Сергій повертався додому із заробітків. Його не було пів року. На вокзалі чоловіка зустрічали дочка Віка, яка підросла за цей час, і спокійна, задоволена дружина Надія. – Ну, як ви тут? – Сергій подивився на кохану Надю, а потім на Віку. Обидві посміхнулися схожими усмішками і в один голос відповіли: – Та нормально все! Вже потім Надя все розповість… Що даремно Сергій боявся залишати їх з падчеркою вдвох. Бо ж вона з самого початку бачила, що Віка, загалом, хороша дитина. Але це було ще не все. Надя з Вікою розповіли Сергію приголомшливу новину…
Сергій повертався додому із заробітків. Його не було пів року. На вокзалі чоловіка зустрічали дочка Віка, яка підросла за цей час, і спокійна, задоволена дружина Надія. – Ну, як ви тут? – Сергій подивився на кохану Надю, а потім на Віку. Обидві посміхнулися схожими усмішками і в один голос відповіли: – Та нормально все! Вже потім Надя все розповість… Що даремно Сергій боявся залишати їх з падчеркою вдвох. Бо ж вона з самого початку бачила, що Віка, загалом, хороша дитина. Але це було ще не все. Надя з Вікою розповіли Сергію приголомшливу новину…
– Привітайся з Надею, Віко, – посміхнувшись, чоловік підвів уперед дівчинку–підлітка. – Це твоя мачуха. Ти будеш жити з нами, поки…
Загалом, поки що ти житимеш із нами.
Надія посміхнулася дочці чоловіка. Нехай її поява в їхньому житті не входила в її плани, але не виставляти ж дівчинку через те, що її мати виявилася так собі опікуном і вирішила, що гуляти їй дорожче за сім’ю, дочку і взагалі все на світі?
– Привіт, Вікторіє. Ходімо, я покажу тобі твою кімнату.
– Надю, ти тільки це… – вже за вечерею почав чоловік важку розмову. – Я маю чесно тебе попередити, що Віка…
Вона складна дівчинка. Ще коли з Олесею жила, постійно її кавалерів з дому виставляла. Та й взагалі…
Просто якщо ти не впевнена – я краще знайду їй приватну школу, нехай її характер буде проблемою людей, яким за це платять.
– Не хвилюйся, Сергію. Ми впораємося, – посміхнулася Надя.
Нехай вона була професійним педагогом, але свій підхід до дітей знайти могла.
І сподівалася, що якою б там не була «важкою» ця сама Вікторія – якось порозумітися з нею зуміє.
До відбуття чоловіка на заробітки залишалося менше тижня. І за цей час треба було встигнути оформити усі необхідні документи.
Вирішити питання зі школою, зі службою опіки, поліклінікою, куди Вікторію прикріплювали на невідомі терміни.
Зізнатися, підсвідомо Надя вже готувалася до такого сценарію, за якого Віка залишалася у їхній родині назавжди.
І вона навіть не була проти такого розвитку подій, але, звичайно, з дотриманням низки умов.
Як виявилося, Віка жодних умов дотримуватися не збиралася.
Час, що залишився до від’їзду батька, дівчинка була практично шовковою. З Надею майже не розмовляла, але й не грубила.
Мила за собою посуд і підтримувала порядок у кімнаті, а ще практично не виходила на вулицю.
Але варто було Сергію виїхати і дістатися місця роботи, як Вікторію ніби підмінили.
Дівчинка стала зовсім некерована. Ось тільки не знала Віка про те, що Надя не була такою простою як здавалося.
Почалося все з безладу. Віка кидала свою тарілку немитою після обіду чи вечері, не прибирала в кімнаті, а на всі ввічливі прохання Наді або казала байдуже «пізніше», або вдавала, що не чує.
Останнє було дуже легко провернути, оскільки більшість часу, проведеного вдома, дівчинка сиділа в навушниках за комп’ютером.
І добре б просто були ігнорування і безлад, це б Надя ще стерпіла сяк–так.
Зрештою, просто прибрала б зайвий посуд і демонстративно клала б їжу падчерки в немиту після минулого прийому їжі тарілку.
