Михайло повернувся додому з роботи. Зайшов на кухню. – Ой, як же смачно пахне. У нас що, суп з фрикадельками? – запитав він у дружини, яка сиділа за столом. Катя не відповіла. – Катю, ти мене чуєш! – повторив питання Михайло. – Коханий, краще присядь… У мене для тебе погані новини, – тихо промовила дружина. – Які такі новини? Що вже сталося? – захвилювався чоловік і сів поряд. – Дзвонила твоя мама…Біда у неї, – почала здалеку Катя, на хвилину зупинилася, зібралася з думками і все виклала чоловіку. Михайло вислухав дружину і остовпів від почутого.
Михайло повернувся додому з роботи. Зайшов на кухню. – Ой, як же смачно пахне. У нас що, суп з фрикадельками? – запитав він у дружини, яка сиділа за столом. Катя не відповіла. – Катю, ти мене чуєш! – повторив питання Михайло. – Коханий, краще присядь… У мене для тебе погані новини, – тихо промовила дружина. – Які такі новини? Що вже сталося? – захвилювався чоловік і сів поряд. – Дзвонила твоя мама…Біда у неї, – почала здалеку Катя, на хвилину зупинилася, зібралася з думками і все виклала чоловіку. Михайло вислухав дружину і остовпів від почутого.
Катя перемішувала в каструлі суп із фрикадельками, коли задзвонив телефон. На екрані висвітлилося «Валентина Іванівна». Свекруха.
– Алло, доброго дня!
– Катрусю.. — голос жінки був слабкий, якийсь надламаний. — Я в палаті лежу. Процедура завтра.
Ложка вислизнула із рук, бризки супу полетіли на плиту. Катя схопила ганчірку, притиснула телефон до вуха.
– Що сталося, Валентино Іванівно?
– Так, по жіночій частині. Нічого серйозного, але треба полежати. Спеціалісти наполягають.
Катя вимкнула газ. Сіла на табуретку. На душі стало хвилююче.
– Де саме ви? Ми з Михайлом завтра приїдемо.
– Не треба. Далеко їхати, робота у вас. Я впораюся.
– Валентино Іванівно, не кажіть нісенітниці. Звісно, приїдемо. Ви ж сама там.
– Ну, дивіться самі… Третя міська…
– Палата яка?
– Вісімдесят восьма.
– Добре. Завтра вранці будемо. Тримайтеся.
– Дякую, Катрусю. Ти в мене золота.
Катя поклала слухавку. Руки тремтіли. Свекруха жила в сусідньому місті, кілометрів двісті звідси. Овдовіла п’ять років тому, з того часу одна. Михайло – єдиний син.
Дочекалася чоловіка з роботи. Він зайшов на кухню, потяг носом.
– Пахне смачно. Суп?
– Михайле, твоя мама в палаті.
Він застиг із курткою в руках.
– Що? Коли? Чому не подзвонила мені?
– Щойно дзвонила. Каже процедура завтра. Щось по жіночому.
Михайло змінився на обличчі. Сів навпроти.
– Серйозне?
– Не знаю. Каже, нічого страшного, але голос… Слабкий такий. Я сказала, що завтра приїдемо.
– Звісно. Звісно, поїдемо. Боже, треба було частіше відвідувати. Коли востаннє були? Місяць тому?
– Півтора.
– Ось же я… Мама одна, а я…
– Михайло, не картай себе. Ми завтра будемо там. Підтримаємо.
Ніч спали погано. Михайло крутився, зітхав. Катя теж не могла заснути. Перед очима стояла Валентина Іванівна — маленька, сухенька, завжди усміхнена. Хороша свекруха. Не лізла в їхнє життя, не вчила, як правильно жити. Тільки іноді дзвонила — спитати, як справи.
***
Виїхали рано. Михайло відпросився з роботи, Катя теж. Начальники поставилися з розумінням — мати таки.
Дорогою заїхали на ринок. Купили фруктів, домашнього сиру, соку. Катя вибирала найсвіжіше, найкраще. Михайло мовчав, тільки кивав.
Міська лікарня номер три виявилася старою цегляною будівлею. Облуплена фарба, ганок, що покосився.
Палата була на третьому поверсі. Піднялися сходами — ліфт не працював. Біля поста медсестри — молода дівчина у білому халаті.
– Здрастуйте. Нам у двадцять восьму палату.
Медсестра звела очі від журналу.
– Вісімдесят восьму? У нас такої нема.
Катя розгубилася.
– Як нема? Там Валентина Іванівна Мельник лежить. Вчора надійшла.
Дівчина відкрила товстий зошит, провела пальцем за списком.
– Ніякої Мельник ми не маємо. І такої палати також. У нас до п’ятдесяти тільки.
Михайло втрутився:
– Може, в іншому відділенні? Чи переплутали номер?
– Давайте по всіх списках перевірю.
Медсестра гортала сторінки. Катя відчувала, як усередині наростає хвилювання.
– Немає ніякої Мельник. Ні вчора, ні позавчора. І ніякі процедури сьогодні не заплановано.
– Але ж вона дзвонила! – Катя дістала телефон. – Ось дивіться. Вчора, сім вечора.
