– Ірочко, як же так? Виходить, ти гроші взяла, та ще й квартиру вимагаєш? – Не добре це, дівчинко, – зітхнув дядько Петя. – Бабуся ж справедливо все розділила
– Ірочко, як же так? Виходить, ти гроші взяла та ще й квартиру вимагаєш?
– Не добре це, дівчинко, – зітхнув дядько Петя. – Бабуся ж справедливо все розділила.
Батько Ірини та Поліни – високий сивий чоловік – повільно підвівся з місця.
– Ірино, – сказав він тихо, але так, щоб всі почули. – Мені соромно. Дуже соромно за тебе.
Стара квартира на Садовій пахла валеріаною і застарілим горем.
Антоніна Федорівна сиділа у своєму улюбленому кріслі біля вікна, і дивилася, як онуки п’ють чай із тонких склянок у срібних підсклянниках.
Ірина квапливо сьорбала, поглядаючи на годинник – вічно кудись поспішала.
Поліна ж повільно помішувала ложечкою, начебто розтягуючи ці хвилини, ніби розуміла, що такі зустрічі незабаром стануть спогадом.
– Дівчатка мої, – почала бабуся, і голос її незвично здригнувся. – Мені вже дев’ятий десяток, настав час дещо вирішити.
Ірина підвела голову, і в карих очах майнув цікавий вогник.
Поліна напружилася – вона завжди відчувала, коли бабуся збиралася сказати щось важливе.
– Квартира ця, спадщина моїх батьківська…
– Не хочу, щоб після мене почалася гризня. Вирішила сама все влаштувати, справедливо.
Антоніна Федорівна дістала з секретера пожовклі документи, розклала їх на столі поруч із вазочкою з варенням.
– Одна з вас отримає квартиру за дарчою, – продовжувала вона, не зважаючи на онучок. – А інша – таку ж суму грошима, але зараз. Готівкою.
– Тільки, дівчатка, нікому жодного слова. Рідні нашій краще поки не знати – навіщо язики розв’язувати?
Ірина випросталася, і щоки її зарум’янилися від хвилювання. Вона завжди вміла швидко рахувати й вже прикидала, скільки може коштувати ця трикімнатна квартира в центрі.
– Бабусю, а можна подумати? – спитала вона, намагаючись говорити байдуже.
– Звісно, дитинко. Тільки довго не тягніть – я вже стара.
Поліна відставила склянку і схопила бабусю за зморшкувату руку.
– Бабуся, що ти таке кажеш! Яка спадщина! Ти ще сто років проживеш, а ми й думати не хочемо ні про що таке!
Антоніна Федорівна посміхнулася – беззубою, добродушною усмішкою.
– Поліно, ти в мене завжди була сердечна. Але життя є життя, і від нього не втечеш.
За тиждень Ірина оголосила своє рішення. Вона прийшла до бабусі після роботи, втомлена, з розмазаною тушшю під очима, і сказала одразу, з порога:
– Бабусю, я хочу гроші. Зараз. Мені вони потрібніші, ніж потім квартира.
Антоніна Федорівна кивнула, наче чекала саме такої відповіді.
– Ну що ж, дитинко. Значить так тому і бути.
Вона пройшла до старого сейфа, покрутила замок своїми покорченими пальцями й дістала товсту пачку купюр.
– Тримай. Це чесно зароблені гроші твого діда. Витрачай з розумом.
Ірина взяла гроші тремтячими руками. Сума була більша, ніж вона думала – набагато більша.
А Поліна так нічого й не сказала.
Вона продовжувала приходити до бабусі кожних вихідних, приносила продукти, прибирала квартиру, читала вголос газети. І ніколи не говорила про спадщину.
Через місяць Ірина пригнала у двір блискучий білий позашляховик – останню модель, зі шкіряними сидіннями та навігатором.
Сусіди висипали на балкони подивитися.
– Краса! – зітхала тітка Зіна з третього поверху. – Мабуть, у кредит взяла?
– Та вже ж, – Ірина гордо гладила капот. – Кредит плюс усі накопичення.
Але ж я не назавжди молода – треба пожити гарно.
Поліна дивилася на цю картину з бабусиного вікна, та мовчала.
Щось неприємно кольнуло в грудях, але вона відігнала цю думку.
