Ганна стояла біля вікна своєї квартири й дивилася на жваві вулиці міста. Шість років тому вона приїхала сюди з Полтави з однією валізою та твердим наміром збудувати кар’єру.
Ганна стояла біля вікна своєї квартири й дивилася на жваві вулиці міста. Шість років тому вона приїхала сюди з Полтави з однією валізою та твердим наміром збудувати кар’єру.
У ті дні вона навіть не могла уявити, що зустріне Дмитра – чарівного архітектора з шановної сім’ї, який стане її чоловіком і ключем до світу, який до того здавався недосяжним.
Світу, де вона так і не стала своєю.
– Аня, ми запізнюємося! – пролунав із коридору голос Дмитра. – Мама буде незадоволена, якщо прийдемо на обід пізніше.
Ганна зітхнула і взяла сумочку. Сімейні зустрічі у свекрухи були щотижневим випробуванням, яке вона переносила заради чоловіка.
Галина Михайлівна – жінка владна, з різкою мовою та холодним поглядом – ніколи не приховувала свого ставлення до невістки.
Старший син Ігор завдяки зв’язкам дядька Бориса вже давно працював у великій компанії, а молодша донька Світлана отримала квартиру в подарунок від того ж дядька в день весілля.
Тільки Ганна ні про що не просила, хоч саме Борис Михайлович ставився до неї зі щирою участю.
Борис Михайлович, молодший брат покійного батька Дмитра, був успішним бізнесменом, який створив будівельну імперію з нуля.
Він залишився один – без дружини та дітей, але щедро допомагав племінникам, закриваючи їхні фінансові проблеми та виконуючи примхи.
– Знову в цій сукні? – пролунало перше зауваження Галини Михайлівни. – Не можна було вибрати щось більш пристойне? Адже ми не в Полтаві живемо.
– Здрастуйте, Галино Михайлівно, – спокійно відповіла Ганна, яка звикла до таких випадів.
– А де дядько Боря? – поцікавився Ігор, оглядаючи стіл – Обіцяв прийти.
– Не приїде, – коротко кинула мати. – Знову ці його обстеження. Каже, погано почувається.
Ганна насторожилася. Останні місяці дядько Боря справді виглядав все гірше, але щоразу відмахувався від розпитувань про здоров’я.
– Може, сходити до нього? – Запропонувала вона.
– Ти? – пирхнула Світлана. – Навіщо? У нього повно знайомих лікарів. Не потребує він провінційної симпатії.
– Так, Аню, – підхопила свекруха, – краще займися своїми справами. До речі, як твоя робота? Все ще менеджер у якійсь маркетинговій конторі?
– Я зараз заступник директора з розвитку, – сказала Ганна.
– Ах так, заступник! – із навмисним захопленням простягла Галина Михайлівна. – Як же я забула? Наша маленька кар’єристка просувається.
Ганна стиснула руки у кулаки під столом. Ці люди поняття не мали, скільки сил і часу вона вклала у свою кар’єру, як пробивалася вгору у жорсткому конкурентному середовищі.
Для них вона залишалася «чужою», випадковою жінкою, яка намагається зачепитися за їхній добробут.
Після обіду Ганна таки пішла до дядька Бориса. Він жив у елітному районі, у просторій квартирі, більше схожій на музей: скрізь стояли антикварні речі, висіли картини, лежали старовинні книжки.
– Ганнусю! – зрадів він, відчиняючи двері – Як приємно! Заходь, люба.
Справді, він мав поганий вигляд: обличчя змарніло, очі потьмяніли, руки трохи тремтіли.
– Як ти почуваєшся, дядьку Борю? Чесно, – спитала вона, сідаючи поряд на диван.
Він задумливо глянув на неї.
– Погано, Ганнусю. Діагноз – четверта стадія. Місяця два-три – не більше.
Серце стиснулося. Ця людина була для неї єдиним джерелом тепла у сім’ї чоловіка.
– А інші знають?
– Ні. Не хочу жодного цирку з голосіннями та скаргами. Знаєш, як вони вміють зображати турботу, коли доходить до спадщини.
Ганна кивнула. Вона пам’ятала, як Ігор ридав перед дядьком, просячи грошей на вихід із податкової ситуації, як Світлана дзвонила по кілька разів на день, схлипуючи, щоб отримати кошти на ремонт.
– Аню, можна тебе попросити? – дядько Боря взяв її за руку. – Просто іноді приходь, посидь зі мною. Мені важко бути одному, а наймати доглядальницю не хочеться. Не люблю чужих людей.
– Я приходитиму, – пообіцяла вона. – Щодня після роботи.
– Не щодня, дитинко. У тебе своє життя. Але іноді… просто поговорити з тим, хто бачить у мені людину, а не гаманець…
Наступні два місяці Ганна справді регулярно відвідувала дядька. Вони говорили багато про що: про книги, про його молодість, про її мрії. Він розповідав, як розпочинав свій бізнес, як шкодував, що так і не завів сім’ї.
– Знаєш, Аню, – сказав він одного разу, – раніше я думав, що сім’я – це кров. А тепер розумію: сім’я – це ті, хто поряд, коли тобі тяжко. Ти єдина, хто приходить не заради зиску.
– Дядю Борю, а як же Дмитро? – Спробувала заперечити вона.
– Діма добрий хлопець, але надто м’який. Він не захистить тебе від матері чи від своїх брата із сестрою. А вони ж не припиняють знущатися, правда? Ганна промовчала, але він і так зрозумів.
– От недолугі, – похитав головою дядько. – Не цінують справжню людину. Ти шість років не просила в мене нічого. Жодного разу. А вони тільки й роблять, що просять.
