– Бережи тебе твій Ангел

– Пізно вже, готуйся мамою стати. Чи не рада? – Жінка дивилася на Наталю зі співчуттям, шкода було дівчисько, тільки до себе не візьмеш, у самої є, кого годувати.

– Я не знаю, тепер уже не рада, – зізналася дівчина. Обличчя сумне, в одній руці сумочка, іншою за живіт тримається. Тітка Зіна протягнула в пакеті зелені, яку з дачі привезла. Вона просто тут, на маленькому ринку, у дворі торгує.

– Не треба мені.

– Треба! Бери, коли дають! Вже чим можу, – Зінаїда всунула в руки пакет. – Вітаміни тобі потрібні.

Давно Наталю помітила. Який раз продасть, а коли й просто дасть, хоч і сама потребує.

– Дитя з’явиться – куди ти? На що жити будеш? Ні грошей, ні прописки.

– Не знаю, що-небудь придумаю, – Наталя відповідає монотонно, наче вже все одно.

– Та нічого ти не придумаєш, крім як додому повернутися.

– Ні, додому не поїду.

– Ну, є ж там хтось.

– Батько є, тільки йому все одно, а мами давно немає. У нього там подружка, разом прикладаються, а потім пісні на все село. Він раніше таким не був, батько-то, а мами не стало – змінився.

– Ну, все одно ж дім рідний, адже там Батьківщина твоя. Щоб не сталося, сили треба на Батьківщині брати. А без сил ніяк не можна, а значить і без Батьківщини. – Зінаїда продовжувала говорити, а Наталя попрощалася і повільно пішла.

– Ну, ти подумай щодо того, щоб додому повернутися, – вона важко зітхнула, – бережи тебе твій Ангел.

Рік тому приїхала вступати до медичного. Начебто й атестат непоганий, але, видно, знань не вистачило. Їй би краще з медучилища почати, а вона замахнулася на інститут.

Додому не повернулася, влаштувалася у швейний підпільний цех працювати. Тільки гроші не щомісяця бачила, – кінець дев’яностих. Зустріла хлопця: смаглявий, кремезний, веселий. “Зі мною не пропадеш” – казав Сергій, дивлячись на дівчину карими очима.

– А де ти працюєш?

– Тобі краще не знати. Житло орендую, тебе одягаю, а скоро ще краще заживемо.

Вона здогадувалася, просила, навіть благала. – Можна влаштуватися на роботу і жити як усі люди. А він тільки сміявся і просив ще потерпіти трохи. “Бізнес у мене такий, розумієш? Накопичу, автосалон відкрию. Ну, не зовсім автосалон, але вже щось солідне буде”. Казав, що кохає, а дитини не хотів.

Розлютився, коли дізнався, потім і зовсім охолов, наче й не було Наталі. Нові машини і нові дівчата. Він уже не заглядав у комуналку, квартиру собі орендував. Наталя віддала за кімнату останні гроші, а самій ось-ось дитину на світ приводити. І порожньо стало на душі, не в радість майбутня подія.

Вона встигла залишити в холодильнику пакет із зеленню, скинула плащ, присіла на диван і одразу зрозуміла, що зле їй.

Сусідка викликала швидку. Наталя згадала про сумку, яку зібрала напередодні, знаючи, що вже скоро до лікарні. Двері скрипнули, – значить, швидка приїхала, на серці відлягло. Обернулася – у кімнаті стояли два рослих хлопці.

– Вона чи що?

– Вона це, дівка Сергія. А ми й не знали, що Сергій постарався,- сказав один із них, побачивши її живіт. – Боржок за твоїм чоловіком, не розрахувався він із нами, отже, на тебе борг переходить.

– Який борг? Ви що? І не чоловік він мені був… Але ж немає Сергія, ви ж знаєте, два тижні як немає.

– Його немає, а ти є, кажи, як розплачуватися будеш.

– Ви ж бачите, в якому я становищі.

– А нам кучеряво, в якому ти становищі, зараз графік складемо, коли і по скільки віддавати будеш, – вони загрозливо попрямували до неї.
Наталя відчула, що ось-ось знепритомніє…

Раптом у коридорі почулися кроки, у двері постукали й одразу ж увійшли. Це була бригада швидкої допомоги. Слідом увійшла сусідка. Наталя не пам’ятає, як “розчинилися” ці двоє, смутно пам’ятає, як її відвезли.
Вона була єдиною в палаті, хто байдуже сприйняв новину про появу доньки. Хотілося просто встати і піти.

Принесли годувати. Наталя роздивлялася її і все думала, куди їй іти з пологового будинку. Спасибі, дівчата з роботи принесли комплект для немовляти, самі, між іншим, пошили. І ще гроші передали. Наталя подумала, що буде, чим за кімнату розрахуватися, але згадала тих двох, що навідувалися кілька днів тому.