Роки йшли, розмірено та неквапливо. Ірина міняла машини, їздила у відпустки за кордон, купувала дороге вбрання.
На запитання родичів відповідала ухильно – мовляв, робота хороша, просування по службі.
А Поліна все так само приходила до бабусі у вихідні, так само читала їй книги та варила улюблений кисіль.
Антоніна Федорівна старіла на очах. Спочатку вона припинила виходити на вулицю, потім готувати собі їжу.
Поліна найняла доглядальницю, але сама продовжувала відвідувати бабусю майже щодня.
– Поліночко,- шепотіла бабуся, лежачи в ліжку,- ти в мене одна така. Вірна.
І ось одного лютневого дня зателефонували з лікарні. Антоніни Федорівни не стало уві сні.
Поліна стояла біля лікарняного ліжка, дивилася на воскове обличчя бабусі, і сльози котилися по щоках самі по собі.
Похорон був скромний, але багатолюдний. Прийшли сусіди, далекі родичі, колеги покійної.
Ірина з’явилася на цвинтарі у чорному костюмі від дорогого дизайнера та темних окулярах, красива та недоступна.
Після похорону всі зібралися у бабусиній квартирі на поминки.
Поліна накрила стіл, розставила фотографії Антоніни Федорівни – молодої красуні у білій сукні, зрілої жінки з дітьми на руках, бабусі з онуками.
– Світла їй пам’ять, – говорили гості, і у квартирі стояв тихий гомін голосів.
За столом зайшла розмова про спадок. Дядько Петя, сьорбаючи чай, помітив:
– Жаль, звичайно, що заповіту не залишила. Тепер дівчатам через суд доведеться все оформляти.
– Який заповіт? – здивувалася сусідка Валентина Петрівна. – Та квартира вже давно не її була.
Три роки тому вона її Поліні подарувала, по дарчій оформила.
У кімнаті стало тихо. Усі повернулися до Валентини Петрівни.
– Як це подарувала? – перепитав батько дівчаток.
– А так і подарувала. Я ж свідком була, коли вона підписувала документи.
Казала мені:
– Поліна моя одна поряд залишається, нехай квартира буде її.
Ірина різко підійнялася з місця, перекинувши стілець.
– Що?! – скрикнула вона. – Яка дарча? Про що ви кажете?
Поліна зблідла і схопилася рукою за стіл.
Вона знала про дарчу – три роки тому ходила з бабусею до нотаріуса, підписувала документи.
Але думала, що Ірина теж знає, що все було чесно домовлено тоді ж.
– Але ж ми тоді… – почала Поліна, дивлячись на сестру. – Я думала, ти знаєш…
Валентина Петрівна кивнула.
– Антоніна Федорівна казала мені, що все справедливо розділила. Одній – гроші одразу, іншій – квартиру потім.
У кімнаті зависла напружена тиша. І тут підвелася Ірина.
– Стійте! – закричала вона, і її голос пролунав пронизливо. – Це не правильно! Це несправедливо!
Вона підбігла до Поліни.
– Ти обдурила стареньку! – Кричала Ірина, розмахуючи руками. – Ти втерлася до неї в довіру, оббрехала мене! А тепер заграбастала все собі!
Родичі заворушились, захвилювались. Хтось намагався заспокоїти Ірину, але та не вгамувалася.
– Вона спеціально приходила до бабусі, лестилася, прикидалася дбайливою! А сама весь час знала, що квартира вже оформлена на неї!
– Це брехня! Це нечесно!
Поліна стояла біла, як крейда, її губи тремтіли.
– Іро, що ти кажеш! Я думала, що ми тоді домовилися… Що ти знаєш про дарчу…
– Брешеш! – гаркнула Ірина. – Нічого я не знала! Ти сама їй цю ідею підсунула!
“Бабусю, відпиши на мене, а то раптом що трапиться!”
Вона метала погляди по кімнаті, шукаючи підтримки.
– Ви ж бачите це неправильно! Ми обидві онуки, ми повинні отримати порівну! Чому їй все, а мені – нічого?
І тут підвелася Валентина Петрівна.
– Дівчинко, – сказала вона суворо, – а ну заспокойся! І не бреши!
Ірина обернулася до неї з подивом.
– Що ви сказали?
