Ольга помила посуд після вечері і пішла у спальню, відпочити. Раптом, жінка помітила, що забула на кухні телефон. Оля вийшла в коридор, щоб повернутися на кухню, коли почула, що її чоловік, розмовляє зі своєю матірʼю. Ольга не хотіла підслуховувати, але розмовляв Андрій з свекрухою доволі гучно. – Сину, я хочу у тебе дещо попросити, – почула вона голос Галини Василівни. – Це стосується Олі! – Так-так, а це вже цікаво? Що там може стосуватися мене? – здивувалася жінка. Оля тихенько причаїлася, прислухалася до розмови і аж рота відкрила від почутого.
Ольга помила посуд після вечері і пішла у спальню, відпочити. Раптом, жінка помітила, що забула на кухні телефон. Оля вийшла в коридор, щоб повернутися на кухню, коли почула, що її чоловік, розмовляє зі своєю матірʼю. Ольга не хотіла підслуховувати, але розмовляв Андрій з свекрухою доволі гучно. – Сину, я хочу у тебе дещо попросити, – почула вона голос Галини Василівни. – Це стосується Олі! – Так-так, а це вже цікаво? Що там може стосуватися мене? – здивувалася жінка. Оля тихенько причаїлася, прислухалася до розмови і аж рота відкрила від почутого.
– Сіль де? Я ж просила поставити сільничку на стіл! Олю, ти взагалі мене слухаєш?
Тарілка з салатом полетіла на підлогу. Шматочки розлетілися на кухні. Ольга стояла біля плити, стискаючи край стільниці побілілими пальцями.
– Все. Досить. Я більше не житиму так.
Галина Василівна випросталася. Обличчя почервоніло, очі звузилися.
– Що ти сказала?
– Я сказала – досить. Три роки ви приходите в мій дім і ображаєте мене. Три роки я мовчу. Більше не буду.
– До твого дому? – Галина Василівна засміялася. – Це дім мого сина! Ти тут тимчасово!
Андрій сидів між ними. Дивився у тарілку. Мовчав.
– Андрію, – голос Ольги тремтів. – Скажи хоч щось.
Він підвів голову. Подивився на жінку, потім на матір. Відчинив рота. Зачинив.
– Ось і все, – Ольга кинула рушник на стіл. – Вечеряйте удвох.
Двері спальні гримнули. Галина Василівна задоволено хмикнула.
– Я ж казала – не пара вона тобі. Подивися, як поводиться!
– Мамо…
– Що “мамо”? Ти мене соромиш, Андрію. Одружився з першою зустрічною, а тепер вона тут командує. Хазяйка знайшлася!
Андрій підвівся. Почав збирати уламки.
– Залиш! Нехай сама прибирає. Накидала – хай і забирає.
– Це я заберу, мамо.
– Ти? Ти тепер за нею прибиратимеш? Я тебе не для цього виховувала!
Він викинув уламки у сміття. Вимив руки. Сів назад.
– Андрію, глянь на мене.
Він глянув. Мати постаріла за останні роки. Зморшки стали глибшими. Волосся посивіло. Але погляд залишився тим самим – владним, вимогливим.
– Вибирай. Я або вона. Більше я це не терпітиму.
– Мамо, не треба так…
– Треба! Три роки я закриваю очі на цю… цю вискочку. Досить. Або ти розлучаєшся і повертаєшся до мене, або я більше не хочу тебе бачити.
– Це несерйозно.
– Дуже серйозно. Ти маєш тиждень.
Вона встала. Взяла сумку.
– Подумай гарненько. Я тебе одна виростила. Все життя поклала. А вона що тобі зробила? Готувати не вміє, дітей нема, робота якась… Подумай.
Двері зачинилися. Андрій залишився сам на кухні.
Він пройшов до спальні. Ольга сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками.
– Вибач.
– За що? За те, що знову промовчав?
– Я не знаю, що робити.
– Знаєш. Просто боїшся.
Вона мала рацію. Він боявся. Все життя боявся засмутити матір. Вона ростила його сама, батько пішов, коли Андрію було п’ять. Мати працювала на двох роботах. Відмовляла собі у всьому. “Все для тебе, синку. Ти в мене один.”
