Ти знову поставила чашки не туди, – сердито кинув Сергій, зазираючи в кухонну шафку. – І добрий ранок тобі, – втомлено усміхнулась Олена, продовжуючи різати хліб. – Може, кави? Сергій щось буркнув собі під ніс і вийшов з кухні. Віднедавна ранки у їхньому домі втратили тепло. Начебто і не було серйозних суперечок, але відчувалася тріщина. Мов у склі: ледь помітна спершу, вона розросталася поволі, але вперто

– Ти знову поставила чашки не туди, – сердито кинув Сергій, зазираючи в кухонну шафку.

– І добрий ранок тобі, – втомлено усміхнулась Олена, продовжуючи різати хліб. – Може, кави?

Сергій щось буркнув собі під ніс і вийшов з кухні. Віднедавна ранки у їхньому домі втратили тепло. Начебто і не було серйозних суперечок, але відчувалася тріщина. Мов у склі: ледь помітна спершу, вона розросталася поволі, але вперто.

Познайомилися вони одинадцять років тому, якраз на Івана Купала. Обоє – молоді, веселі, повні планів. Сергій тоді працював на будівництві, руки в мозолях, але очі – добрі. А Олена була вихователькою в садочку, з ніжним голосом і терплячою усмішкою.

Їхнє весілля було просте – у селі, з веселою музикою, піснями до ранку і старим фотоапаратом. Початок був, як у казці: разом садили яблуні, фарбували хату, мріяли про дітей. А потім почалася буденність.

– Я ж тобі казала, що сьогодні збори в школі! – обурювалась Олена, коли Сергій знову затримався на роботі.

– Та я втомився! – відповідав. – Ти ж знаєш, зараз сезон, гроші самі себе не зароблять.

Вони вже мали сина – десятирічного Владика. Розумний, спокійний, трохи замкнутий. Був дуже прив’язаний до матері. Сергій любив його по-своєму: коли мав настрій – брав на риболовлю, коли ні – мовчки сидів біля телевізора, не зважаючи на хлопчика.

– Тату, а можна з тобою поїхати до дядька Славка?

– Нема коли, Владку. Іди до мами.

І знову тріщина. Хоч ніхто не сварився голосно, не бив посуд, не влаштовував драм – усе в них було тихо. Але страшно було в цій тиші. Бо вона гризла зсередини.

Олена часто згадувала, як раніше Сергій обіймав її просто так, посеред вечері. Як виводив її на вулицю дивитися на зірки. А тепер – лише питання: “Що на вечерю?”, “Заплатили за газ?”, “Де мій інструмент?”

Одного вечора, коли Владик уже спав, Олена поставила перед чоловіком чай і тихо сказала:

– Сергію, ми стали чужими.

Він мовчав. Потім поклав ложку, не дивлячись на неї:

– Ну, не все ж завжди буде, як на початку. Життя – воно інше. Простіше.

– То нам тепер так і жити – “простіше”? Без почуттів, без тепла?

– А що ти хочеш? Щоб я тобі вірші писав? У 40 років?

В її очах блиснула сльоза.

– Ні, Сергію. Я хочу, щоб ти хоча б бачив мене. Як людину.

Його втомлене лице посерйознішало. Він не був поганим – просто навчився жити в притуплених відтінках. Бо так зручніше. А вона ще не могла погодитись.

Одного дня Олена поїхала на семінар в обласний центр. Повернулась інша – спокійніша, але холодніша.

– Ти що, хочеш піти? – запитав Сергій, почувши її тихе: «Я думаю, нам треба пожити окремо».

– Я хочу подумати, чи ще можна нас зібрати докупи, – відповіла. – Бо я не хочу, щоб Владик ріс у домі, де всі мовчать.

Тиждень вона жила в мами. Владик залишився з батьком, і саме тоді Сергій вперше побачив, як непросто – бути татом щодня, а не по настрою. Готував, возив до школи, слухав про оцінки, варив чай від кашлю. І якось Владик обійняв його і прошепотів:

– Тату, я тебе люблю. Можна ми всі будемо разом?

Сергій сів того вечора на кухні, довго думав. І зрозумів, що за роки він став каменем. Міцним, надійним, але – холодним. І тепер Олена йде, бо їй треба сонце.

Він приїхав до неї наступного дня. Стояв на порозі з пакетом яблук із їхнього саду.

– Прости, – сказав просто. – Я навчився варити кашу. І прасувати штани. Але без тебе – як без світла. Я хочу навчитись любити так, як ти заслуговуєш.

Олена мовчала. А потім просто відкрила двері ширше.

Вони поверталися одне до одного поволі. Як берег до ріки — не одразу, не з розмаху, а лагідно. Навчилися говорити. Навчилися чути.

І якось увечері, вже після всього, коли Владик пішов спати, а в кімнаті пахло яблуками, Сергій раптом обійняв Олену.

– А пам’ятаєш, як я виводив тебе дивитися на зірки?

– Пам’ятаю.

– Ходімо.

І вони вийшли. Стояли серед трави, серед ночі, серед тріщин, які більше не боліли. Бо їх зцілило найважливіше – бажання знову бути поруч.

Стосунки не руйнуються раптово. Вони стихають у тиші, в непочутих словах, у втомлених очах.

Але якщо в серці ще є іскра – її варто берегти. І з неї можна розпалити нове світло.