Кінець листопада приніс госпіталізацію. Ганна відвідувала його щодня, часом залишаючись на ніч. Тільки тоді родина Дмитра дізналася про серйозність хвороби й почала розігрувати скорботу прямо біля лікарняного ліжка.
– Дядечко, – ридала Свєта, – ви обов’язково видужаєте! Ми всі вас любимо!
– Борисе Михайловичу, рідний, – голосила Галина Михайлівна, – як же ми без вас будемо? Ви для нас, як рідний батько!
Ігор стояв осторонь, але Ганна зауважила, як він уважно вивчає медичні документи, намагаючись зрозуміти прогноз.
– Слухай,- прошепотів дядько Боря, коли вони лишилися самі,- завтра я підписую дарчу. Все дістанеться тобі.
– Дядю Борю, що ви! – злякалася Ганна. – У вас є племінники.
– У мене є племінники, які останніми роками бачили в мені лише банк. І є ти – єдина людина, яка дбала про мене безплатно.
– Але ж вони будуть проти! Діма не зрозуміє…
– Поясниш. Або не поясниш – твоє право. Ганнусю, проживши сімдесят років, я зрозумів одну істину: гроші повинні дістатись тому, хто їх заслуговує. А заслуговує той, хто ніколи не просив.
Дядька Бориса не стало у грудні, за два тижні після госпіталізації. Похорон був грандіозним – вся родина напоказ журилася. Ганна стояла осторонь, тихо сумуючи за своїм справжнім другом.
Останню волю покійного оголосили через тиждень. Нотаріус прочитала короткий текст: все майно Бориса Михайловича Соколова – квартиру в центрі столиці, заміський будинок, два автомобілі та банківські рахунки на колосальну суму – переходило до Ганни Володимирівни Соколової.
Настала щільна тиша.
– Це неможливо! – першою порушила її Галина Михайлівна. – Помилка! Ми ж його рідні!
– Дарчу складено у повній відповідності до закону, – спокійно промовила нотаріус. – Борис Михайлович перебував у ясному розумі та твердій пам’яті, підписуючи документ.
– Але чому саме їй? – вигукнула Світлана. – Вона ж стороння! Проста провінціалка, яка причепилась до нашої родини!
Ігор мовчав, але його обличчя було перекошене від сказу.
– Ганно,- підійшов до неї Дмитро, як тільки вони вийшли з нотаріальної контори,- ти ж розумієш, що дядько був хворий? Можливо, він не до кінця розумів, що робить?
– Діма, він був абсолютно здоровий у голові. Ми багато разів говорили про це.
– Але ж це не справедливо! – Підвищив голос чоловік. – Ми його рідні племінники! Я його хрещеник! Ігор навіть сина назвав на його честь!
– І що з того? – холодно відповіла Ганна. – За ці шість років ви підходили до нього тільки з проханнями: допомогти з кредитом, з ремонтом, з машиною… Хто доглядав його, коли він був хворий? Хто розмовляв із ним? Хто просто сидів поряд?
– Ти все це робила спеціально! – Закричала Світлана. – Лестила йому, щоб отримати спадок!
– Я дбала про нього, бо він був доброю і людяною людиною. Єдиним у вашій родині, хто не називав мене провінціалкою чи нахлібницею.
Дмитро стиснув її зап’ястя.
– Аня, дитинко, ну ти ж розумієш – ми сім’я. Потрібно поділитись. Хоча б трохи. У Ігоря іпотека, у Світлини борги, у мами теж проблеми …
Ганна подивилася на чоловіка – на м’якотілу, безвольну людину, яка жодного разу за шість років не стала на її захист перед рідними.
– Ну ні, милий! – Якщо мене принижують, я вмію мститись! – М’яко, але рішуче відповіла вона.
– Аня!
– Шість років, Дімо! Шість років я терпіла їх знущання. Твоя мати розповідала гостям, як я зачепилася за добробут сім’ї.
– Твоя сестра дала мені прізвисько «полтавська дурепа». Твій брат казав, що я повисла в тебе на шиї. А ти мовчав!
– Але ж я кохав тебе!
– Кохання без захисту – це не кохання. Це слабкість. А тепер, коли в мене з’явилися гроші, ви раптом згадали, що я є частиною вашої родини?
Найкращі подарунки для близьких
До них підійшла Галина Михайлівна.
– Аню, рідна, може, й справді ми не мали рації. Але тепер можна все виправити. Ми ж рідні!
– Тепер уже пізно, – твердо відповіла Ганна. – Дядько Боря мав рацію: гроші мають дістатись тому, хто їх заслуговує. А ви заслужили лише мою зневагу!
Вона розвернулась і попрямувала до виходу.
– Ганно! – гукнув її Дмитро. – Куди ти?
– Додому. Збирати речі. Я подаю на розлучення.
– Через гроші? Ти готова зруйнувати сім’ю заради спадщини?
Ганна зупинилася і повільно обернулася.
– Ні, Дімо. Я руйную те, що ви розвалили задовго до заповіту. Сім’ю не можна знищити грошима – її руйнує зневага.
За місяць Ганна переїхала до квартири дядька Бориса. Вона звільнилася з колишньої роботи та заснувала власну рекламну агенцію. Дмитро дзвонив, просив повернутися, обіцяв стати іншим. Але було надто пізно.
Іноді вона згадувала дядька Бориса та розуміла, що він дав їй не лише фінансову свободу. Він подарував їй можливість нарешті відчути себе значущою, шановною, потрібною.
І головне – показав, що помста може бути справедливою, якщо вона захищає твою гідність.
Дядько Боря мав рацію: гроші повинні дістатись не тому, хто вимагає, а тому, хто ніколи не просив.
А ви що скажете з цього приводу? чи мала Ганна поділитися спадком?