– Знаєте що! А з’їжджаєте ви обоє, зі своїми чоловіками, дружинами та дітьми! Набридли ви мені, і ваші розбирання вже впоперек горла. На вихід, всі на вихід
– Ларисо! Серце у тебе є? Та що ж ти за мати така, якщо діток з онуками на вулицю вигнала?! — голосила чоловікова сестра Антоніна.
– Нормальна я мати, Тонь. Я обох виростила, освіту дала. Невже годувати все життя? Ми в нашій двокімнатній, як шпроти в банку тулимося. Ти то у своїй квартирі одна, тому не знаєш, що таке жити, як у комуналці, – відповіла Лариса на своє виправдання.
– Та гаразд тобі! В тісноті та не в образі. От Валерка, брат мій покійний, не вчинив би так. Він би своїх кровиночок рідного дому не позбавив… – продовжувала скиглити Антоніна.
– Тонь, та твій Валерка до коханки втік, коли діти ще були маленькими, тож не треба мене життя вчити! І взагалі, йди вже – ніколи мені – відповіла Лариса і пішла у справах, а Антоніна так і залишилася стояти на тротуарі, хитаючи головою.
…До тридцяти п’яти років Лариса вважала себе абсолютно щасливою жінкою. Улюблений чоловік Валера, син та донька. Жили добре, не гірше за інших.
Ідилія закінчилася у той момент, як чоловіка скоротили на заводі. Спочатку думав знайти роботу у своєму місті, але якось не склалося.
Влаштувався слюсарем на комбінат. Кінець дев’яностих – зарплату взагалі не платили, а двох дітей годувати якось треба.
– Лар, мужики на заробітки звуть. Там у приватника гроші непогані, – якось почав Валерій.
– Навіть не знаю, Валеро. Як ми тут без тебе? Ми тут – ти там. Вже й не сім’я виходить.
– Так там вахтами – місяць, через місяць. Поки якось перетерпимо, а там дивишся, часи зміняться. – Наполягав Валерій.
І часи справді змінилися. Тільки зміни відбулися у їхній родині. Пів року Валерій їздив на вахти, все було чудово. Гроші справді непогані привозив.
Раніше в сім’ї ледве на хліб вистачало, а тут і хороші продукти купувати почали, і одяг. Ларисі все подобалося, окрім одного. Останнім часом Валерій ходив якийсь задумливий.
Якось Лариса, як завжди, чекала чоловіка з вахти. Зранку сходила на ринок, приготувала смачний обід. Валера завжди приїжджав ближче до вечора.
Жінка надумала готувати торт «Чорний принц», щоб порадувати чоловіка. Пішла в магазин, щоб купити вершкового масла, а в поштовій скриньці лист стирчить. Від чоловіка.
Лариса навіть усміхнулася – в якісь століття чоловік лист написав, напевно, про те, як сумує. Лариса сунула листа в сумочку, і пішла в магазин.
Повернувшись додому, вирішила почитати, доки бісквіт випікається, та обімліла. Лист був написаний рукою чоловіка. Все коротко і зрозуміло.
«Ларисо, вітаю! Не наважився приїхати, та поговорити з тобою особисто. Мабуть, найкраще написати. Нещодавно я зустрів жінку й одразу покохав її. Вибач, але наш із тобою шлюб був великою помилкою. Я зрозумів це тільки зараз. Пробач ще раз, я хочу розлучитися. Дітям допомагатиму. Сподіваюся, коли вони стануть дорослими, то зрозуміють мене. Прощавай».
Лариса перечитувала ці рядки знову і знову. Вона ніяк не могла повірити в те, що це справді відбувається тут і зараз. По щоках покотилися сльози.
– Мам, у тебе з духовки дим. Ти чого сидиш? – на кухню увійшов десятирічний Мишко і пильно подивився на матір, що схилилася над аркушем паперу.
– Що, синку? Ой, бісквіт горить, зовсім забула. – Лариса швидко встала зі стільця, вимкнула духовку і почала розмахувати рушником, намагаючись таким чином розігнати клуби диму.
– Мам, а тато скоро приїде? Він же сьогодні має приїхати? – знову перепитав Мишко.
– Не знаю, синку. Іди до кімнати, я тут провітрю. І подивися, що Оленка робить.
Хлопчик слухняно пішов із кухні. Лариса відчинила балкон і знову заплакала. Такої зради від чоловіка вона точно не очікувала. Як то кажуть, удар у спину.
Через місяць було розлучення. Лариса не стала чинити опір, тому їм не запропонували три місяці на примирення. Діти залишилися з матір’ю, а Валерій поїхав і викреслив першу сім’ю із життя назавжди.
Хоча аліменти платив справно. Лише за десять років Лариса дізналася, що колишнього чоловіка не стало в автокатастрофі.
З того часу жінка взяла на себе нелегкий тягар матері-одиначки. Попри труднощі, все життя намагалася, щоб у сина та доньки було все найкраще.
У постійних турботах пролетіли довгі п’ятнадцять років. Заміж Лариса вдруге не вийшла, та й не прагнула особливо. Чужих дітей зможе прийняти далеко не кожен чоловік.
…Сину Михайлу вже виповнилося двадцять п’ять років. Якось він повернувся додому не один, а з дівчиною.
– Мам, познайомся – це Оксана. Я хочу з нею одружитися, і ми житимемо в моїй кімнаті.
– Дуже приємно та несподівано, – з усмішкою відповіла Лариса.
Той факт, що син зібрався мати сім’ю, її анітрохи не бентежив. А ось проживання в одній квартирі, м’яко кажучи, не влаштовувало. Але, попри невдоволення, Лариса не відмовила синові.