– Не знаю, що сказати. Може, до іншої поклали?
Михайло вже набирав номер матері. Довгі гудки, потім механічний голос: Абонент недоступний.
– Вимкнений. Або розрядився.
Спустилися вниз. Стояли на ганку, не знаючи, що робити.
– Може, до приватної клініки? – припустила Катя.
– Мама? У приватну? Та вона копійку рахує.
– Тоді де ж вона?
Михайло потер обличчя руками.
– Не знаю. Давай спочатку лікарнями проїдемося. Раптом справді переплутала.
Наступні дві години моталися містом. Скрізь одне й те саме — немає такої пацієнтки.
Телефон уперто мовчав.
– Поїхали до неї додому, — вирішив Михайло. — Може, сталося.
***
П’ятиповерхівка на околиці. Третій поверх, залізні двері з вічком. Михайло натиснув на дзвінок. Тиша. Ще раз. Знову тиша.
– Ключі є?
– Вдома лишилися. Не подумав узяти.
Катя приклала вухо до дверей. Усередині грав телевізор.
– Михайло, там хтось є. Телевізор працює.
Він забарабанив у двері кулаком.
– Мамо! Мамо, відкрий! Це я, Михайло!
Кроки. Звук ланцюжка, що відсувається. Двері прочинилися.
Валентина Іванівна стояла на порозі у домашньому халаті. У руці – чашка з чаєм. На обличчі здивування.
– Ой, а навіщо ви приїхали?
Михайло відкрив рота. Зачинив. Знову відкрив.
– Так ви ж у палаті!
– Яка палата? Я вдома.
Катя відчула, як земля йде з-під ніг.
– Валентино Іванівно, ви вчора дзвонили. Говорили про процедуру.
Свекруха спохмурніла.
– Не дзвонила я нікуди. З чого ви взяли?
– Мамо, ти ж сама дзвонила! — Михайло вже майже сварився. – Говорила про процедуру! По жіночому!
– Та що ти, синку! Не дзвонила я нікому. І у палаті не лежала. Здорова я.
Катя дістала телефон, тицьнула в екран.
– Ось дзвінок. Вчора о сьомій вечора. Ваш номер.
Валентина Іванівна взяла телефон, довго дивилась. Обличчя повільно змінилося.
– Це… це не я дзвонила.
– Як не ти? — Михайло стиснув кулаки. – Мамо, що відбувається?
Пауза. Свекруха притиснула руку обличчя.
– Це я… забула.
– Як забула? – не витримав син. – Ми півдня по місту моталися! Роботу покинули! Переживали!
Катя поклала руку йому на плече.
– Михайле, заспокойся.
Але він не міг зупинитися.
– Мамо, ти розумієш, що наробила? Ми думали… Ми думали, що щось сталося з тобою!
Валентина Іванівна позадкувала. Чашка затремтіла в руці.
– Я не хотіла… Я справді не пам’ятаю…
– Обманула свекруха, — тихо сказала Катя. – Хотіла уваги. Вигадала недугу.
Катя сама почула свої слова та жахнулася. Але було пізно.
Валентина Іванівна схлипнула. Пішла на кухню, сіла на стільчик. Плечі затремтіли.
– Я не обманювала. Я справді забула. Зовсім голова не працює.
Михайло та Катя переглянулися. Пройшли слідом.
– Як це забула? – Катя сіла поряд, голос пом’якшав.
– Так. Іду до магазину – забуваю навіщо. Кашу варю – забуваю вимкнути. Сусідка минулого тижня запах почула, прибігла. Мало біди не сталася.
– Давно це? — спитав Михайло.
– Місяця зо три. Може, більше. Спочатку дрібниці – ключі не там покладу, окуляри шукаю цілий день. А потім гірше стало. Вчора ось думала, що дзвонила вам через якусь процедуру. У голові це було, розумієте? Як справжнє. А виявляється, тільки хотіла зателефонувати.
Катя взяла її руку. Холодна, тремтить.
– А до спеціаліста ходили?
– Ні. Переживаю я. Раптом це те саме…. Як у моєї мами було. Вона наприкінці зовсім нікого не впізнавала.
Михайло опустився навколішки перед матір’ю.
– Мамо, вибач. Я не мав сваритися.
– Ти маєш рацію, синку. Обманула я. Тільки сама не знала про це.
– Це не обман, – твердо сказала Катя. – Це недуга. І треба за неї взятися, що раніше, то краще.
– А як не допоможе?
– Валентино Іванівно, — Катя обняла свекруху. – Ми вам допоможемо. Правда допоможемо. Знайдемо хорошого спеціаліста, огляд пройдете. Може це просто перевтома. Або тиск. Мало що.
– Одна я зовсім. Страшно одній.
Михайло підвівся, пройшовся по кухні.
– Все. Збирай речі. Поїдеш до нас.
– Михайле, я не можу. У вас своє життя.
– Мамо, не сперечайся. Або до нас, або ми до тебе переїжджаємо. Вибирай.
Валентина Іванівна подивилася на сина, на невістку. В очах – сльози та надія.
