Ну що я їй зробила, що вона так до мене ставиться? – Марія глянула на сина, що хоч він її зараз зрозуміє. – Мамо, не звертай увагу, у неї просто такий характер, – заспокоював Ігор. – Нічого, притремося. Марія й справді старалась не брати до голови те, що невістка її недолюблює. Але як бачила, що Настя гримнула шухлядою чи мовчки вийшла з кімнати, коли та щось питала – було неприємно. Невістка постійно мовчала і лише скоса дивилася

– Ну що я їй зробила, що вона так до мене ставиться? – Марія глянула на сина, що хоч він її зараз зрозуміє.

Марія – 65-річна жінка, давно вдова. Син Ігор жив у місті, але зараз обставини змінилися, і він перебрався з міста назад у село, бо після скорочення втратив роботу, і привіз із собою молоду дружину – Настю. Жінка – міська, стримана, акуратна. І хоча не казала нічого поганого, але Марія відчувала, що Настя її уникає і навіть соромиться.

– Мамо, не звертай увагу, у неї просто такий характер, – заспокоював Ігор. – Нічого, притремося.

Марія й справді старалась не брати до голови те, що невістка її недолюблює. Але як бачила, що Настя гримнула шухлядою чи мовчки вийшла з кімнати, коли та щось питала – було неприємно. Невістка постійно мовчала і лише скоса дивилася. Вона ж не лізе в душу. Лише хотіла допомогти. Та й зблизитися теж, це необхідно, якщо живете разом.

Одного вечора Ігор з Настею про щось тихо шепотілись у спальні. Марія не заважала, і не підслуховувала, але розуміла, що мова йде про неї. А вже вранці Марія почула:

– Мамо, можна з тобою трохи поговорити?

– Та кажи, сину. Що сталося?

– Тут така справа… Хочемо з Настею трохи підзаробити. Думаємо, може, курей завести. Ти ж тримаєш – розумієшся.

– То дуже добре. Я й допоможу.

– Та то ми б самі, просто… – Ігор закашлявся. – Потрібно трохи грошей на початок. Може, дала б ти нам позичила із своїх заощаджень?

Марія трохи помовчала. У неї і справді була відкладена невелика сума про всяк випадок.

– Там же трохи є. Я їх не чіпаю, сину. То на чорний день, Ігорчику. Я ж не для себе…

– Ма, та що ж за чорний день! Ми ж не на якісь дурниці. Курник зробимо, бізнес запустимо, за місяць-два віддамо.

– А Настя що каже?

– Каже, як не хочеш, то й не треба.

– Сину, ти подумай сам, Настя твоя – міська, вона курей хіба що на картинках бачила, а яйця тільки в магазині. Ну яка з неї господиня? Прогорить ваш бізнес, лише гроші втратите даремно.

Марія зітхнула. Гроші ті – й справді не великі, але для неї вони були як гарантія, що в старості вона ні для кого не буде тягарем. І головне – вона не була певна, що Настя не піде, коли щось піде не так. Життя ж показало, що все може бути.

– Я подумаю, сину, добре?

– Добре, мамо, – сказав Ігор, але в його очах було розчарування.

Настя мовчала, бо теж була сердита на свекруху, але більше розмову про гроші не заводила. Лише почала більше сидіти в телефоні, щось там рахувати, записувати.

Одного дня Марія побачила, як Настя мила підлогу, а з очей текли сльози.

– Настю, що сталося?

– Та нічого. Просто… Я не звикла просити. Я не люблю бути… як та зайва. У вас своє життя. А ми тут – чужі.

– Ні, доню, не чужі. Якщо вже ти Ігореві жінка, то й мені – як дочка.

– Я просто боюся, що ви думаєте, що я через гроші…

– Я нічого не думаю. Знаю, що життя – таке. А ти… хороша. Просто ми різні.

– А можна… просто поговорити? Без грошей і без претензій.

– Звісно можна.

І вони сіли на кухні, пили чай із м’ятою, і вперше розговорилися по-людськи. Настя розповідала про своє життя в гуртожитку, про маму, яка працює двірником. Про те, як хотіла мати дім. А Марія слухала і бачила в ній не “міську”, а звичайну дівчину з втомленими очима.

Наступного тижня Марія принесла з комори коробку з грошима.

– Ігорю, Насте. Я вирішила. Візьміть. На курей. Але з однією умовою.

– Якою? – здивувався Ігор.

– Щоб ви не сварилися. Щоб усе робили разом. І щоб Настя мені більше не плакала.

Настя тихо усміхнулась.

– Добре, мамо.

– Ще одна річ. Якщо буде вдаватися – то я й на бройлерів додам. А ні – то хоч будете мати домашні яйця.

Через місяць на подвір’ї стояв новенький курник. Настя й Ігор самі все зробили. Настя щоранку в гумових чоботах йшла з відром, називала курей по іменах і навіть одного півня назвала Степаном.

– Мамо, наш Степан – то характер, – сміялась Настя. – Тільки його годуєш – і вже носиться, як начальник.

– Та ти вже як своя стала, – усміхалась Марія. – Яка ж ти гарна, як смієшся.

– А ви, мамо, яка добра… А я все боялася вас. Думала, не приймете.

– Прийняти – то легко. Головне – зрозуміти. А тепер, думаю, ми вже порозумілись.

Минуло три місяці. Курей побільшало. Настя знайшла невеличкий ринок, де брала замовлення. Марія їм в усьому допомагала.

Одного вечора вони сиділи всі на кухні і повечерявши, розглядали зошит із підрахунками.

– Ну що, – сказала Марія. – Не казала я вам, що все буде добре?

– Завдяки вам, мамо, – Ігор обійняв її за плечі.

– Та ні, сину. Завдяки тому, що ми перестали мовчати й боятись один одного.

Настя поставила перед Марією конверт.

– Це вам, мамо. Перша частина боргу. І перші гроші, які ми справді заробили разом.

Марія взяла конверт, але поклала назад на стіл.

– Та вже якось ті гроші не так і важливі. Головне, що я вас маю. Обох. І не чужі ви мені. Ви мої. Ми родина, і якщо будемо триматися разом, то у нас все обовʼязково буде добре.

Вони всі разом сиділи за столом, мама, син і невістка – складали плани на майбутнє. І було тепло. Не тільки в кімнаті – але і в душі.

Бо іноді достатньо лише щиро поговорити. І побачити в іншому – людину.