Але на дівчинку все частіше почали скаржитися зі школи, і якщо спочатку це було просто зниженням успішності, то згодом додалися і прогули, і сварки з однокласниками і навіть з вчителями.
Ось цього Надя терпіти вже спокійно не змогла. Вирішивши поговорити з падчеркою, вона одним далеко не прекрасним вечором відключила інтернет.
І не стала нічого говорити Віці – просто продовжила займатися своїми справами.
– Надю, а що у нас з інтернетом?
– О, мабуть, я забула заплатити. Буває, сиди поки що без нього. Он, книжку почитай.
– Це що, типу влаштувати мені вирішила? – моментально запитала дівчинка.
Безперечно, за місяць життя без батька вона вирішила почати качати права.
– А чому в тебе одразу думки про це? Чи не тому, що ти сама, коли посуд за собою не миєш чи школу прогулюєш, влаштувати мені стараєшся?
– А ти що, психолог?
– Я людина, яка за тебе відповідає.
– Ну, не відповідай, мені ти взагалі не треба, без тебе нормально проживу.
– Боже, як добре, що наші думки збігаються. Тримай, — з радісною посмішкою Надя дістала з шухляди кухонного столу аркуш паперу.
– Що це? – Дівчина дивилася на цей найчистіший лист.
– Твоя майбутня заява з проханням прибрати мене з поста твого опікуна.
Пиши, мовляв, не зійшлися характерами. Опікун нехороша, змушує ходити до школи, мити за собою посуд і вже два тижні як намагається змусити тебе в кімнаті хоча б пропилососити.
– Ха! А я зараз напишу, що ти до мене сваришся.
– Взагалі чудово! Тоді дзвони на гарячу лінію, тебе сьогодні ж заберуть.
– Це тебе звідси виставлять, а я спокійно житиму з татом.
Надя розреготалася.
– Ні, мала, з татом ти житимеш тільки після того, як тато повернеться.
Я тобі нагадаю, що зв’язку у них зараз немає і про те, що тебе забрали, він дізнається тільки коли повернеться.
– Ах ти… Спеціально, так?! Ну і нехай, я дочекаюсь, коли тато повернеться, і тоді вже ти звідси втечеш! А я залишусь із татом.
– Ні–і, – Надя посміхнулася ще ширше.
– Залишуся! Він мене не покине! Він любить мене.
– Звичайно, любить, ніхто взагалі не сперечається. Ось тільки роботу він покинути теж не може. А робота в нього пів року, а другі півроку – відпустка тут. І знаєш, де ти житимеш у ті періоди, коли він їде на роботу?
Віка задумалася.
– Він не віддасть мене до дитячого будинку. Він би не забрав мене, якби хотів туди відправити з самого початку.
– Ну, він–то не хотів, звичайно, але вся його надія була на те, що ми з тобою знайдемо спільну мову.
А якщо ти навіть не намагаєшся, та ще й хочеш на мене неправду написати – про яке налагодження стосунків може йтися?
– Тато може змінити роботу.
– На що? На вакансію охоронця у сусідньому селі? Чи школу стерегти тато піде за три копійки на місяць?
Відкрий сайт вакансій від центру зайнятості і подивися, що у нас є.
Людей більше, ніж робочих місць.
– Але… Але… – Віка ледь стримувала сльози.
– Послухай, я не знаю, хто тобі там навішав локшини на вуха про те, що якщо десь мене подіти, то буде в тебе шикарне життя, але зараз на розгляді лише два варіанти.
Перший – я живу з тобою, виконую обов’язки твого опікуна без батька і тоді ти залишаєшся в домі батька.
І другий варіант – школа–інтернат, до речі, твій батько мені одразу пропонував тебе туди відправити, навіть показував варіанти.
Не віриш – на, сама подивися буклети, які він мені показував.
– Батько хотів мене туди відправити? Він би не став, він мене любить!
– Любить, але він мені сказав, що ти маєш складний характер. І що він готовий до того, що я з тобою не впораюся.
Ось тільки знаєш, що, Віко. Я не приборкувач якийсь, а звичайна людина, яка хоче просто спокійно жити своїм життям.