Речі з кімнати забирала разом із сусідкою, одна боялася, раптом знову прийдуть. Особистих речей було зовсім мало. Залишила господині борг за кімнату, і, підхопивши, загорнуту в ковдрочку дівчинку, вийшла на вулицю.

– Куди ж ти, мила? – Тітка Зіна йшла назустріч. – Куди ти з дитиною? Скажи хоч хто?

– Дівчинка. – Наталя стояла бліда, худа.

– Як назвала?

– Поки що ніяк.

– Куди ти з нею?

– Не знаю.

– Ось що, пішли до мене, перепочинь, а потім ми тобі квиток купимо додому… і не хитай головою, дім твій там. Кажеш, нічку на поїзді? Так це недалеко, їдь, відпочинь сама і дитина нехай зміцніє. А краще в мене кілька днів побудь, грошей за це не візьму.

Наталі стало гірко й соромно, що змушена в чужих людей зупинитися. Через тиждень вона зважилася поїхати додому.

Зінаїда проводила на вокзал і все повторювала: – Бережи тебе твій Ангел…

У поїзді сіла на нижню полицю, роздяглася, розв’язала ковдрочку, крихітна грудочка подала голос. Ставна жінка, що увійшла, сіла навпроти.

– Що за невезіння: то полиця верхня, то з дитиною трапляються. Всю ніч так буде кричати.

– Вона не кричить. – Наталя підвела очі на жінку, яскрава помада кинулася в очі. Уперше їй стало прикро за дівчинку, вона відчула несправедливість щодо дитини. Дівчинка не кричала, вона тільки злегка кректала, вона взагалі була спокійна.

– Ну, значить, уночі буде кричати, не заснеш. Ти вже заспокоюй одразу, щоб мені вуха не затикати, мені виспатися треба, завтра в мене семінар, я на ньому виступаю. Дама швидко дістала спортивний костюм і стала переодягатися.

Наталя пошкодувала, що погодилася на квиток у купе, подумала, що краще б у плацкарті. Усю ніч вона не спала, чула, як дама вийшла рано вранці. Теж стала збиратися.

Залізнична станція була осторонь райцентру, треба було ще автобусом проїхати до автовокзалу, а потім уже іншим автобусом до рідного села.

Після втрати матері вона відвикла від розуміння “рідне”, і тільки на душі було сумно від того, що хороше вже не повториться.

На превеликий подив Наталі батько зустрічав її на зупинці. Старий мотоцикл був зламаний, тому прийшов пішки. Дістав із кишені телеграму.

– Докотилася, що чужі люди просять зустріти тебе, буркнув він, – хотів у район їхати, та не встиг.

Наталя побачила телеграму від Зінаїди, яка дізналася адресу й обіцяла якось дати звісточку. Значить це вона напередодні відправила.

– Я не просила телеграму відправляти.

– Гаразд уже, привіт чи що, – суворе обличчя батька трохи просвітліло. – Хто там у тебе? – Він кивнув на згорток.

– Дівчинка.

– Так, дівчинка… Сама як дівчисько, а тут у неї дівчинка. За старих часів казали: в подолі принесла.

Наталі зовсім розхотілося йти додому. Але батько взяв сумку, і вона помітила, що жодного запаху міцного – це трохи заспокоїло. Вона пішла за ним. Найбільше не хотілося бачити надокучливу Райку, від якої він приходив напідпитку.

Підходячи до будинку, батько зупинився.
– Ти ось що, попередити хочу, не один я. – Наталя здригнулася, здавалося, ноги підкосилися, одразу пошкодувала, що приїхала. – Із жінкою я живу, та ти її знаєш…

У цей час хвіртка відчинилася, за ворота вийшла невисока, худорлява, але міцна жінка. Наталя впізнала в ній односельчанку Марію, яка давно жила сама. І, схоже, не збиралася ні з ким сходитися. Такий вибір батька, а може вибір Марії збентежив Наталю.

– Вітаю,Наталко, хоч би написала раніше, а то ми нічого не знаємо. – Вона підійшла як ні в чому не бувало і взяла згорток із рук розгубленої дівчини.

Марія не метушилася, догоджати не збиралася. Усе було якось просто, наче нічого не сталося. Батько повісив куртку і кепку на вішалку, подивився на доньку.

– Ну, дай хоч подивлюся, онука все ж таки. Назвала як?

– Ще ніяк.

– Так вона ж крихітка зовсім! – ахнула Марія.
Наталя пройшла у свою маленьку кімнату, помітивши, що все залишилося як і раніше, – від цього стало тепліше на душі, все ж таки свій куточок. Подумала, що батько почне “обмивати” онуку, але Марія на стіл поставила тільки обід, а потім налила компот.

– Батько-то хто? – Запитав Віктор.

– Немає батька.

– Як це? Ти не знаєш від кого дитина?

– Знаю! Просто немає його в живих. Та й раніше ще відмовився від мене і від дитини.

