— Так, доню, ти все правильно зрозуміла. Квартира моя, і я вирішую, хто в ній житиме. У твого брата сім’я на підході, їм потрібно більше місця. А ти можеш повернутися сюди, до мене. Ми з тобою завжди ладнали, — відповіла мама, не відводячи погляду, ніби це була найзвичайніша розмова за чаєм.

23.08.2025 admin

— Мамо, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я виїхала з цієї квартири, яку я сама відремонтувала, вклавши всі свої заощадження? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, дивлячись на неї через стіл у її маленькій кухні.

— Ладнали? Ти жартуєш? Я витратила 15 000 гривень на сантехніку, ще 30 000 на проводку, не кажучи вже про тижні прибирання та ремонту! І тепер ти кажеш, що це все для нього? Він навіть пальцем не поворухнув, щоб допомогти! — мій голос зірвався на вищий тон, серце калатало, ніби хотіло вистрибнути.

— Не підвищуй голос, будь ласка. Він мій син, і йому зараз важче. Дитина скоро народиться, вони не можуть тулитися в тісноті. Ти молода, впораєшся. А я не витримую з його дружиною під одним дахом — постійні непорозуміння. Це найкращий вихід для всіх, — мама склала руки на столі, її обличчя було спокійним, але в очах впертість, яку я так добре знала з дитинства.

— Найкращий для всіх, окрім мене? Ти завжди ставила його на перше місце! Я жила в тій квартирі, робила її своєю домівкою. А тепер що — назад до тебе, щоб знову бути на других ролях? Ні, мамо, це несправедливо! — я відштовхнула стілець і встала, відчуваючи, як гаряча хвиля обурення заливає все тіло.

— Справедливість тут ні до чого. Родина — це про підтримку. Якщо ти не хочеш переїжджати до мене, то шукай інше місце. Але квартиру звільни до кінця місяця. І крапка, — мама відвернулася до вікна, сигналізуючи, що розмова закінчена.

Я стояла там, не вірячи своїм вухам. Як могло дійти до такого? Я, яка завжди допомагала, тепер мала втратити все через його “потреби”.

Моє дитинство пройшло в маленькій двокімнатній квартирі на околиці міста, де кожен день був боротьбою за виживання. Я була старшою дитиною, народженою від першого шлюбу мами.

Мій батько зник з нашого життя рано, залишивши маму саму з малюком на руках. Вона швидко знайшла нового чоловіка, від якого народився мій брат, але той шлюб теж не протримався довго.

Обидва чоловіки не допомагали фінансово, тож мама працювала на двох роботах — вранці в магазині, ввечері прибиральницею в офісі. “Треба тягнути дітей,” — часто повторювала вона, повертаючись додому втомлена, з пакетами продуктів.

Оскільки мама була відсутня цілий день, турбота про брата лягла на мене. Мені було всього вісім, коли я почала готувати йому прості сніданки — кашу з молоком чи бутерброди з сиром.

“Ти старша, мусиш допомагати,” — казала мама, цілуючи мене в щоку перед виходом. Брат, молодший на чотири роки, був жвавим хлопчиком з копицею русявого волосся і великими блакитними очима.

Він любив гратися машинками, розкидати іграшки по кімнаті, а я мала за всім прибирати.

Одного разу, коли йому було п’ять, він розбив улюблену вазу мами — подарунок від бабусі. Я саме мила посуд, коли почувся дзенькіт.

— Ой, сестричко, воно само впало! — закричав він, ховаючись за диваном.

Мама повернулася ввечері і побачила уламки. “Хто це зробив?” — запитала вона суворо.

— Я не спеціально, мамо! — заплакав брат.

— А ти де була? Чому не стежила? Ти ж старша! — мама повернулася до мене, її очі блищали від втоми.

— Я мила посуд. Він сам грався.
— Ніяких виправдань. Ти тут старша і якщо я можу скрізь встигнути, то й ти повинна, — зітхнула вона, обіймаючи брата. “Бідненький, не плач.”

Тоді я відчула першу хвилю образи. Чому завжди я? Але я мовчала, бо любила маму і знала, як їй важко. Сусідка, пані Марія, заходила вдень — розігрівала нам обід на плиті, перевіряла домашні завдання.