І я вже пішла назустріч і Сергію і тобі, коли погодилася взяти над тобою опіку. Це, між іншим, і відповідальність, і вимоги.
Про те, що, наприклад, я не можу поїхати на тиждень до подруги чи до мами, користуючись тим, що чоловік на заробітках, я взагалі мовчу.
Я не можу влаштувати вдома гулянку з подружками, тому що дитина не повинна бачити застілля.
Я повинна знаходити час на те, щоб приготувати тобі їжу, випрати вдвічі більше речей.
І я це роблю тільки тому, що люблю твого батька і готова трохи посунутись у своїх інтересах заради нього і, відповідно – твого теж, комфорту.
Проблема в тому, що є межа, за яку я посунути себе не дам. Тому або пиши заяву і позбувайся моєї опіки, як ти сама хотіла, або доведи мене і тоді цю саму заяву напишу я.
– Ага. Тобто ти, хочеш, щоб я ходила по струнці.
– А хіба я тебе намагалася хоч раз по струнці ставити? Я лише хочу, щоб ти дотримувалася мінімальних правил гуртожитку на кшталт прибирання за собою ж.
А ще – щоб твоя поведінка не робила мені проблем.
Ось о котрій ти вчора додому прийшла?
– О пів на дванадцяту.
– А домовлялися ми про який час?
– До десятої, – буркнула Віка.
– Тобто ти все чудово розумієш. А якби ти мала проблеми чи щось сталося?
Терпіти таке ставлення від дівчинки тринадцяти років я не буду.
Тому будь добра, дотримуйся простого списку правил: вдома бути о десятій вечора, у своїй кімнаті роби прибирання хоча б раз на місяць, мий за собою тарілки і зроби так, щоб мене не викликали до школи через те, що ти знову пройшла повз неї.
Нічого складного, як бачиш.
– А оцінки?
– Це твоє життя і твої оцінки. Не хочеш нормальний атестат – то хто тебе змусить його отримати?
Якщо ти сама себе не любиш настільки, що готова зробити собі гірше, аби комусь дошкулити, то це ніякими нотаціями та моралями не виправиш.
Втім, якщо у тебе складнощі з розумінням якогось предмета і ти через це скочуєшся з навчання – то репетитори вирішать це питання, грошей у твого батька достатньо, тож оплату приватних вчителів ми можемо собі дозволити.
Інше питання, що кількість коштів теж не нескінченна і якщо доведеться оплачувати тобі репетиторів, то менше залишиться на щось неважливе, наприклад, ті ж чіпси та шоколад, – Надя ледь втрималася, щоб не посміхнутися.
– Не потрібні мені жодні репетитори. Я і так все нормально розумію. І типу це… Давай по–нормальному. Я додому вчасно повертатимуся. І посуд помию. І повз школу більше гуляти не буду.
– От і чудово, – посміхнулася Надя. І знову увімкнула вай–фай.
Дівчина не підвела і слово своє тримала. Приблизно місяць вони мирно співіснували на одній території, обмінюючись черговими «привіт–бувай» і «дякую–будь ласка».
Кімната падчерки хай і не стала оплотом порядку, але все ж таки набула житлового вигляду, та й брудні тарілки після вечері чи обіду в раковині тепер ніхто не складав.
А через місяць, коли Надя висаджувала розсаду в теплицю, відбувся їх перший нормальний діалог.
– Огірки, чи що?
– Вони. Розбираєшся? – Усміхнулася Надя.
– Мама на городі саджала, поки… – Віка зробила невизначений жест рукою і замовкла хвилин на п’ять.
А потім тихо–тихо спитала:
– А чому ти погодилася? Усі говорили, що від такої матері апельсинки не народяться і що мене, швидше за все, навіть не візьме батько.
Ще й у минулій школі про мене такого понаписували… Ну, там теж своя історія, довга.
– Твоя мати особисто мені нічого не зробила, щоб я по відношенню до неї відчувала якісь негативні почуття.
Їхні стосунки з Сергієм це взагалі не моя справа і, до речі, якщо він тебе забрав – значить, теж не вважає прадивою цю приказку про «апельсинки від осинки».