– Не бреши говорю! – Повторила Валентина Петрівна. – Я сорок років поряд із твоєю бабусею прожила. Все бачила, все чула.
Вона підвелася, випросталася – маленька, але грізна.
– Коли три роки тому Антоніна Федорівна переоформляла квартиру на Поліну, вона мені все розповіла. Як ти гроші взяла – такі самі, як і квартира коштує.
– Як машину купила і всім брехала, що у кредит. Ти вже свою частку отримала!
У кімнаті стало так тихо, що чути було, як цокає настінний годинник.
– І ще вона мені казала, – продовжувала Валентина Петрівна, — що ти за ці три роки до неї три рази всього приходила.
– А Поліна щодня була!
– Їжу приносила, ліки купувала, по лікарях їздила. От і думай тепер, хто кого обманював!
Ірина відкрила рота, але слів не знайшлося. Обличчя її вкрилося червоними плямами.
Родичі переглядалися, й у поглядах читався осуд.
Тітка Надя похитала головою:
– Ірочко, як же так? Виходить, ти гроші взяла, та ще й квартиру вимагаєш?
– Не добре це, дівчинко, – зітхнув дядько Петя. – Бабуся ж справедливо все розділила.
Батько Ірини та Поліни – високий сивий чоловік – повільно підвівся з місця.
– Ірино, – сказав він тихо, але так, щоб всі почули. – Мені соромно! Дуже соромно за тебе!
Він підійшов до дочки, подивився їй просто у вічі.
– Ти отримала свою частку і витратила її. Це було твоє право. Але тепер вимагаєш ще й частку Поліни… Це жадібність! Це підлість!
– Тату, але ж…
– Мовчи, – зупинив він її. – Не хочу нічого чути. Подумай гарненько над своєю поведінкою.
– І не з’являйся мені на очі, поки не зрозумієш, що наробила.
Ірина стояла посеред кімнати, і всі дивилися на неї з осудом. Навіть мати відвернулася, не в змозі винести цієї ганьби.
– Добре, – прошепотіла Ірина. – Добре. Я все зрозуміла.
Вона схопила сумочку та вибігла з квартири. Стукнули двері.
Поліна опустилася на стілець, притиснула руки до обличчя. Плечі її тремтіли від стримуваних ридань.
– Поліно – підійшла до неї Валентина Петрівна, – не плач, дівчинко. Твоя бабуся все правильно зробила. Вона тебе дуже любила.
– Я не знала, що Іра не знає, – схлипувала Поліна. – Слово честі, думала, що бабуся їй пояснила про дарчу.
– Знаємо ми, дитинко. Ти у нас чесна. А ось сестричка твоя… – Валентина Петрівна похитала головою. – Жадібність до добра не доводить.
Родичі потроху почали розходитися. Хтось тиснув руку Поліні, хтось обіймав, висловлюючи співчуття.
Батько підійшов останнім.
– Доню, – сказав він, – не звинувачуй себе. Мама все передбачила. Вона знала, що робить.
Поліна кивнула, не підводячи голови.
– Тату, а що тепер з Ірою буде?
Батько тяжко зітхнув.
– Не знаю. Сподіваюся, що схаменеться. Зрозуміє нарешті, що сім’я – це не лише права, а й обов’язки.
Коли всі пішли, Поліна залишилася сама у бабусиній квартирі. Вона ходила по кімнатах, торкалася знайомих речей – вишитих серветок, порцелянових собачок на комоді, стосу пошарпаних книг.
За вікном сідало сонце, забарвлюючи кімнату в золотисте світло.
Поліна встала, розправила плечі й пішла на кухню – заварити чай у тій склянці з підсклянником, з якої вони колись пили з бабусею.
Життя тривало, і попереду було багато хороших днів. А сестра… Бог їй суддя! Не вірила Поліна, що вона не знала про дарчу.
Чи вона такою і була, чи гроші їй розум затьмарили? Поліна не почувала себе винною – це воля бабусі.
Вона не винна, що сестриця гроші промотала, а квартиру не придбала, хоча мала таку можливість. Кожному своє.
У неї тепер є свій кут, улюблена робота, молодість – можна і за власну родину подумати, та нарешті сказати так нареченому. Життя продовжується…
Сімейні пакетні тури
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?