Ольга нарешті купила квартиру. Так, не дуже хорошу, без ремонту й на першому поверсі… Але вона була нарешті своя! Діти раділи особистому простору і навіть допомагали з ремонтом. Меблі купували поступово… – Котлетки, як смачно! – сказала Ользі дочка. – А пам’ятаєш, мамо, як ми самі макарони їли? – Пам’ятаю, дочко, – сказала Ольга. – У житті важко буває, але треба завжди йти вперед… Раптом у двері постукали. – Хто це? – здивовано подумала Ольга. – Може, друзі дітей? Жінка відкрила двері й застигла від здивування.
Ольга нарешті купила квартиру. Так, не дуже хорошу, без ремонту й на першому поверсі… Але вона була нарешті своя! Діти раділи особистому простору і навіть допомагали з ремонтом. Меблі купували поступово… – Котлетки, як смачно! – сказала Ользі дочка. – А пам’ятаєш, мамо, як ми самі макарони їли? – Пам’ятаю, дочко, – сказала Ольга. – У житті важко буває, але треба завжди йти вперед… Раптом у двері постукали. – Хто це? – здивовано подумала Ольга. – Може, друзі дітей? Жінка відкрила двері й застигла від здивування.
Ольга готувала вечерю, діти вчили уроки. Молодший Кирило сидів на кухні і старанно виводив цифри. Вісімка виходила погано, то нахил, наче вона спати лягла, то верхня частина більша.
– Мамо, можна я краще напишу дев’ять? Вона як шістка, тільки перевернута, а шість у мене добре виходить.
– Можна, але вісім теж треба. Бачив, яка у нас гарна цифра на дверях? От і старайся. Доведеться тобі адресу нашу написати, а в тебе не виходить.
– Вісім це сім плюс один, от і напишу так.
– Це буде вже зовсім інша адреса, чи просто не зрозуміють.
– Важко…
– Навчишся і все буде добре. Діана теж не вміла, але навчилася. Пиши і будемо вечеряти. Не затримуй нас. Тим більше, що в тебе виходить краще. Особливо дві останні. Спробуй ще трохи на чернетці, а потім у зошит.
***
Ольга жила з дітьми. Чоловік сім років тому знайшов собі іншу і пішов від них, кинув без грошей на орендованій квартирі.
Кирилу тоді було всього два місяці, Діані чотири роки. Було важко, допомагати не було кому, грошей не вистачало. Батьки не могли привезти із села навіть продукти.
Якось Ольга навіть думала повернутися до них, але згадала, як сама там жила.
Показувати дітям діда і бабу, які гульбанять вона взагалі не хотіла.
Мати Ольги іноді приїжджала, майже серйозна. З цим ще можна було миритись, бо це було рідко. Батько з дітьми бачитися не збирався, аліменти платив лише через суд. Довелося змінити квартиру на більш дешеву та маленьку.
Два роки вони виживали, а потім батьків Ольги не стало.
– Що з будинком робитимеш, Олю? – питали всі. – Адже не повернешся сюди.
– Не повернуся. Продам все. Землі багато, хоч і запущено все.
– Дорого не продаси.
– Я й сама розумію.
За пів року, вступивши у спадок, Ольга все продала. Грошей не вистачало навіть на кімнату в гуртожитку, добре, що батьки не набрали кредитів, а могли. Діти пішли в садок, а Ольга на курси манікюру. Професія в неї була кухар, але працювати за смішні гроші вона не стала, дітей треба не тільки годувати, а й одягати.
Ольга працювала, часто день був зайнятий до пізнього вечора, основа її клієнтів зростала. Крутилася. Діти теж росли, з ними стало простіше.
Частина грошей від спадщини залишилася і лежала на рахунку, який Ольга постійно поповнювала.
І вона змогла купити квартиру.
Не дуже хороша, без ремонту, на першому поверсі. Але вона була нарешті своя. Кожен мав по кімнаті. Діти раділи особистому простору і навіть допомагали з ремонтом.
Адже в орендованому житлі у них була лише одна кімната. Меблі купували поступово. Збирати тепер було не потрібно, і це дуже тішило Ольгу.
– Котлетки, як смачно. А пам’ятаєш, мамо, як ми самі макарони їли?
– Пам’ятаю, дочко. У житті важко буває, але треба завжди йти вперед.
– Я знаю.
– І я знаю, у мене все вийшло. Гарно?
– Гарні вісімки. Молодець.
У двері постукали.
