— Просто сьогодні побачив наше можливе майбутнє. І мені стало страшно…

– Ваню! Вона знову просить грошей! А маю свої плани!

– Тату! Ну, ти ж обіцяв!

“Та що їм знову від мене треба? Відпочити не дадуть після роботи”, — стомлено подумав Іван Іванович і накрив голову подушкою. Не допомогло! До кімнати влетіла спочатку червона, зла дружина, а за нею скривджена дочка.

— І не роби вигляду, що ти спиш! — Олена відібрала у чоловіка рятівну подушку.

– Тату, ну скажи їй! — заволала з іншого боку ліжка Катька і вибагливо потрясла батька за плече.

Іван схопився.

— Як же ви мені набридли! Обидві! Я втомився від вас!

Він вибіг у коридор, схопив куртку, сунув ноги в кросівки та вискочив із квартири.

Іван Іванович вийшов у морозний вечір,і пішов по хрумкому снігу до лави. Сніжинки падали на непокриту голову, остуджували думки.

“Піти, чи що, від цих двох! Нехай гризуться на самоті!” — міркував він, чудово розуміючи, що йти йому особливо нема куди. Мати живе далеко , друзів немає. Так, приятелі та колеги. Тільки й залишається заспокоїтись, перечекати, поки дружина з донькою закінчать черговий скандал, і тупотіти додому. А ще сподіватися, що вони його не доконають найближчим часом.

— Що, Івану, твої жінки знову галасують?

Іван Іванович обернувся. “Тебе мені тільки не вистачало!” – подумав він. Ліворуч, постеливши на засніжену лаву пакет, сідав дід Веня. Біля його ніг крутилася чорно-біла дворняга Шпулька.

Не те щоб Іван ворогував із дідом Венею, просто, як і більшість мешканців, вважав його “трохи не в собі”.

Жив старий у квартирі навпроти, поводився тихо. Та й не було з ким йому шуміти. Дід Веня був самотній. Самотність, звичайно, не ознака ненормальності, бентежила сусідів інше. Окрім своєї Шпульки, дід Веня ні з ким не спілкувався. Зате з нею вів довгі, щирі бесіди.

Та й сам Іван частенько чув, як сусід, виводячи собаку з квартири, питав:

— Ну що, Шпулю, куди сьогодні підемо?

Потім робив паузу, наче вислуховував відповідь і погоджувався.

– Права ти. Сто разів маєш рацію. На пустирі і справді народу менше. Туди сьогодні й рушимо.

Безневинне дивацтво. Із самим Іваном Івановичем дід Веня до сьогоднішнього вечора не розмовляв. Здоровкалися під час зустрічі і все. І ось він раптом вирішив поговорити, обравши для цього не найкращий час.

Іван спочатку невпевнено знизив плечима, подивився на старого спідлоба, а потім схаменувся: “Може, йому мої жінки своїм нескінченним репетуванням спати заважають! Треба поцікавитися”.

— А що, надто багато галасу від нас?

— Достатньо .— дід Веня м’яко посміхнувся. — Та я не скаржусь. Іноді ваш шум навіть до речі. А то від тиші буває вити хочеться. Я чому з тобою заговорив: дивлюся, сидиш, мерзнеш, злишся. Подумав: може, людині співрозмовник потрібний. Від нас зі Шпулькою не зменшиться.

Іван Іванович хотів уже ввічливо відмовитися від непроханої участі, але тут дідова дворняга тицьнулася носом у його коліна, махнула хвостом-бубликом і, як здалося Івану, наче посміхнулася.

І Іван несподівано для себе заговорив:

– Та нічого особливого. Купа сімей так живе. Спершу кохання неземне, потім побут, діти… Кохання кудись іде. І вже живуть люди пов’язані лише спільними зобов’язаннями, боргами, турботою про дітей. Дружина з ніжної феї перетворюється на жадібну тітку. Якій, хоч би скільки ти працював, завжди не вистачає грошей.

Найкращі подарунки для близьких

А потім і діти підростають, теж починають права качати. Одного кохання їм мало. Потрібно забезпечувати, купувати, спонсорувати! Не життя, а якась постійна гонка за грошима!

