму, за яку на AliExpress можна було купити відро таких перстнів із синіми скельцями.
— Вибач, але таких грошей у мене немає. Правда, немає. Я можу тобі сказати, де у нас є ломбард. де можна продати їх.
— Ну що ти, Тетяно! Кажу ж — ніколи. До того ж шкода віддавати їх кому попало, та й обдурять. Бери за півціни? — тепер у погляді був відчай якийсь.
Так, колись Світлану називали такою трішки нахабною, а Тетяна ніколи не вірила. Але ж і змінилася подруга юності, судячи з усього, навіть гірше, ніж можна було думати.
— Добре, візьму, — вже суворим, купівельним тоном сказала я. — За, — і зменшила Світланину «половину» вдвічі.
У тієї витягнулося обличчя:
— Ну. Це вже зовсім задарма!
— Більше не зможу, вибач.
— Ну гаразд, тільки для тебе! — махнула рукою Світлана. — Вважай, що це мій тобі подарунок! Все ж ми були найкращими подругами, так?
Я витягла гроші, розплатилася за «подарунок», і ми розпрощалися.
Вся зустріч після двадцятирічної розлуки зайняла не більше п’ятнадцяти хвилин.
Розпрощалися ми досить прохолодно — Світлана чи то поспішала, чи то їй було соромно.
А мені просто було відчайдушно ніяково і шкода подругу та своє минуле, яке не повернулося.
— Знову на двадцять років пропадеш? — запитала я, думаючи, що добре б, якби назовсім.
— Ну що ти! — з фальшивим пожвавленням сказала вона. — І зідзвонюватися будемо обов’язково. Нам же багато чого треба розповісти одна одній.
Закривши двері, я пройшла на кухню, взяла дешевенькі сережки і викинула їх у сміттєвий кошик, щоб вони мені більше не нагадували ні про що.
Грошей було не шкода, хоча віддала суттєву для свого бюджету суму. Але гаразд, Світлані, судячи з усього, потрібніше. Може, вони хоч чимось їй допоможуть.
Більше ми не бачилися.
І не спілкувалися.
Більше вона не писала. І я не шукала її.
Інколи, коли дивлюсь старі фото, бачу нас — двох щасливих дівчат молодих із пончиками в руках і зірками в очах. І думаю: певно, іноді найкращий подарунок від подруги — це не зустріч, а згадка. Чиста, яскрава, без домішок.
Ми були близькими. А потім стали далекими настільки, що навіть чай уже не підігріє те, що охололо.
Мені досі так гірко на душі, що важко передати.
Я сама не могла повірити, що так в житті буває, що так може змінитися людина. А ви розчаровувалися колись у друзях дитинства?