– Марино, не починай, – втрутився батько, не зводячи очей. – Ти у нас сильна! Ти розумна! Ми завжди це знали. А він… він не такий, як ти. – Ви хоч раз спитали, як мені? – голос Марини зірвався. – Хто платить за вашими квитанціями? Хто закупляється в аптеці, розуміється з лікарями? Хто приходить, коли температура, тиск, чи «інтернет зламався»?
– Відчиняй! Ми знаємо, що ти вдома!
Марина завмерла у вузькому передпокої своєї однокімнатної, притискаючи до грудей телефон. Голос батька за дверима звучав хрипко, вимогливо – так він кричав на неї в дитинстві, коли вона розбивала кухоль, або приносила четвірку замість п’ятірки.
Бах! Бах! Кулак бив по залізних дверях, змушуючи здригатися ключницю, що висіла на цвяху. Сусіди, напевно, вже припали до вічок.
На екрані телефону світилося повідомлення від мами: «Ти зруйнувала сім’ю. Ми такого від тебе не чекали.
– Марино! – Тепер голосила мама. – Ну що ти твориш, га? Зовсім з глузду з’їхала?
Марина провела тремтячими пальцями по екрану, перечитуючи повідомлення. У горлі стояла грудка. Погляд був твердим, але губи зрадницьки тремтіли.
– Зате тепер я знаю, чого від вас чекати, – прошепотіла вона в порожнечу квартири.
Стук посилився. Двері здригалися. А Марина стояла і думала, як усе змінилося за якісь два тижні.
Два тижні тому Марина ще вірила, що сім’я – це назавжди.
Вона стояла в передпокої батьківської трикімнатної, стягуючи мокрі від сльоти чоботи. Шпалери – ті ж, що клеїли п’ятнадцять років тому, з вицвілими трояндочками.
На тумбочці нагромаджувалися рахунки за комуналку, які вона завтра сплатить через додаток банку.
– Марино, приберешся у вітальні? – Мама визирнула з кухні, витираючи руки кухонним рушником. – У мене спину прихопило.
– Звісно, мамо.
Сім років поспіль – те ж саме. Приїжджає у вихідні, привозить продукти, ліки – батькові від тиску, розв’язує побутові проблеми. Артем з’являється зрідка – поїсти маминих котлет і позичати гроші до зарплати, якої зазвичай немає.
Ukrainian cuisine pop-up restaurants
Марина звично ввімкнула пилосос, потім взялася за полиці. Усе ті ж книжки, старі рамки, листівки з минулого століття. Вона рухалася швидко, майже машинально, знала, де що лежить.
Але коли потяглася за стосом журналів, на полиці між фотоальбомами та непотрібними документами, вислизнула тонка тека.
Прозорий пластик, сірий край. Марина вже збиралася прибрати її назад, як на підлогу впав один аркуш. Складений акуратно, надрукований. Вона підійняла і прочитала.
– Заповіт.
Спочатку погляд зачепився за братове ім’я. Артему – все.
«Все нерухоме майно, включаючи квартиру за адресою… дачну ділянку… автомобіль… заповідаю синові Артему Геннадійовичу».
Марина перечитала рядок тричі. Потім ще раз.
Про неї – тільки наприкінці: «З любов’ю до обох дітей».
– Це що таке? – вирвалося в неї тихо.
Вона сіла на батьків стілець, не випускаючи документа з рук. Квартира, де вона виросла. Дача, де проводила канікули. Все – Артему! Тому, хто згадує батьків, тільки, коли має проблеми!
– Марино, чайник закипів! – гукнула мама з кухні.
– Зараз, – відповіла вона.
Але не пішла.
Сиділа. Дивилася на стіну, де, як і раніше, висіла її грамота за олімпіаду з літератури – поряд із дитячим малюнком Артема. У цій квартирі вони завжди були поряд. Тільки тепер не на рівних.
Марина зайшла на кухню, стискаючи в руках заповіт. Мама розливала окріп по кухлях із золотим кантом. Тих самих, “на випадок гостей”.
Батько, як завжди, сидів біля вікна, в окулярах, тримав у руках свіжу газету і щось бурмотів про ціни на цукор.