Ну а мені неважко, в принципі, пару сорочок випрати та сніданок на двох приготувати. Та й Сергія я люблю, тож йому допомогти хотіла.
– А мене?
– Що тебе?
– Ти мене любиш? Іноді поводишся зовсім, як мама до того, як … – Віка знову зітхнула.
– Я, звичайно, могла б зараз тобі видати реакцію, як у мелодрамах, мовляв, люблю і донечкою назвати готова, та тільки це так не працює, сама ж розумієш.
Інакше б із першої зустрічі мені на шию повісилася, як деякі малюки роблять.
– Та розумію я все. Чужа дитина нікому не потрібна, з дому не женуть – і на тому спасибі, – губи Віки скривилися в сумній усмішці.
– Ми один одного майже не знаємо. Але, знаєш, я не проти з тобою потоваришувати. І якби ти не була зайнята так своїми спробами мене відвадити від батька – ти б відразу це помітила, – сказала Надя.
– Ну так, ну так, вказуй мені на мої помилки.
– Ну краще я, аніж життя.
– Та вже ж. Може це… Погуляємо десь разом? Або я можу тобі допомогти з цією всією зеленню.
З того дня їхні стосунки пішли на зближення. Поступово, крок за кроків, але Віка відкривалася Наді, більше розповідаючи про себе, свої мрії та бажання. Про маму, від якої дитина не очікувала такої ось підстави.
– Наче їй миттєво на мене стало все одно! Навіщо народжувала тоді? Щоб тата втримати, чи що? Чи спочатку кохала, а потім розлюбила?!
– Не думай про це, – знизала плечима Надя. – У мене батько пішов, коли мені було вісім. Ну, точніше, мама його виперла, до дружків, з якими він відкладені гроші, на мої шкільні речі, прогуляв.
Сказала, що це остання крапля була.
– Вона знайшла собі когось?
– Знайшла, але я вже була доросла, коли вони зустрілися. Двадцять із лишком років, інститут закінчувала, з нею не жила.
Але з вітчимом порозумілася на рівні «привіт–бувай», іноді за братом доглядала, поки з ними в одному місті жила. Нормальна людина виявилася.
– Ти теж… Хороша, – зізналася Віка і втекла до себе в кімнату.
…Коли Сергій повертався додому, на вокзалі його зустрічали Віка, яка підросла за пів року, і спокійна, задоволена дружина.
– Ну, як ви тут? – Сергій подивився на Надю, потім на Віку.
Обидві посміхнулися схожими усмішками і в один голос відповіли:
– Та нормально все.
Вже потім Надя все розповість…
Що даремно Сергій боявся. Адже вона з самого початку бачила, що Віка, загалом, хороша дитина.
А ще його приголомшили новиною про те, що Надя хоче Віку удочерити, а та навіть не проти називати опікунку матір’ю.
– Цікаво, які зміни на мене чекатимуть після повернення додому наступного разу, – пожартував тоді Сергій. – Прямо додому повертатися лячно.
І як у воду дивився! Тому що через місяць після його від’їзду Надю почало нудити вранці, а тест на вагітність показав дві смужки.
– Можеш вже починати боятися, у тебе скоро буде ще одна дочка, – порадувала Віка батька, який вийшов з вагона.
Надя ж мовчала, гордо притримуючи руками живіт і з усмішкою дивилася на Сергія.
– А чого мені боятися?! У мене дружина – справжній педагог, якщо з тобою впоралася, то вже з немовлям гарантовано впорається.
– Ми розберемося, – пирхнула Віка. – Ми сім’я, а тому робитимемо все разом.
– До школи ходи і трійку з фізики виправ, найкраща допомога буде.
– Та виправлю я, подумаєш. Тату, ми такий шикарний візок вибрали, ти б бачив…
Від вокзалу до стоянки таксі йшла родина. Тато, вагітна мама і майже доросла донька, яка не могла дочекатися появи на світ сестри.
І нехай не все в них було гладко спочатку, але спільна праця й терпіння (а ще здібності Наді) все ж таки допомогли налагодити мир у цій добрій і дружній тепер сім’ї…