Дід Веня уважно слухав Івана, а коли той замовк, запропонував:

— Знаєш, сусіде, давай до мене переберемося. По-перше, вдома тепліше, а по-друге, дещо хочу тобі показати!

Іван Іванович здивувався, але сперечатися не став. Мороз уже заліз під куртку і боляче покусував пальці на ногах.

Вони піднялися на п’ятий поверх. Іван Іванович прислухався: з його помешкання не долинало ні звуку. Або дочка з дружиною остаточно посварилися і сидять по кімнатах, набираючись сил для нового раунду, або помирилися. Хоча навряд…

Дід Веня відчинив двері своєї квартири, клацнув вимикачем і кивнув Івану – Проходь на кухню. Чайку наллю.

Іван пройшов на чисту кухоньку. Порядок у діда Вені був дивовижний. Чашки в сушарці, стояли ручками в один бік, рушник біля раковини — білий, ножі вставлені в підставку — від великого до маленького… На вікнах фіранки в квіточку.

– Не дивуйся, просто моя Ліда любила порядок. Давно це було… Але я все одно підтримую. Звик.

Найкращі подарунки для близьких

Івану здалося, що в очах старого блиснула сльоза, а може, це був просто відблиск від лампочки…

Дід Веня квапливо відвернувся, відкрив холодильник, дістав банку з варенням. Потім поставив на плиту чайник. Пошелещав у шафках, накриваючи на стіл, і, нарешті, подивився на Івана:

– Пригощайся. А я тобі зараз, якщо дозволиш, розповім історію. Може, знадобиться. Та й взагалі давно я з людьми до душі не розмовляв. Мені теж корисно язик розім’яти.

Дід Веня кудись пішов. Володимир налив чаю. Старий повернувся на кухню з альбомом. Старомодним, плюшевим, із золотою трояндочкою на бордовій обкладинці.

— Знаю, що мене блаженним рахують. Може, й мають рацію люди. Я сам радий, що лише трохи , а не буйно збожеволів. Були на те причини… — почав свою розповідь дід Веня.

Іван уважно слухав.

Одружився Веня з великого кохання, посварившись з батьками, які пророкували йому наречену дочку татового колеги-професора. Але Веня і слухати не хотів. Окрім Лідочки він, здавалося, й не бачив нікого довкола.
Коли вони одружилися, скривджений батько заявив:

— Крутись тепер, як хочеш! І на допомогу мою не розраховуй. Дуй замість інституту на завод. Адже тобі сім’ю годувати треба.

Найкращі подарунки для близьких

Веня і пішов. Багато вони труднощів із Лідою пережили. Про всеі не розкажеш. Тільки ось біда прийшла, коли вони вже: отримали квартиру, обставили, як змогли, народили сина Михайла. Саме тоді Ліда якось змінилася.

— Веню, я хочу таку ж стіну, як у Петрових. Треба дістати! А ще килим, кольоровий телевізор та путівку до Болгарії! А ще подружка пропонує імпортний комбінезон для Михайла. Ціна, звісно, ​​кусається. Але я хочу, щоб у дитини були гарні речі.

— Лідо, невже ми від усього цього барахла станемо щасливішими? – обурювався Веніамін.

— Ну, хто говорить про щастя? Це престиж! – відповіла Ліда.

Вони почали сваритися. І одного разу Веня не витримав.

– Все! Набридло! Іду!

– Ну і котись! — З очей Ліди бризнули злі сльози, але вона демонстративно відчинила двері: — Іди! Лише ключі від машини залиш! Ми з сином поїдемо до моря, я вже й житло знайшла. По знайомству!

— Та ж ти жахливо водиш! Нікуди я вас не пущу! — заперечив Веня.

— А я не питаю твого дозволу!

Веня дивився на дружину і не впізнавав свою Ліду. “Що ж з нами трапилося? – думав він. — Куди пішло кохання? Може, не пізно її наздогнати, повернути? Помиритися, та й поїхати всім разом на це саме Лідине море”.

Найкращі подарунки для близьких

Він придивився до червоного, злого обличчя дружини, намагаючись знайти в ньому риси тієї милої, ніжної Лідочки… І не зміг.