– Хто це? – здивовано подумала Ольга.
Для роботи Ольга винаймала невелике приміщення, а знайомих у них немає. Може, друзі дітей?
Жінка відкрила двері й застигла від здивування.
На порозі стояла її колишня свекруха!
Ольга не бачила її з самого розлучення. Номер телефону вона тоді змінила, колишній чоловік його теж не знав.
Згадувати її не було коли, навіть думок не було.
А ще чоловік при розлученні вимагав не турбувати його матір.
Сказав, що вона не хоче бачити онуків та Ольгу.
– Ірина Андріївна? Як ви знайшли мене? І…
– Що мені треба? Нічого. Я просто приїхала вас побачити.
– Довго ви йшли до онуків.
– Вибач, обставини. Можна увійти?
– Заходьте. Вечеря, чай?
– Чай. Як діти виросли. Скільки пропустила. Вибачте мені. Олечко, пам’ятаєш мою матір? Мені відразу після вашого розлучення довелося переїхати і доглядати її. Одну її було не залишити, а з нею важко жити.
Вона мене не впізнавала, сварилася, іноді були й просвітлення.
Пів року тому я потрапила до лікарні, попросила сина доглянути її, розповіла їм, як усе робити, навіть усю пенсію мами віддала.
Вони приїхали, лишилися.
Повернулась я після процедур, на день раніше, а мама одна, замкнена в хаті.
Сидить і дивиться в одну точку. За два тижні схудла і розмовляти перестала.
Надвечір з’явилися Микола з Тетяною. Це я вже потім зрозуміла і від сусідів дізналася, що вони відпочивали десь.
Два тижні її не купали і годували двічі на день, вранці та ввечері. Ось так.
Я після процедур почала мити її, одяг міняти. Сусідка допомогла. Миколку з Тетянкою я одразу виставила.
А їм що? Відпочили й поїхали. Мама всього тиждень прожила, поводилася тихо, і не стало її тихо.
Наче розуміла, що важко мені після лікарні. Я і сину не сказала, але він сам дізнався. Друг якийсь йому повідомив. Приїхали. Будинок оглянули. Я зрозуміла їхні мрії – будинок біля моря.
– Так він же ж мусить вам перейти.
– Мені й перейшов, а вони чекають. У них немає нічого, знімають.
І будинок чекають, і квартиру мою тут.
— То він ваш син, йому й дістанеться.
– А в мене ще й онуки є. Про них він забув, а я постійно пам’ятала. Дзвонила тобі, але телефон не відповідав. Знайшла тебе через знайомих. Можна я буду бабусею? У цих дітей спільних немає, тільки син Тані.
– Ви й так бабуся. Приходьте. У нас немає нікого, моїх не стало. Ви єдина бабуся.
– Я хочу запросити вас на літо до моря. Знаю, що ти багато працюєш, розповіли, та й відпочивати треба.
– Я подумаю. Діти будуть раді.
– От і добре. Чи можна я з ними гуляти буду?
– Розберемося.
***
Ірина приходила часто, але намагалася не нав’язуватись. Гуляла з онуками, купувала їм подарунки. Звичайно, вони були раді. Не було бабусі, а тут знайшлася.
Поїздка до моря вдалася. Ольга була там перш за все один раз, відразу після весілля з Миколою. Два з половиною місяці пролетіли швидко.
– Мамо, класно мати таку бабусю. Добре, що вона у нас є. А ти любиш її пиріжки?
Звичайно їй подобалися пиріжки свекрухи… Колишньої свекрухи.
Її мати такі ніколи не готувала.
– Олечко, нам треба оформити документи. Я все вирішила. Ти будеш власницею. У мене є внуки, ти сама потім вирішиш, як усе поділити між ними. У тебе досвіду більше і взагалі…
– А Микола?
– Мій син нічого не заслуговує, не можу я його вибачити за маму. Я все вирішила.
Будинок та квартиру оформимо на тебе. Сподіваюся, ти мене не виставиш.
– Не виставлю, але може ще треба подумати?
– Я довго думала. Нехай це буде компенсація за всі труднощі, які ти пережила через мого сина…
***
Спілкування Ірини Андріївни з Ольгою й онуками стало ще ближчим.
Вони більше часу проводили разом, інколи ходили і на концерти.
Поки ще Микола не знав, що мати залишила його без спадщини.
Бо ж живе вона, як і раніше, у своїй квартирі, відпочиває з онуками у своєму будинку біля моря.
Тільки оце своє вже не її…