І він старався. Добре навчався. Вступив до інституту. Знайшов роботу. Жив із матір’ю до тридцяти двох років. Поки не зустрів Ольгу.
Мати відразу її не злюбила. “Стара діва. Тридцять років, незаміжня. Щось з нею не так.” Але Андрій закохався. Вперше у житті.
Весілля було скромним. Мати прийшла, але цілий вечір мовчала. А потім розпочалися візити. Поради. Зауваження. Спочатку дрібні – не так готуєш, не так прибираєш. Потім гірше – не так одягаєшся, не так говориш, не так живеш.
Ольга мовчала. Заради нього мовчала.
– Вона поставила ультиматум, – сказав Андрій.
– Знаю. Чула.
– Що мені робити?
Ольга подивилась на нього. Втомилося. Сумно.
– Ти справді не знаєш?
Ніч вони не розмовляли. Лежали спиною один до одного. Андрій не спав. Думав.
Вранці мати зателефонувала.
– Ну що, подумав?
– Мамо, давай поговоримо спокійно…
– Нема чого говорити. Так чи ні?
– Це не так просто…
– Дуже просто. Хто тобі важливіший – мати чи ця?
– Не називай її “ця”.
– О, уже заступаєшся! Молодець! А матір кинути готовий?
– Я нікого не кидаю…
– Кидаєш! Зраджуєш! Я тобі життя поклала!
Вона кинула слухавку. Андрій сидів з телефоном у руці. На роботі не міг зосередитися. Колеги питали – чи все гаразд. Кивал. У порядку.
Увечері прийшов додому – Ольга збирає речі.
– Ти куди?
– До подруги. На кілька днів.
– Оля, не треба…
– Треба. Мені треба подумати.
– Про що?
Вона зупинилася. Подивилася на нього.
– Про те, чи я хочу жити з людиною, яка не може захистити нашу сім’ю. Навіть від своєї матері.
– Це ж моя мати!
– А я твоя дружина. Чи це нічого не означає?
– Значить, але…
– Але мати важливіша. Я зрозуміла.
– Я цього не казав!
– Ти взагалі нічого не кажеш! Три роки мовчиш! Три роки я слухаю, яка я погана дружина. Що не вмію готувати – хоч готую щодня. Що не стежу за будинком – хоч прибираю у вихідні. Що безплідна – хоч ми навіть не намагалися завести дітей!
– Вона не мала права…
– А ти? Ти мав право мовчати? Сидіти і жувати, поки вона мене ображає?
Андрій мовчав. Що тут скажеш?.
– Я не братиму участі у вашому сімейному театрі, – Ольга застебнула сумку. – Або ми живемо як сім’я – або ти житимеш із мамою. Вирішуй.
– Ви обидві мене ставите ультиматуми! – вигукнув Андрій у якого добряче накипіло. Ольга застигла.
– Пробач, – промимрив він. – Я не хотів…
– Ні, все правильно. Бідний Андрійко. Дві жінки ставлять ультиматуми. Одна народила та виростила. Інша любить і живе поряд. Кошмар якийсь.
Вона пішла. Андрій залишився у порожній квартирі. Сів на диван. Закрив обличчя руками.
Мати дзвонила щодня.
– Ну, що? Вигнав?
– Мамо, давай не будемо…
– Будемо! Тиждень минув.
– Вона сама поїхала. До подруги.
– От і чудово! Нехай там і лишається. Повертайся додому.
– Це мій дім.
– Твій дім там, де мати!
Ольга не дзвонила. Він дзвонив їй десять разів. Скидала виклик. Що сказати? “Пробач, я боягуз”? “Повернися, я все улагоджу”? Як улагоджу, якщо нічого не змінюється?
На роботі начальник відкликав убік.
– Андрію, що відбувається? Ти третій звіт завалюєш.
– Вибачте. Особисті проблеми.
– Вирішуй швидше. Або особисте, або робота – вибирай.
Вибирай. Усі просять вибрати. А що, якщо будь-який вибір – зрада?
Увечері поїхав до матері. Вона відчинила двері, посміхнулася.
– Ось і син повернувся! Проходь, я грибний супчик зварила. Твій улюблений.
Сіла на звичне місце. Налила грибний суп. Нарізала хліба. Як у дитинстві. Як завжди.
– Мамо, нам треба поговорити.
– Їж спочатку. Потім поговоримо.