– А Катя не проти?
– Катя – за, – посміхнулася Катя. — У нас є кімната вільна. І лікарі у нашому місті кращі. Оглянуть вас як слід.
– Я тягарем буду.
– Ніякий ви не тягар. Ми сім’я.
***
Збиралися швидко. Валентина Іванівна раз у раз зупинялася, дивилася на якусь річ розгублено.
– Чого я це взяла?
– Нічого страшного. Беріть що потрібно. Решту потім заберемо.
У машині свекруха сиділа ззаду, притискаючи до себе стару сумку.
– А раптом я вас забуду? Як мама забула.
– Не забудеш, — упевнено сказав Михайло. – Ми не дамо.
– Зніматимемо фотографії щодня, — додала Катя. — І щоденник вестимете. Це допомагає.
– Звідки знаєте?
– Читала. І взагалі, Валентино Іванівно, не накручуйте. Може, у вас вітамінів не вистачає. Або ще щось. Всяке буває.
Дорога додому здалася коротшою. Свекруха задрімала на задньому сидінні. Михайло вів машину, дивлячись у дзеркало.
– Катю, вибач за ранок. За сварку.
– Забули.
– Ні, серйозно. Я не повинен був. Вона ж нездужає.
– Ти злякався. Ми обидва злякалися. Це нормально.
– Знаєш, що думаю? Добре, що так сталося. Що вона зателефонувала. Інакше ми б не дізналися. Сиділа б одна, хвилювалася.
– Тепер не одна.
– Дякую тобі.
– За що?
– За те, що не проти. Не кожна невістка погодиться свекруху взяти до себе.
Катя знизала плечима.
– Вона хороша. І потім, Михайле, це твоя мама. Єдина. Звісно, допоможемо.
***
Увечері влаштували Валентину Іванівну у гостьовій кімнаті. Вона довго стояла посеред кімнати, озираючись.
– Гарно у вас. Світло.
– Буде ваша кімната. Розташовуйте.
За вечерею говорили про прості речі. Про погоду, про сусідів, про серіали. Валентина Іванівна повеселішала, навіть сміялася над жартами Михайла.
А потім раптом спитала:
– А чому ви приїхали сьогодні? Я ж не кликала.
Михайло та Катя переглянулися.
– Мамо, ти дзвонила вчора. Про процедуру говорила.
– Так? – Вона спохмурніла. – Не пам’ятаю. Але якщо ви кажете, значить, так і було.
– Завтра на огляд сходимо, — лагідно сказала Катя. – Не переживайте.
– А якщо зовсім пам’ять розгублю?
– Не розгубите. А якщо й станеться таке, ми вам нову назбираємо. З фото, з історій, з пісень. У Михайла їх про вас тисяча.
– Мамо, пам’ятаєш, як ти мене в перший клас вела? – почав Михайло. — А я почав плакати на лінійці.
– Пам’ятаю! Ти кинув букет і до мене побіг.
– Ось бачите, пам’ятаєте. І це не забудете. А решта – наживна.
Валентина Іванівна посміхнулася. Вперше за весь день – щиро, по-справжньому.
– Хороші ви. Дякую, що забрали.
– Нема за що дякувати, — Катя стиснула її руку. – Ми сім’я. А сім’я – це коли разом. І коли здорові, і коли нездужають. Правда, Михайле?
– Правда. І знаєш що, мамо? Може, воно і на краще. Давно хотів, щоби ти до нас переїхала. Все не знав, як умовити.
– Обманюєш.
– Слово честі. Катя підтвердить.
– Підтверджую. Він кожних вихідних зітхав — мама одна, мама далеко.
– Нісенітниці. Молодим нема чого зі старою возитися.
– Ви не стара. Ви наша Валентина Іванівна. І крапка.
Лягли спати пізно. Валентина Іванівна довго не могла заснути на новому місці. Катя приносила їй тепле молоко, сиділа поряд.
– Не обманула я, Катрусю…
– Не обманули. Занедужали трохи. Ми вам допоможемо.
– А як не вийде?
– Вийде. А якщо ні – любитимемо таку, яка є. З пам’яттю чи без. Все одно наша.
Валентина Іванівна заплакала. Тихо, беззвучно.
– Пощастило Михайлу з тобою.
– Це мені пощастило. З вами обома.
***
Вранці поїхали на огляд. А ввечері, коли повернулися додому, свекруха раптом сказала:
– Я згадала! Вчора хотіла зателефонувати. Погано себе почувала, голова крутилася. Сіла на диван і думаю – треба Михайлу сказати. А потім… потім провал. А в голові лишилося, що подзвонила. Що у палаті я.
– Ось бачите, згадали. Значить, не все втрачено.
– Значить, не обманула?
– Не обманули. Просто пам’ять підвела. Буває. Головне – ви тепер не одна. І ми розберемося. Обов’язково розберемося.
Михайло обійняв матір.
– І більше жодних лікарень телефоном. Тільки наживо. Домовились?
– Домовилися.
Вони сиділи втрьох на дивані. За вікном темніло. Звичайний вечір звичайної родини. Тільки тепер їх троє.
І це було правильно.