Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але різні ми з тобою. Я йду, – Галина збирала речі, а Іван просто не міг зрозуміти, що він зробив не так. Усі так живуть, а як інакше? Та втримати дружину, яка вирішила змінити своє життя, він не зміг. Галина пішла, залишивши в душі Івана велику пустку. Познайомилися вони на Івана Купала, і за іронією долі, саме на Івана дружина потім і пішла, тому свій день Ангела Іван не любив. Але і не скаржився. Життя з дитинства навчило його бути сильним і мовчазним

– Село, городи, гумові чоботи – мені все це набридло. Іване, ти вибач, але різні ми з тобою. Я йду, – Галина збирала речі, а Іван просто не міг зрозуміти, що він зробив не так. Усі так живуть, а як інакше?

Та втримати дружину, яка вирішила змінити своє життя, він не зміг. Галина пішла, залишивши в душі Івана велику пустку.

Познайомилися вони на Івана Купала, і за іронією долі, саме на Івана дружина потім і пішла, тому свій день Ангела Іван не любив. Але і не скаржився.

Життя з дитинства навчило його бути сильним і мовчазним – батька рано не стало, а мати тягнула все сама. Іван був добрий хлопець, але не багатослівний. Більше працював, ніж говорив.

У двадцять три він одружився з Галиною. Вона була з сусіднього села, весела, моторна, з карими очима, що завжди сміялися. Люди казали, що вони не пара – надто різні. Але Іван любив її мовчки, щодня приносячи з лісу повні оберемки хмизу чи грибів, садив для неї квіти і лагодив усе в хаті. А вона… вона з часом почала нудьгувати. Місто тягнуло її до себе.

Через п’ять років Галина пішла. Без сварок, без скандалів – просто сказала щиро: «Іване, я хочу інакшого життя. Пробач». Іван довго сидів в роздумах, дивився, як вітер колише фіранки, і не міг збагнути, що сталося.

Після того він замкнувся. Працював багато: ліс, город, пасіка. Не пив, не гуляв, просто жив. Сусіди шепотілися: «Такий хороший був чоловік, а не пощастило…» Іван мовчав. Хіба що в церкві на свята – в перших рядах, завжди з чистою сорочкою і свічкою в руці.

Минали роки. Йому минуло сорок, потім п’ятдесят. В селі змінювались покоління. Молоді виїжджали, старші відходили. Іван залишався – з бджолами, яблуками, з тими ж квітами під вікном. Якось улітку до села приїхала жінка. Висока, струнка, з сивими пасмами в косі. Її привезла племінниця – подивитися на хату, що залишилась у спадок.

– Добрий день, – сказала вона, проходячи повз Івана, що саме сідав на лавку з чашкою кави.

– Добрий, – відповів він, як завжди коротко.

– Ви Іван, так? Мені казали, що тут тільки один Іван.

Іван здивувався.

– А ви?

– Олена. Моя тітка тут жила. Пам’ятаєте Марію Захарівну?

Іван кивнув. Згадав ту лагідну вчительку, що колись його вчила писати гарним почерком.

Так почались їхні розмови. Короткі спершу – про погоду, про яблуні, про поштарку, що знову загубила пенсію. Потім – довші. Вона приходила щовечора, і вони сиділи під старою грушею. Говорили про книги, про життя, про те, що в молодості завжди здається, що все ще попереду.

– А я думала, що в шістдесят вже не починаються нові історії, – якось сказала Олена.

– А вони не починаються. Вони просто тривають, – відповів Іван.

Він вперше за багато років усміхнувся. Усмішка була невпевнена, трохи дитяча. Та Олена її побачила і ніжно торкнулася його плеча.

Племінниця забрала її назад у місто на осінь. Але перед від’їздом вона залишила йому записку – акуратно складену, з тонким запахом лаванди.

«Іване, якщо ти не проти, я приїду навесні. Залишусь. Якщо ти хочеш. Твоя Олена».

Іван довго дивився на ті слова. Пальцями торкав кожну літеру. А потім згадав Галину, щось кольнуло у серці, але відразу відпустило. І Іван вперше за довгі роки відчув полегшення.

Навесні Олена приїхала. Вони не одружувались, не робили гучних заяв. Вона просто засадила грядки з нарцисами, а він побудував їй лавку з виглядом на озеро.

Тепер вони щоранку пили каву разом. Вона в’язала, він читав газету. Іван більше не мовчав. Він розповідав Олені про дитинство, про батька, про перший мед із пасіки. А вона слухала – не перебиваючи, з усмішкою.

І одного разу, коли сонце сідало за лісом, він сказав:

– Я все життя думав, що щастя – то щось молоде, гаряче, голосне. А виявляється, воно – тихе, тепле, зріле… Як твоя рука в моїй.

Вона нічого не відповіла. Просто поклала голову йому на плече.

І так вони сиділи – двоє сивих, зморених, але щасливих людей. Бо щастя – воно таки приходить. Іноді – на схилі літ. Але тоді вже – назавжди.