Ukrainian cuisine pop-up restaurants
– Тату, – голос пролунав тихіше, ніж вона очікувала. – Що це таке?
Батько відклав газету, глянув у бік паперу. Мама обернулася, поставила чайник на підставку.
– Знайшла, значить, – кивнув батько. – Я думав, що добре сховав.
– І це все? – Марина поклала заповіт на клейонку поряд із цукорницею. – Просто знайшла?
Мама підійшла ближче, сіла поруч, наче хотіла розрядити атмосферу добротою в голосі:
– Марино, ну ти ж розумієш. Адже в тебе все є: квартира, стабільна робота, зарплата. А Артем… йому куди йти?
– Куди? Працювати! – вигукнула Марина. – Йому тридцять! І він дієздатний!
– Марино, не починай, – втрутився батько, не зводячи очей. – Ти у нас сильна! Ти розумна! Ми завжди це знали. А він… він не такий, як ти.
– Ви хоч раз спитали, як мені? – голос Марини зірвався. – Хто платить за вашими квитанціями? Хто закупляється в аптеці, розуміється з лікарями? Хто приходить, коли температура, тиск, чи «інтернет зламався»?
– Не підвищуй голос, – різко сказала мама. – Ми тебе ростили, годували…
Ukrainian cuisine pop-up restaurants
Contact lenses
– І його теж! Але в нього щоразу «не склалося»! П’ять робіт за сім років – це не пошук, це втеча! І ви весь цей час за нього. А мені – «впораєшся»!
Марина встала, перекинувши стілець:
– Чому я повинна вас утримувати, а спадщину отримує він?
Тиша на секунду стала щільною.
– Знаєте, мені здавалося, що у сім’ї рахунок не ведуть! Що допомога – це від любові, а не тому, що хтось «не такий». Але, мабуть, помилилася.
Мама відвернулася, ніби хотіла щось сказати, але передумала.
– Все! Годі, – сказала Марина. – Справляйтеся самі!
Виходячи з квартири, вона відчувала дивне полегшення. Наче щось відпустило.
Два тижні Марина жила в незвичній тиші. Ніхто не дзвонив із проханнями забігти в аптеку. або переказати гроші на картку. Вона купила каву у зернах. Ту, повз яку раніше проходила, зітхаючи: «не зараз». А тепер – зараз!
Суботнього ранку, як по будильнику, надійшло повідомлення від батька:
Ukrainian cuisine pop-up restaurants
– Внески за комуналку до п’ятнадцятого сплатиш?
Марина сиділа за столом із кухлем кави та підрум’яненими тостами. Прочитала повідомлення. Поклала телефон поряд, намазала масло на тост, допила каву.
Потім набрала:
– Попросіть Артема. Це тепер його квартира!
За п’ять хвилин телефон завібрував. Спочатку мама:
– Ти чого надумала, Марино? – інтонації переходили з прохання на дорікання. – Це ж твій батько! Зовсім розум втратила?
Марина коротко відповіла:
– Розбирайтеся самі! – І скинула виклик.
Слідом – Артем.
– Марино, ну ти чого, – промимрив він. – Мама з татом не хотіли тебе образити…- не дослухавши, скинула дзвінок.
Ukrainian cuisine pop-up restaurants
Знову батько! Третій дзвінок:
– Ти серйозно? Кинути сім’ю через дурниці?
Марина відключила звук і засунула телефон у шухляду столу.
У неділю вони прийшли разом. Марина дивилася в вічко на знайомі обличчя – мама з червоними від сліз очима, батько – з кам’яним виразом, Артем переступає, дивиться в підлогу.
– Відчиняй! – стукав батько. – Поговорити треба!
Вона відчинила двері на ланцюжок.
– Говоріть звідси.
– Ну ти чого… – мама намагалася заглянути у щілину. – Ти ж завжди була… гарна. Тямуща.
– Ми ж сім’я… – спробував втрутитися Артем. – Ну, не можеш же ти через якийсь папірець…
– Через якийсь папірець? – Марина відчула, як усередині все вирує. – Це заповіт, Артеме! Документ, де чорним по білому написано, хто для батьків важливий, а хто ні!