Він із дружиною почав жити в одній кімнаті, а сама Лариса з молодшою донькою в іншій. Зіграли скромне весілля, а невдовзі у молодій родині з’явився первісток Іванко.
Минуло ще п’ять років. Михайло з дружиною та сином так і жили у материній квартирі. Вони не поспішали з’їжджати, попри те, що регулярно виникали конфлікти. Олена, ще коли навчалася у школі, часто скаржилася матері:
– Мамо, Ванька забігає до нашої кімнати та бере мої речі! Скажи їм, хай вони його доглядають!
– Оленко, ну він ще маленький. Потрібно потерпіти, скоро він виросте і не пустуватиме, – Лариса намагалася згладити конфлікт, хоча розуміла, що дочка в чомусь має рацію.
– Та що тобі блокнота шкода й олівців? – заступилася Оксана за маленького синочка.
– А ти тут узагалі ніхто! Іди до себе додому жити! – обурювалася донька.
Лариса й сама часто думала — чому треба жити саме у їхній квартирі, а не переїхати до батьків Оксани? Але відкрито синові нічого не говорила. Конфліктів у сім’ї й так було достатньо, зайві сварки ні до чого.
…Олена закінчила школу, вступила в університет і ще на першому курсі приголомшила матір.
– Мам, у мене є кохана людина, я в положенні від нього. Але він з іншого міста, живе у гуртожитку. Ми поживемо у нас. Недовго…
– Оленко, а де у нас? В одній кімнаті Мишко, в іншій ми з тобою. Та ми просто не помістимося! – відповіла Лариса.
– Ну, у нас же на кухні диван стоїть. Ти, в принципі, там можеш. – байдуже сказала дочка.
Перша ніч, проведена на кухонному дивані, здалася Ларисі справжнім пеклом. Вона до пуття і не спала. Та й у квартирі творився справжній хаос.
Олена привела Славка. Між обранцем доньки та Михайлом постійно спалахували конфлікти. Навіть до чубанини одного разу дійшло.
Через деякий час в Олени з’явилася донька. І стали вони жити всі разом: дві молоді сім’ї, та Лариса на кухні.
Сутички виникали постійно. Причому скандалити родичі розпочинали, незалежно від часу доби.
– Я не зрозумів, а хто ковбасу зжер? Ми вчора з Оксаною паличку купили, обурювався Мишко.
– Ну, ми на бутерброди взяли, й що?! Завтра купимо! – відповіла Олена.
– Завтра? У вас щоразу завтра! Твій чоловік жодної гривні ще на їжу не витратив, а біля столу перший! – відповіла Оксана.
– А ти помовчала б, взагалі тут на пташиних правах! – відповіла Олена невістці.
Якось Лариса сиділа на кухні й спостерігала за тим, як невістка готує вечерю.
– Оксано, мені здається, чи в тебе животик округлився? – Запитала Лариса.
– Не здається. Незабаром у нас із Мишком буде малюк, – спокійно відповіла дівчина.
– Оксано, вам треба про окреме житло подумати, – занепокоїлась Лариса.
– Ну звісно! Не встигли дізнатися, гнати нас починаєте! – Закричала Оксана.
– Та ніхто вас не жене, але це ж абсурд! Як ви вчотирьох в одній кімнаті?
– Дочку свою попросіть з’їхати. У неї чоловік є. – Не заспокоювалася Оксана.
– Оксано, так і в тебе є! – слушно зауважила Лариса.
– Ну от і поговоріть зі своїм сином! – так само незворушно відповіла дівчина.
Вночі Лариса обмірковувала, як завести розмову з сином. Тільки вигадувати нічого не довелося, бо вранці Мишко підійшов сам.
– Мамо, чого ти Оксану образила. Ти нас виганяєш? – Почав він.
– А ви самі не розумієте, що треба з’їжджати з таким виводком?! – Підхопила Олена, що увійшла на кухню.
– Ти чоловіка свого попроси спершу вам житло знайти! – Мишко відразу відповів сестрі.
– Знаєте що! А з’їжджаєте ви обоє, зі своїми чоловіками, дружинами та дітьми. Набридли ви мені, і ваші розбирання вже впоперек горла. На вихід, всі на вихід!
Лариса сказала це так різко і голосно, що сама трохи злякалася. Але анітрохи не сумнівалася у правильності свого рішення. Накипіло!
А потім Олена поскаржилася тітці Тоні, що матір їх виставила з дому. Антоніна вирішила відразу навчити життя колишню дружину брата.
Але Лариса дала собі чітку установку – ніякої жалості! Є два здорові мужики, тож нехай навчаться приймати рішення та нести відповідальність за свою родину.
…Через три дні обидві родини з’їхали. Виїжджали із квартири голосно, з криками про те, що онуків Лариса більше не побачить ніколи. Але вона не піддалася на провокацію, просто промовчала.
А ввечері жінка насолоджувалася тишею. Вона уважно оглянула свою квартиру. Попри те, що в обох кімнатах панував справжній хаос, Лариса була задоволена собою, та прийнятим вольовим рішенням.
А вже наступного дня вона розпочала пошук бригади, щоб зробити у квартирі капітальний ремонт. Лариса оновила всі меблі, сплатила ремонт. Так, тепер її квартира була порожня. Але чиста, і вона була в ній справжньою господинею.
Наступного року Лариса поїхала відпочивати на море. Напевно багато хто визнає Ларису егоїсткою, але це не так. Вона присвятила своє життя дітям.
Подбала про те, щоб у них було все. А тепер вона заслужила право жити тільки для себе, і користувалася цим правом без огляду на чужу думку! Своє нове життя вона заробила! А ви згодні з таким її рішенням, чи засуджуєте її?