Спочатку я засмутилася, а потім подумала, раз чоловік у такій ситуації не підтримав мене і звинуватив у всіх гріхах, то й не варто тішити себе надіями на покращення стосунків! Але вихід є
Мені батьки купили квартиру відразу, як тільки довідалися про мої плани одруження з Юрієм.
– У нареченого окремого житла немає, а ми самі чудово пам’ятаємо, як чужими кутами блукали, – сказав тоді батько.
– Велику квартиру не потягнемо, але однокімнатну купимо і все потрібне для життя в ній, теж допоможемо зібрати.
Я була щиро вдячна батькам, бо ми з Юрою справді хвилювалися про те, де нам жити після весілля. Він був із простої родини, родичі жили в селі, а він, після навчання, у столиці залишився.
Ми познайомилися у спільних друзів і обидва вважали себе націленими виключно на кар’єру, потім закохалися, та вирішили одружитися.
Витрачати гроші на весілля не збиралися, тому обмежилися скромною вечерею у колі моїх батьків та найближчих друзів.
– Ми приїдемо в гості до вас восени, ось тоді й познайомимося, – сказали тоді телефоном батьки Юрія. – Зараз немає можливості для поїздки, та й грошей особливо немає.
Я все розуміла, нічого не вимагала, але була трохи ображена, бо свекри в день весілля навіть не подзвонили.
– Батько і мати просто не хотіли нас відривати, та заважати, – заспокоював мене Юрій. – Не хвилюйся, раз зібралися приїхати восени, значить, після приїзду познайомимося і поспілкуємося.
Батьки Юри не обдурили, і через чотири місяці після весілля, повідомили, що приїдуть у гості на День народження сина.
– Кілька днів у вас погостюємо, покажете свою квартиру, розкажете про плани, місто подивимося, – говорила свекруха.
– На пару днів – це надто насичена програма, – сміявся Юрій.
Я переживала, тому що треба було вперше зустрітися з родичами чоловіка і мені хотілося з ними потоваришувати.
Я, щоправда, не сильно розуміла, як ми помістимося в однокімнатній квартирі, тому запропонувала Юрі зняти для батьків номер у готелі.
– Ти що? – навіть образився він. – Батьки їдуть на два дні, скучили, а я зараз повезу їх до готелю? Нічого, у нас розмістяться на розкладачці та надувному матраці.
Я не сперечалася і взагалі була впевнена, що два дні, це небагато, вони швидко пролетять і обов’язок перед ріднею буде виконано.
Свекри приїхали в обіцяний день, навіщось прихопивши із собою ще якогось десятирічного племінника онука.
– Даня ніде не буває, ось ми й вирішили йому влаштувати сюрприз у вигляді поїздки до столиці, – говорила свекруха.
Я не була проти хлопчика і не шкодувала йому їжі, тільки не знала, куди спати покласти. У результаті, була притягнута ще одна розкладачка з дачі батьків, яку важко вдалося впхнути на кухню.
Тепер пересування квартирою нагадувало лабіринт, бо треба було акуратно і тихо ходити, й нікому не заважати.
Я заспокоювала себе, що пару днів, це зовсім небагато, і ми чудово проведемо час разом. На День народження Юрія ми зібралися в кафе з батьками з обох боків, та друзями. У результаті вийшли приємні посиденьки.
– Твої батьки завтра їдуть, треба їх проводити на вокзал і сьогодні купити подарунки, – казала я чоловікові вранці у неділю.
– Вони ще залишаться у нас, а то зовсім мало були, ми навіть до ладу не встигли поспілкуватися, – спокійно сказав Юрій.
– Але ж нам завтра вранці на роботу, – не розуміла я міркування чоловіка. – Твої родичі самі сидітимуть весь день у квартирі?
– Нічого, проте ввечері ми проведемо час разом, – міркував Юрій.
Я змовчала і вдала, що нічого дивного не відбувається. Але повернувшись у понеділок із роботи додому, одразу зіткнулася з неприємностями.
Гості з’їли все з холодильника, не вважаючи за потрібне купити продукти, або щось приготувати з наявних запасів.
– Невісточко, щось ти довго працюєш, а в тебе, між іншим, вдома гості, і не просто приїжджі, а батьки чоловіка, – виховував мене свекор.
– Я не можу регулювати робочий день під особисті обставини, – відбивалася я. – Ви ж хотіли подивитись столицю, могли б прогулятися.
– А ми не можемо голодними ходити, – не заспокоювався він.
– Овочі та консервація в коморі, ви могли й самі приготувати їжу, – ледве стримувалась я.
– Не стану я в невістки на кухні господарювати, і взагалі, ми приїхали в гості, щоб відпочити, – втрутилася в розмову свекруха.
Я весь вечір провела на кухні, готуючи вечерю на п’ятьох, і роблячи заготівлі на вівторок. Після вечері, усі завалили дивитись телевізор, чи гортати стрічку соціальних мереж, а я мила посуд і прибирала.