– Ні. Зараз.
Вона насторожилася.
– Про що?
– Я одружений. І залишусь із нею.
Ложка випала з рук.
– Що?
– Я люблю Ольгу. Вона моя дружина. Моя родина.
– Сім’я? Я тобі не сім’я?
– Сім’я. Але…
– Але?! Яке “але”? Я тебе народила! Виростила! Вночі не спала! А ти мене на жінку міняєш!
– Я нікого не міняю. Просто тепер маю своє життя.
– Своє? З нею? Вона тобі мізки промила!
– Ні, мамо. Це мій вибір.
Галина Василівна встала. Обличчя побіліло.
– Вибір? Ти вибрав?
– Так.
– Проти матері?
– Не проти. Просто…
– Іди.
– Мамо…
– ЙДИ! Нема в мене більше сина! Не стало мого син!
– Не кажи так…
– Ти не син мені! Я тебе виховувала – а ти жінці продався! Зрадник!
Вона плакала. Сварилася. Андрій стояв у коридорі. Дивився на матір – маленьку, нещасну, самотню. Душа здригалася.
– Мамо, я приходитиму. Дзвонитиму. Ти ж знаєш…
– Не смій! Не дзвони! Не приходь! Нема в мене сина!
Він вийшов. Двері зачинилися. З-за дверей ридання.
Сів у машину. Руки тремтіли.
Набрав Ольгу.
– Я хочу додому.
– Це ти мені кажеш?
– Тобі. Додому – до тебе.
Мовчання. Потім:
– Приїжджай.
Вона відчинила двері. Втомлена. Але така ж красива.
– Проходь.
Сіли на кухні. Вона зварила каву. Мовчки пили.
– Я був у матері.
– І?
– Сказав, що з тобою залишаюся.
– Що вона?
– Вигнала. Сказала, що вона більше не має сина.
Ольга зітхнула.
– Мені шкода.
– Правда?
– Правда. Я не хотіла, щоб так. Просто хотіла нормально жити.
– Знаю.
Знову мовчання.
– Я вибрав, – сказав Андрій. – Але мені не легше від цього. Я втратив матір, а тебе поки що не повернув.
– Чому не повернув?
– Бо ти мене не вибачила. І правильно робиш.
– Я не злюся на тебе.
– А що?
– Не знаю. Втомилася, мабуть. Від цього. Від боротьби за тебе.
– Вибач.
– За що? За те, що ти любиш матір? Це нормально. За те, що не міг вибрати? Теж зрозуміло. Просто…
– Що?
– Просто мені було дуже самотньо. Поруч із тобою, але самотньо. Наче я одна проти всього світу.
– Більше не будеш одна. Обіцяю.
– Не обіцяй. Просто будь поруч.
Вона встала. Підійшла до нього. Обійняла. Він уткнувся її обличчям у живіт. Вона гладила його по голові.
– Плач, якщо хочеться.
І він заплакав. Вперше за багато років. Оплакував матір, яку втратив. Дитинство, яке скінчилося. Вибір, що зробив.
Ольга стояла і гладила його по голові. Просто була поряд.
Потім лягли спати. Обійнявшись. Мовчки. Втомлені.
Місяць минув. Галина Василівна не дзвонила. Андрій дзвонив щодня. Слухав гудки. Клав трубку.
Ольга не питала. Бачила. Розуміла.
Життя потихеньку налагоджувалося. Готували разом. Гуляли вечорами. Розмовляли. Навчалися бути сім’єю. Справжньою. Без третього зайвого.
Але пустка залишилася. Там де раніше була мати.
– Може, поїхати до неї? – спитала одного разу Ольга.
– Вона не відкриє.
– Спробуй.
– Навіщо? Щоб знову почути, що я зрадник?
– Щоб вона знала, ти не зник. Просто виріс.
Андрій похитав головою. Рано ще. Образа не пройшла. В обох.
– Знаєш, – сказав він. – Я думав, найскладніше зробити вибір.
– А виявилося?
– Виявилось, жити з ним. Щодня прокидатись і пам’ятати – я вибрав. І тепер із цим жити.
– Жалієш?
– Ні. Просто важко.
– Пройде.
– Коли?
– Не знаю. Але минеться. Все минає.
Вона мала рацію..