— Ключі залишу на тумбочці у передпокої.

Він пішов жити до одного друга. Хотів покарати дружину. Тільки ось виявилося покарав себе сам.

Дід Веня відкрив альбом, показав на чорно-білу фотографію, з якої посміхалася молода симпатична жінка, яка тримала за руку задумливого хлопчика років шести.

— Це їхня остання фотографія… — прошепотів дід Веня, і гірка крапля пробігла його щокою, зірвалася й розбилася об чорно-біле небо на старому знімку.

— Ти розумієш, якби я зробив крок назустріч. Адже що мені вартувало: придушити свою гордість і подумати про головне. Адже вона справді жахливо водила машину, не впоралася з керуванням і… — ще дві краплі впали на фотографію. — А я тільки тоді про себе думав: “Як я втомився! Як мені все набридло! Хочу спокою!” Всесвіт мене почув і подарував спокій, відібравши дружину та сина.

Іван Іванович мовчав.

— Сорок років минуло. А я так і не зміг пробачити себе, — дід Веня заплющив альбом, промокнув очі рукавом. — Пробував розпочати життя спочатку. Були й жінки. Різні: симпатичні та просто красуні. Тільки от усі вони не були Лідою! Я залишив спроби склеїти своє життя.

Може, я, старий мухомор, даремно до тебе лізу. Але просто ось, слухаючи ваші скандали, нестерпно захотілося тобі сказати: “Не сваріться ви через всякі дрібниці! Адже життя воно зле! Може зробити так, що ось вирішите якось помиритися, а вже пізно буде! І нічого не виправити. І побачення просити нема в кого».

— Невже так більше нікого не змогли полюбити? — тихо спитав Іван.

– Чому ж? — Дід Веня слабо посміхнувся і поплескав Шпульку по голові. — Ось її покохав! Коли вже зовсім тяжко було, зустрів її, рятівницю, на вулиці. Замерзла, худа, брудна… Вона на мене так подивилася, що я зрозумів: треба жити, хоча б заради того, щоб у цієї бідолашної хатина була. Отож і врятували одне одного. Іди, Шпуля, я тебе пригощу.

Дід Веня встав і поліз у шафку, щоб погодувати собаку, а Іван Іванович замислився: “Правий старий! Тисячу разів має рацію! Адже ми з Олнною теж закохані були один в одного, як божевільні… А потім, кудись все поділося? Побут, кажуть, зжер. Це ми йому своє кохання добровільно згодували!”

Найкращі подарунки для близьких

— Вже йдеш? — спитав дід Веня.

— Настав час мені. Може, дівчата ще не сплять… І дякую вам!

Той тільки кивнув:

— Щасти тобі, Іване.

Іван Іванович увійшов до квартири. З кухні долинали голоси.

— Мамо, ну не хвилюйся ти так! Повернеться тато.

— Ех, Катю, довели ми людину своїми сварками!

Іван Іванович зупинився, прислухався.

— Мамо, ну чого ти, не плач… Ну, давай постараємося більше не сваритися. — голос доньки теж почав тремтіти.

Більше чекати Іван не став, увійшов на кухню, обійняв дружину та дочку.

— Гарна пропозиція! А ще можна взяти відпустку і махнути кудись утрьох! Згадаймо, що ми сім’я, поспілкуємось! – Запропонував він.
Олена витерла очі рукавом і посміхнулася у відповідь:
— Несподівано… Чого це ти раптом?

— Просто сьогодні побачив наше можливе майбутнє. І мені стало страшно… Загалом, давайте жити і кохати одне одного, доки не пізно. А ще можна собаку із притулку взяти! Собаки вони такі — життя гарніше роблять.

Сімейні пакетні тури

Ні, одразу їхня родина не перетворилася на зразкову. Бувають і сварки, але вони дуже намагаються якнайшвидше помиритися. Собаку поки що не завели.

Іван Іванович після пам’ятного вечора почав частенько відвідувати одинокого сусіда. Вони розмовляють, а чорно-біла Шпулька лежить під столом і тихенько радіє. Давно у її хазяїна не було двоногого приятеля. Адже людині одному погано, який би чудовий собака його не опікував