– Та в тебе ж все є! – Підвищив голос батько. – Квартира, робота! А Артему ми хотіли допомогти!
– Ну, так допомагайте! Без мене! – Кивнула вона і зачинила двері.
Пост з’явився в понеділок вранці. Марина побачила його, відкривши соцмережі з ранковою кавою.
«Я виховувала доньку не для того, щоб старість зустрічати на самоті. Але, мабуть, помилилась в ній. Коли батьки потребують допомоги, справжні діти не відвертаються. А егоїсти – показують своє справжнє обличчя!
Під постом – десятки коментарів, які співчувають, від маминих подруг. «Жах який», «Молодь пішла безсердечна», «Тримайся, Надюша».
Марина поставила кухоль на підвіконня. За годину з’явився допис від Артема – про сімейні цінності та сестру, яка «забула, звідки родом». Батько обмежився репостом із коментарем: «Ось і впізнаєш людей у скрутну хвилину».
Телефон розривався від повідомлень. Тітка Олена: «Марино, що відбувається?» Колега з роботи: Ти в порядку? Сусідка по сходовому майданчику багатозначно віталася у під’їзді.
Надвечір Марина сиділа в порожній квартирі й дивилася на екран ноутбука. Курсор блимав у порожньому вікні нового посту. Хотілося промовчати, перечекати. Але всередині все горіло.
Вона почала друкувати:
– Сім років я сплачувала всі рахунки батьків!Сім років купувала продукти, ліки, розв’язувала побутові проблеми! А про заповіт дізналася випадково – все майно дістанеться братові!
– На моє запитання «чому?» почула: “У тебе все є, а він не впорається”. Тепер я егоїстка, бо втомилася бути зручною! Не судіть, поки не опинитеся на моєму місці!
Марина перечитала текст тричі. Жодного слова брехні. Жодної образи. Просто правда.
Натиснула “Опублікувати”.
За хвилину прийшли перші коментарі підтримки. Люди розповідали схожі історії. Виявилося, що таких «зручних» дітей багато.
Вперше за місяць Марина відчула, що не одна.
Телефон не замовкав. Повідомлення сипалися одне за одним – коментарі, особисті повідомлення, репости. Марина сиділа на дивані, гортаючи нескінченну стрічку відгуків.
– Дівчинко, ти молодець! Сама так само вчинила з чоловіком-дармоїдом, – писала незнайома жінка з аватаркою кота.
– Батьки самі винні. Не було чого так відверто показувати переваги, – коментував чоловік середніх років.
Але траплялися й інші:
– Як можна кинути людей похилого віку? Безсердечна!
Марина відклала телефон, заварила чай. Телефон завібрував. Повідомлення від тітки Олени, маминої сестри:
– Марино, нарешті ти за себе постояла! Давно було час!
Потім від колишньої однокласниці:
– Бачила твій пост. Тримайся, ти все правильно робиш!
А слідом від батька:
– Ти зрадниця! Після всього, що ми для тебе зробили.
Від брата:
– Ти просто заздриш! Завжди заздрила, що мене люблять більше!
Марина довго дивилася на ці рядки. Потім методично додала обох в чорний список. Мамин номер заблокувала ще вчора.
– Досить, – сказала вона порожній квартирі.
Вона дістала з холодильника торт – той, що купувала тільки у свята. Сьогодні було свято. Початок нового життя!
Місяць пройшов непомітно. Марина сиділа на балконі. На столику лежала розгорнута книга – вперше за довгий час у неї з’явилося бажання почитати.
Квартира потопала у вечірніх тінях. На кухні тихо працював холодильник, на підвіконні зеленів фікус – нещодавня покупка.
У сусідній квартирі увімкнули музику – тиху, мелодійну. Десь унизу гавкав собака, грюкнули двері під’їзду. Звичайні звуки звичайного вечора.
Телефон мовчав уже тиждень. Ніхто не дзвонив з проханнями, не просив грошей у борг, не скаржився на здоров’я.
– Я навчилася говорити “ні”, – сказала Марина вголос, дивуючись звуку свого голосу.
І це було круто…
А ви вчинили в цій ситуації? Як вам “заповіт”? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу?