-Ой, який ти солоденький сьогодні, – Світлана гладила кота, – любиш, так? І я тебе люблю!-Фелікс? Котик, що з тобою? – у Свєти побігли мурашки по шкірі.

-Та щоб ти подавилася! – Кричала тітка в чорному в’язаному береті, – тобі це боком вийде, я обіцяю! Дивись, не подавись. Свою останню вечерю в руках тримаєш!

Світлана стояла, відкривши рота. Вона тримала в руках пакет із замороженими креветками. Остання упаковка акції.

Ця божевільна тітка збиралася вихопити пакет із рук Свєти. А зустрівши адекватну відсіч, вибухнула прокльонами.

Відвідувачі в магазині спостерігали за огидною сценою. Тітка трохи заспокоїлася і поїхала з візком кудись у бакалію. А Світлана поплелася на касу.

-Я перша взяла ці нещасні креветки, – думала жінка, – жодного грубого слова їй не сказала, а вона накинулася на мене! Божевільна якась…

-Вона сюди ходить, як на роботу, – касирка заспокоювала Світлану, – весь час сварки влаштовує на рівному місці… Було таке, що відібрала в когось товар, а на касі відмовилася від нього. Навіщо їй це?

Світла мляво посміхнулася. Напевно, просто весняне загострення. Не варто зважати. Жінка дійшла до будинку і подивилася на вікна. Її кіт Фелікс, побачивши господиню, сперся однією лапкою на скло.

-І тобі привіт, Феліксе! – Усміхнулася Світлана.

Вдома жінка приготувала вечерю та сіла за стіл. Одразу ж прибіг Фелікс. Смугастий кіт із білими шкарпетками, зазвичай вихований та терплячий, нахабно застрибнув на коліна господині.

-Фелікс, ти чого?

Тим часом кіт стягнув креветку прямо з виделки. Ще одну скинув із тарілки на підлогу і миттєво з’їв.

-Та що за день? У всіх загострення…

Жінка навіть не встигла пожурити кота, він уже втік до кімнати.

Після вечері Світлана влаштувалася перед телевізором. Фелікс спочатку стрибнув їй на коліна, а потім тихенько поповз угору, до шиї. Лапками обійняв жінку і мордочкою уткнувся у вухо.

-Ой, який ти солоденький сьогодні, – Світлана гладила кота, – любиш, так? І я тебе люблю!

Жінка задрімала під телевізор і муркотіння кота. А прокинулася вона від гучного шипіння. Кіт, вигнувши спину, стояв на підлозі та дивився кудись убік.

-Фелікс? Котик, що з тобою? – у Свєти побігли мурашки по шкірі.

Вона ніколи не бачила його таким. Чула, що тварини можуть відчувати щось потойбічне. Можливо, зараз він це бачить?

Фелікс зробив кілька кроків уперед, грізне шипіння стало ще голосніше. Раптом кіт став самим собою. Він застрибнув Світлані на коліна і знову уткнувся мордочкою у вухо.

***

Світлана засинала з тривогою. Вона бачила, як Фелікс постійно зістрибував із ліжка та обходив усю квартиру. Наче боявся, що хтось чужий міг опинитися тут.

Прокинулася Світлана від гучного шипіння. Фелікс був на підлозі у кутку кімнати. Здавалося, що він із кимось бореться, нападає і не дає пройти чужинцю.

-Фелікс, що там? – Світлана ввімкнула настільну лампу.

Фелікс тим часом підбіг до ліжка. Він занявкав, закружляв. Зазвичай кіт так робив, коли хотів позачергову порцію ласощів.

-Що? Що таке? – Світлана підхопила кота на руки, але він вирвався і кинувся на кухню.

Жінка почула звук скла, що б’ється, і рвонула за котом. Фелікс сидів на столі. Розбита цукорницями лежала на підлозі.

Кіт швидко махнув лапою, впустивши заварник. Тонне скло розлетілося по всій кухні.

Жінка злякано затулила рота рукою. Фелікс заспокоївся. Він мирно сидів на столі, чекаючи, коли Світлана все прибере.

Жінка дістала швабру і стала змітати уламки. Вона й не помітила, як кіт утік до кімнати.

Прибравши на кухні, жінка вийшла і щільно зачинила за собою двері.

-Завтра треба підлоги добре помити … Фелікс, на кухню заходити не можна! Там уламки!.. Фелікс?

Світлана зайшла до кімнати. На її ліжку просто на подушці лежав кіт. Він важко дихав, хрипів і весь тремтів.

***

Жінка, обливаючись сльозами, сиділа у ветеринарній клініці.

…Одразу сюди подзвонила, лікар приїхав, подивився Фелікса. Думали, може, уламок якось проковтнув… Він же так хрипів. Страшно …

У результаті виявилося, що не уламок, а швидше за все, отруєння. А хто отруїти міг? Живу одна, Фелікс весь час удома…

Світлана заплаканими очима дивилася на акуратну бабусю з рожевою переноскою на колінах.

– Почали робити промивання … А вже все. Пізно! – сказав лікар.

– Як же це? Як бути тепер? – Світлана уткнулася в долоні й знову заплакала.

З переноски висунулась біла лапка. Пухнаста кішка акуратно доторкнулася до коліна Свєти.

– Мені так шкода, – прошепотіла бабуся, – навіть моя Мадам вам співчуває.

Жінка раптом стрепенулась і серйозно подивилася на бабусю.

– А ви вірите у прокляття? Як ви гадаєте, вони бувають?

– Всяке буває .., – Ухильно сказала вона.

– Так безглуздо … Але мене в магазині одна тітка прокляла! Так і сказала – це твоя остання вечеря. Ми з нею креветки не поділили, – заторохтіла Свєта, – а Фелікс себе так дивно повів. Я ще не встигла почати їсти, як він прямо з виделки з’їв цю креветку. І ще одну з тарілки лапою виколупав. Я навіть схаменутися не встигла… А як він шипів, ніби не пускав когось до мене. І потім на кухню ніби спеціально звів… А сам повернувся на мою подушку. Це, виходить, він мене врятував! Мою смерть собі забрав?

-Все може бути. Тварини гостріше відчувають і бачать те, що ми не помічаємо… Фелікс вас так захищав, оберігав. Напевно він когось до вас відправить. Чи не залишить вас одну. Я це знаю, – бабуся легенько постукала пальцями по переносці, – Моя біла Мадам до мене сама прийшла. Ще кошеням. Сіла під двері та сиділа, чекала… У мене тоді був складний період у житті. А вона змусила подивитися на світ під іншим кутом.

Світлана провела пальцем по білій лапці Мадам.

Двері кабінету відчинилися, виглянув лікар:

– Світлано, можна забрати Фелікса …

Світлана вже кілька місяців переживала горе. Жінка сумувала за котом. Але заводити нового вихованця була не готова.

– Хіба що, Фелікс когось мені відправить. Я це зрозумію, – ділилася жінка думками з подругами, – обов’язково відчую!

Літнього вечора Світлана йшла додому. Сонце хилилося до заходу сонця, освітлюючи порошинки, і робило тіні витягнутими та тонкими. Жінка вже підійшла до метро.

Там довгим коридором вишикувалися продавці овочів, фруктів, риби, якихось безглуздих іграшок, що світяться. Серед гомону та шуму натовпу Світлана почула тоненький писк.

-Кошеня не хочете взяти? – пролунав голос.

Жінка різко зупинилася. Вона покрутила головою і зустрілася очима з уже знайомою бабусею.

-Свєта, це ви, так?

-Здрастуйте! Так, – жінка посміхнулася, – А ви що? У вас кошенята?Віддаєте?

-Так, уявляєте! Недогледіла. Мадам вискочила у віконце. Я не відразу схаменулась. І ось… Привела двох пані й одного пана. Дівчат уже забрали, хлопчик залишився.

Бабуся витягла з коробки кошеня. Сонце освітило пухнастого малюка. Біленького і в смугастих шкарпетках.

-Ах .., – Світлана не змогла стримати сліз, – як Фелікс. Тільки навпаки. Він же в мене був смугастий в білих шкарпетках.

Жінка простягла руки та взяла кошеня.

-Тебе мені хтось послав, так? – Світлана посміхалася, – Напевно, в котячому раю Фелікс попросив когось слід, і з’явився ти!

Кошеня уткнулося носиком у вухо Свєті та замуркотіло. Він обіцяв дбати та бути новим другом. Він розповідав їй щось добре, щось світле, хороше про Фелікса і передавав від нього вітання!