“Ви хороші діти, не пустуйте,” — казала вона, гладячи мене по голові. Іноді вона розповідала історії про своє дитинство в селі, де всі допомагали одне одному. “Родина — це команда,” — повторювала вона.

У школі я вчилася добре, але часу на друзів не вистачало. Поки однокласниці грали в класики чи обговорювали хлопців, я бігла додому, щоб нагодувати брата. “Чому ти не приходиш на прогулянки?” — запитувала моя подруга Софія.

— Брат удома один, мама на роботі. Треба дивитися, — відповідала я, знизуючи плечима.

— Ти як маленька мама. Це нечесно, — хмурилася вона.

Але я звикла. Брат ріс, і його витівки ставали складнішими. Одного разу він забув зробити уроки з математики, і вчителька поставила йому погану оцінку.

— Сестро, допоможи! Мама сваритиме, — благав він увечері.

Я сідала з ним за стіл, пояснювала приклади. “Дивись, 2 плюс 3 дорівнює 5. Просто,” — казала я терпляче.

Але якщо мама дізнавалася про проблему, то лаяла мене: “Чому не перевірила? Ти старша!”

Це накопичувалося, як снігова куля. У 16 років я почала мріяти про незалежність. “Коли виросту, поїду звідси,” — думала я, дивлячись у вікно на вогні міста.

У 18 я зустріла Олексія — хлопця з сусіднього району. Він працював механіком, мав мотоцикл і обіцяв “захистити від усього світу”.

Ми швидко одружилися — весілля було скромним, з кількома друзями в кафе. “Доню, ти впевнена? Ти ще молода,” — запитувала мама, але в очах її була полегкість, ніби я знімала з неї тягар.

— Так, мамо. Я готова до свого життя, — відповіла я, обіймаючи її.

Шлюб тривав два роки. Олексій виявився не тим, ким здавався — любив проводити час з друзями, а не вдома. “Де ти був учора?” — запитувала я, коли він повертався пізно.

— З хлопцями, розслабся. Ти ж не мати мені, — огризався він.

Ми розійшлися мирно, без дітей, дякувати долі. Я зняла маленьку кімнату в гуртожитку і влаштувалася на роботу продавчинею в супермаркеті.

Зарплата була — ледь вистачало на оренду і їжу. З мамою бачилася рідко, але відносини покращилися. “Приходь у гості,” — запрошувала вона по телефону.

— Добре, мамо. Як брат? — запитувала я.

— Усе гаразд. Він вчиться, допомагає по дому, — відповідала вона гордо.

Одного дня мама подзвонила з новиною: “Мені дісталася квартира від тітки Галини. Однокімнатна, стара, але твоя, якщо хочеш.”

— Справді? Де вона? — зраділа я.

— На іншому кінці міста. Ремонт потрібен, але ти впораєшся. Замість оренди вкладай у неї, — порадила мама.

Я переїхала негайно. Квартира була в жахливому стані — старі меблі, пилюка скрізь, запах плісняви. Я витратила два тижні на прибирання: виносила мотлох, мила стіни, підлогу. “Це мій шанс,” — думала я, надягаючи рукавички.

Потім ремонт: найняла майстрів для сантехніки, електрики. Сама клеїла шпалери, фарбувала вікна. Меблі були мінімальні — диван з рук, стіл і стільці від мами. Брат допоміг прикрутити полиці.

— Дякую, що прийшов, — сказала я йому, подаючи чай.

— Та нема за що, сестро. Класна хата виходить. Мама рада, що ти оселилася, — усміхнувся він.

Він щойно закінчив навчання, відпочивав. “Шукаю роботу,” — казав він. За півроку привів дівчину — Олену, яка чекала дитину.

— Ми одружуємося! — оголосив він мамі.

— Вітаю! Треба все організувати, — зраділа мама.

Весілля було веселим: гості, музика, тости. “За молоду сім’ю!” — кричали родичі. Вони оселилися в мами, бо в Олениних батьків було тісно.