Марію завжди знали небагатослівною. Сина виростила. Раділа, що поїхав у Харків працювати. Влаштувався на будівництво, потім технікум закінчив, зараз уже квартира своя, онук росте.

Віктор – ровесник їй. Одружився він пізно, та й Наталя була пізньою дитиною.

На Марію ніколи уваги не звертав, усе з Раїсою спілкувався, всі думали, що так і зійдуться, і гулятимуть разом. Але наприкінці літа трапилося Віктору з Марією разом по ягоду піти. Була у Віктора така слабкість – збирати ягоду. Раї не треба, їй байдуже, а от у нього душа рветься. Марія майже причепилася з ним за компанію, бо одна боялася, тож вийшов “діловий союз”.

На втому не скаржилася, не відставала, місця ягідні знала. І якось так дружненько в них вийшло, що наступного разу покликав він її знову.

Рая вже суботу відзначити зібралася, але Віктор знову пішов із Марією. Цікаво йому здалося з нею, натякнув навіть, що хоч щороку готовий ходити по ягоду разом.

– Ти знаєш, Вікторе, я цю справу не люблю, мені питущого не треба.

– Так це я останнім часом, а раніше, ти ж пам’ятаєш, тільки у свята.

– Ну, якщо хочеш, як раніше, давай спробуємо, мені в господарстві чоловік знадобиться, – вже вибач, що я прямо кажу, не ображайся, тобі ж теж господиня потрібна. Тож ти мені господар, а я тобі господиня.

Так зійшлися дві, здавалося, зовсім чужі людини, які не відчували раніше жодної симпатії.

Наталя насторожено мовчала, боячись радіти тому, що хоча б не Раїса сидить зараз за столом.

– Ну, ти хоч ім’я придумай, а то як реєструвати будеш, – батько говорив уже м’якше.

– Не знаю, чомусь не придумується.

– Та хоч на честь матері, Тамарою назви.
Наталя знизала плечима.

– Не знаю.

– Та хіба мало імен на світі, зараз Настя,Дарина, Катя все в моді – хороші імена, – підказала Марія.

Наталя задумалася, але жодне ім’я не зворушило її. Наступного дня прийшла Валентина – двоюрідна сестра батька.

– А чого тут думати? У мене в подруги онуку Юлею назвали. А що, гарне ім’я, молодь нині любить такі імена.

– Не знаю, тітко Валю, я подивлюся на неї, здається, нічого не підходить.

Насправді Наталя ще не звикла до свого материнського стану, не могла звикнути, що вже мама. Та й спогади про батька дівчинки тривожили. Початок був хорошим, а потім одне розчарування. Їй і зараз здавалося, що майбутнє в неї безпросвітне. Доведеться сидіти в батька на шиї через дитину. А не будь її – вільна, як птах у польоті.

Прибігла однокласниця Свєта, поривалася поглянути.

– Так я теж ще не бачила, – схопилася Валентина.

– Ой, ні, дайте дитині хоч місяць, до місяця ж не можна, – підказала Марія.

Нарадивши ще дюжину імен, гості пішли.
Марія ніби прочитала думки Наталі.

– Ну, з дитиною доведеться посидіти, це у всіх такий обов’язок. Та ти не бійся, знаєш, як цікаво дивитися, як росте. Почекай, через рік вона тобі вже лепетати по-своєму буде, ходити почне.

Наталя вперше посміхнулася.

– Ну, слухай, назви ти вже дитину, дай ім’я.

– Назву. Просто не знаю, з чого почати, все так безнадійно в житті, – Наталя замовкла, потім ще раз повторила: – безнадійно… Ой, здається, знаю, як назвати! – Вона кинулася до дівчинки й узяла її на руки, уперше подивилася ласкаво, усміхнулася:

– Надія, ти моя Надія, Надя…

– Наденька, Надюшка, – продовжила Марія. – Чуєш, батьку, – сказала вона Віктору, який увійшов, – ім’я є, Надією назвали.

– Так, Надюха значить, ну добре. – Він стягнув чоботи і задумався. – А по батькові? По батькові яке? – І тут же відповів. – Ну а що, нехай Вікторівна буде, раз іншого немає.

– Та все буде з часом, – сказала Марія, – роки у неї молоді, все налагодиться, може і добрий хлопець з’явиться у Наталі.

Зінаїді, яка наполягла, щоб їхала додому, Наталя написала через місяць. Повідомила, як назвали доньку, дякувала, що додому допомогла виїхати. І наприкінці листа повідомила, що встигає і з дитиною сидіти, і до вступу в медучилище готуватися.

“Тітонько Зіно, у мене все одно все вийде. У мене тепер Надя, Надія є, вона мені такі сили дає. Я ось вам пишу і посміхаюся, підросте і ми до вас у гості приїдемо. Дякую вам, нехай Ангел береже вас”.