Аналогічна ситуація повторилася і в наступні дні, від чого я почала сильно втомлюватись і злитися.
– Твоя рідня їхала до нас на два дні, а вже майже тиждень минув, а вони й не збираються додому, – бурчала я.
– Ну, батьки мають право відвідувати свого сина, хіба ні? – не розумів проблему Юра.
– Звичайно, тільки я тепер, як хатня робітниця стала, і вічно все не так, – не могла заспокоїтися я. – Позавчора твій батько відчитав мене за пересолений суп, учора мати лазила в моїх речах, бо я точно пам’ятаю, як косметика стояла.
Твій племінник розбив мою улюблену чашку і, ніхто, навіть, не вибачився.
– Не будь дріб’язковою, я куплю тобі нову чашку, – сердився Юрій.
Справа була не в дрібниці, просто мене дратувала відсутність особистого простору, та постійне сидіння родичів у квартирі.
Вони поводилися нахабно, могли до ночі дивитися серіал, чи обговорювати новини, знаючи, що нам з Юрою завтра рано вставати на роботу. До вихідних свекруха вирішила вирушити за покупками, вважаючи, що їх сплатити має син.
– Якщо ти забув, ми збираємо гроші на відпустку, – обурювалася я. – Нехай твоя мати сама купує собі вбрання, чому ми маємо виконувати ці примхи?
-Тому, що я мати твого чоловіка і вимагаю шанобливого до себе відношення, – почула нашу розмову свекруха. – Чи ти вирішила, що можеш моїм сином крутити?
– Я вирішила, що вам варто свої апетити зменшити, та поводитися скромніше, – чесно говорила я. – Ви тиждень сидите у нас на голові, харчуєтесь нашим коштом, створюєте проблеми та нескінченно висловлюєте невдоволення.
– Це не тільки твоя квартира, а й нашого сина, тож маємо повне право тут перебувати, – приєднувався до конфлікту свекор.
– Та з якої радості? – уже не стримувала себе я. – Квартиру купили мої батьки, я її власниця і вона куплена до шлюбу, а ваша сторона ні копійки не вклала.
– Ось воно як? – Впирала руки в боки свекруха. – Надумала батьків шматком хліба дорікати й ставити в заслугу свою уявну гостинність?
– Чому уявну? – Не здавалася я. – Всі ці дні я кружляю навколо вас і практично стороннього нам хлопчика, а у відповідь отримую лише негатив.
– Та пішла ти з таким ставленням, – перейшов на відверте хамство свекор. – Ноги нашої більше не буде в цій сірій клітці!
Мені було прикро, що свекри так ставляться до мого дому та старань, але найбільше напружила реакція чоловіка!
Весь цей час він спокійно вислуховував наїзди своїх родичів, а врешті-решт залишився незадоволеним моєю поведінкою.
– Якщо ти не поважаєш моїх батьків, то й мене теж, – сказав він. – Може вони й мають рацію, ти дістала хизуватися своєю квартирою в столиці, й, взагалі, поводитися, як принцеса.
– Якщо така справа, нам треба подумати про подальше спільне життя!
– Що ти маєш на увазі? – не розуміла я звинувачення.
– Я оформлю на роботі відпустку, та поїду до рідного міста разом із батьками, – діловим тоном казав Юрій. – Мені здається, нам обом варто задуматися над своєю поведінкою.
Я здригнулася від звуку дверей, що різко зачинилися, коли чоловік і його батьки пішли. Квартира одразу стала тиха та порожня.
Порятунком для мене була лише робота, а своїм батькам я не стала нічого розповідати, просто сказала, що свекри поїхали додому.
– Я сподіваюся, ти обміркувала свою поведінку? – нахабно питав Віктор, через два тижні після від’їзду. – У мене закінчується відпустка, тож незабаром повернуся додому.
– Я все переглянула, ти мав рацію, – намагалася я відповідати спокійно. – І тобі не обов’язково повертатися. Можеш залишатися зі своїми ідеальними родичами у вашому місті, й не робити мені нерви!
– Ось, значить, як? – здивувався Юрій. – Значить, мала рацію моя мати, що ти нахабна, егоїстична та цинічна особа.
– Звичайно, вона мала рацію, – монотонно відповіла я.
Потім я відключила телефон і замислилася над тим, як далі жити. Потрібно було, в першу чергу, розповісти правду батькам, знаючи, що вони засмутяться.
Я і сама спочатку засмутилася, а потім подумала, раз чоловік у такій ситуації не підтримав мене і звинуватив у всіх гріхах, то й не варто тішити себе надіями на покращення стосунків!
Було боляче, але я пішла на принцип і не була готова ковтати образи. Я подала на розлучення і залишилася сама, не бажаючи нічого знати про Юрія та його нахабних родичів!
Підкажіть, чи правильно я вчинила, чи, можливо, потрібно було поводити себе якось інакше? Що не так?