Але скоро почалися проблеми. “Мама з Оленою не ладнають,” — поскаржився брат по телефону.

— Чому? — запитала я.

— Мама вчить її готувати, а Олена каже, що сама знає. — зітхнув він.

І ось той фатальний день, коли мама приїхала до мене і заявила про квартиру. Після тієї розмови я не спілкувалася з ними рік. Орендувала окрему квартиру, працювала більше, щоб покрити витрати.

Життя йшло: я підвищилася на роботі, зарплата стала вищою. Зустріла нових друзів, почала ходити в спортзал. “Ти виглядаєш щасливою,” — казала подруга.

Але одного вечора повідомлення від брата: “Мама в лікарні. Приїдь.”

Я передзвонила: “Що сталося?”

— Погано з серцем, але стабільно. Завтра виписують, — відповів він.

Я відпросилася з роботи, поїхала. Мама лежала в палаті, бліда, але усміхнена.

— Доню, ти прийшла. — прошепотіла вона.

— Звичайно. Як ти? — обійняла я її.

— Краще. Дякую, що не забула.

Забирала її я, бо брат працював, а Олена з дитиною. “Чому він не приїхав?” — подумала я, але промовчала.

Вдома в мами холодильник був порожній. Я сходила в магазин, купила продуктів на 1000 гривень — фрукти, овочі, м’ясо за списком лікаря.

— Не треба, доню. Я впораюся, — заплакала мама.

— Треба. І вибач, що зникла. — сказала я.

— Вибач, я помилилася. Переїжджай до мене, будь ласка.

— Ні, мамо. Я на своєму місці.

Поки ми говорили, прийшов брат.

— Привіт, сестро. Давно не бачилися, — усміхнувся він, прямуючи до холодильника.

Він узяв хліб, сир, зробив бутерброд і почав їсти.

— Як справи? — запитала я.

— Нормально. Дитина росте, роботи багато, — відповів він з повним ротом.

Мама мовчала. Я попрощалася і поїхала.

З того часу я заїжджала до мами раз на тиждень. Помітила: холодильник завжди напівпорожній. “Хто це з’їдає?” — думала я, знаючи відповідь.

Одного разу мама поскаржилася: “Черевики протерлися, холодно.” Я дала 1500 гривень на нові. Але наступного разу вона була в старих.

— Де нові? — запитала я.

— Ой, доню, братові знадобилоися гроші на щось. — зізналася вона.

Я стримувалася, але одного дня не витримала.

— Мамо, досить віддавати все братові. Він дорослий, нехай сам заробляє.

— У нього дитина, скоро друга. Йому важко, дружина вдома. Як не допомогти? Ти добре живеш, може, ти йому допоможеш? Мені мало треба — йогурт, хліб, каша.

— Ні, мамо. Я не буду. Вони працездатні. Я вже дала старт — квартиру облаштувала.

— Ти не розумієш, бо в тебе немає дітей, — зітхнула вона.

Я вирішила: продукти не купую, тільки комуналку плачу щомісяця, і одяг замовляю онлайн.

З братом поговорила окремо.

— Допомагай мамі, а не бери в неї. Їй треба їсти нормально.

— Я не беру, вона сама дає.

— Відмовляйся!

— Навіщо? Вона пропонує, я не прошу, — знизав плечима він. – Я працюю, Олена з дітьми. Гроші йдуть на все — оренду, їжу. Мама розуміє. А ти чому така принципова? Раніше допомагала.

— Бо я втомилася бути банкоматом. Квартиру я відремонтувала, а ви її взяли. Тепер допомагай мамі сам — купуй продукти, плати рахунки.

— Боже, що з тобою не так, сестро? Вона сама наполягає. “Візьми, сину, тобі треба,” — каже.

— То скажи “ні”. Покажи, що ти дорослий.

— Чого це відмовлятись? Ти якась смішна, ну їй богу. Мені треба допомога, вона моя мама, то в чому питання?

Я так і сіла. Він навіть не розумів, що не так.

От як мені бути тепер? Мамі потрібна допомога, але ж вона все віддає брату собі залишає мінімум. Ну не лишати ж її голодною?